На жаль, роки – не журавлі. Вони не повертаються із вирію. А так хотілося б, щоб журавлині крила ніжно торкнулися і стерли сліди часу на обличчі, а інколи й у душі таких порядних людей, трудівників, самовідданих матерів як Марія Янчій.
Бабця Марія в очікуванні дітей, онуків…
Дорогу матусю, люблячу бабусю і прабабусю
ЯНЧІЙ Марію Василівну із с. Саджавка
із 90-річним ювілеєм
щиро вітають син Роман, дочки Ганна та Орися із сім`ями.
Таке суцвіття літ не кожен назбирає,
Такий великий скарб не кожен осягне.
А молодість човном все далі відпливає
І серця ніжних струн лиш іноді торкне.
Вклоняємось, мамо, Вам низько до ніг
І Бога благаєм, щоби Вас беріг.
Від нас Вам подяка і шана висока
За ласку, турботу – на довгі роки.
Хай в серці Вашім весна процвітає,
Хай Матір Пречиста у силах тримає,
А Господь дарує надію й тепло
На многії літа, на щастя й добро!
П`ять років тому їй виповнилося 85. Тоді ми й познайомилися з нею, розповіли про її будні нашим читачам у публікації «Літа мудрості Марії Янчій». Саме жіночою мудрістю полонило кожне слово цієї жінки, яка виховала таких дітей, що є гордістю не лише Саджавки, а й усього Прикарпатського краю.
Наша пропозиція поділитися життєвим досвідом на сторінках газети викликала у неї неабиякий подив, бо вважає свою долю схожою на багатьох інших ровесників. Із природною скромністю не захотіла чимось виділятися з-поміж односельчан. Тож поспілкувалися ми без диктофона і блокнота просто про жіночу долю – той барвистий рушничок не завжди із веселковим вишиттям.
Не бракувало невеселих кольорів ще з дитинства. Маленька Марійка появилася на світ 4 грудня 1920-го середньою у сім`ї Ганни і Василя. Мати була неграмотна, але намагалася дітям дати хоч якусь освіту. Навіть передплачувала дитячий журнал «Дзвіночок».
Так уже склалося, що батькові довелося виїхати у далеку Канаду. Мати виховувала дітей самостійно і змогла дати Марійці тільки початкову освіту. А ще привила тверду віру в Бога й Україну. Ця віра стала основою життя і Марії Василівни, і її дітей, які регулярно відвідують Богослужіння.
Не без ностальгійних ноток згадує п. Марія про роботу місцевої «Просвіти». Діяли два драмгуртки. З одним із них пов`язала свою молодість. «Перший гуральник», «Невольник», «Сербин», «Софрон» – ці та багато інших вистав ставили гуртківці як у Саджавці, так і в навколишніх селах. Не отримували за це ні «відрядних», ні інших стимулюючих коштів, навіть, ніхто не підвозив. Пішки, з піснями, долали кілометрові відстані, щоб донести до людей своє, українське.
Навіть купували щось у євреїв рідко, а переважно у своєму кооперативі. А про п`яні розваги ніхто не відав. За своє дівоцтво п`яних не пам`ятає серед хлопців, не те що серед дівчат.
Сцену не залишала, навіть, заміжньою. Але прикотився фронт з усіма його трагічними наслідками. Будинок «Просвіти» розібрали. Чоловіка забрали на війну. Після війни він працював бригадиром на залізничній станції. А дружині, як більшості жінок, судилася нелегка доля колгоспниці – майже дармова праця від зорі до зорі. Але Бог допоміг пережити всі випробування.
Про все це розповідала п. Марія ще у 2005-му, водночас чаклуючи біля печі, де весело потріскував вогонь. Час від часу поглядала на телеекран, ловлячи слова Віктора Ющенка під час Президентських слухань.
Що ж змінилося у 2010-му, на порозі її 90-річчя? Поважного віку господиню застали вдома обідньої пори. Трохи стомлена, але така ж привітна і рада гостям. Хоч і проживає сама, але не може ніяк розлучитися із корівкою-годувальницею та пасікою (бджолярство – улюблена сімейна справа. На могилі покійного чоловіка увіковічнена яблунева гілка із бджілкою-трудівницею).
Поратися по господарству тепер стало важче. Але такий же радісний блиск в очах, коли знову згадала сцену, просвітницьку діяльність на утвердження українства. Не журиться, що літа минають, тривожно на душі, що мало ладу в уже незалежній Україні. Щоденно стежить за теленовинами і неспокій огортає все більше. Опускаються іноді руки не тільки від утоми і віку, а й від усього, що діється в державі.
Переводимо мову про дітей, внуків, і очі знову сяють щастям, хоч рідні неблизько. Виховали з чоловіком троє дітей. Найстарший син Роман закінчив Чернівецький університет, а далі проторував собі дорогу до столиці, де мешкає і нині. Земляки мають привід для гордості. Адже Роман Іванович – доктор біологічних наук, професор Інституту фізіології ім. О. Богомольця НАН України, професор кафедри фізичної біомедичної електроніки Національного університету «Київська політехніка» і допомагає багатьом краянам. Дружина його за фахом – педагог. Дочка Оксана – кандидат біологічних наук, співробітник Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна НАН України. Син Іван (названий так на честь дідуся) – хірург Інституту ендокринології й обміну речовин Академії медичних наук України – не порушив сімейної традиції і свого нащадка назвав батьковим йменням. До речі, цей маленький правнук Марії Василівни днями порадував сімейство першим прожитим рочком.
Не менш талановита сім`я середущої дочки Ганни. Вона, як і чоловік Орест Михайлович (доктор біологічних наук, професор Інституту гідробіології НАН України), навчалася у Чернівецькому університеті. Син Віктор – кандидат біологічних наук, науковий співробітник Інституту гідробіології, а дочка Олеся – провідний інженер Інституту фізіології рослин НАН України.
Якщо двоє старших дітей Марії Василівни гілочки родоводу зміцнили у столиці, то молодша дочка Орися стала коломиянкою. В юності навчалася на географічному факультеті Чернівецького університету. Тепер – на заслуженому відпочинку. В її дочки Уляни, яка закінчила історичний факультет Чернівецького університету – двоє дітей.
Ось таке талановите і немалочисельне сімейство Янчіїв. 4 грудня, на свято Введення, усі мають нагоду відвідати рідну Саджавку, привітати із 90-річчям найдорожчу людину, помолитися у місцевій церкві за її здоров`я і в низькому поклоні подякувати за все…
Щирі віншування надсилаємо і ми. Міцного здоров`я і щасливого довголіття Вам, шановна ювілярко, у дружному родинному колі.
Орися СПІВАК
«Народна Воля»
Світлина Назарія ГРИДЖУКА