Зустріч: післямова до судової справи

Беручись щодня за звичні буденні справи, чи задумуємось, хоч інколи, над сутністю самого буття?.. Так уже влаштована людина, що, прийшовши у цей земний світ, повинна повсякчас дбати про хліб насущний і хліб духовний. Але часом саме життя підкидає такі «сценарії», проживши за якими, немов би народжуєшся вдруге і починаєш новий відлік своїм рокам. Це можна назвати по-різному: напастю, фатумом долі, випадко­вістю. Втім, не так важливо. Це сталося – ось що основне і вкотре переконує нас у старій істині, народній мудрості «Всі ми ходимо під Богом».

Віч-на-віч із вар`ятом

В один із погідних вересневих днів 2003-го, впоравшись із самого ранку по господарству, Галина Петрівна задумала зробити закрутки на зиму. Її дружна сім`я полюбляє ласувати маминими консервованими хрумкими огірочками, ніби щойно з грядки, ніжним м`ясистим перцем… Зрештою, яких тільки запасів не приготує дбайлива господиня, щоб вистачило і на святковий стіл покласти, і коханому чоло­вікові до обіднього «тормозка» додати, і гостей пригостити защораз. Бо в родині Остап`юків завжди радо й гостинно приймуть кожного, хто завітає до них. А оце якраз недавно п. Галина повернулася із «буряків», як кажуть у її рідній Зеленій про сезонну роботу на фермерських ­угіддях Тернопілля (і не тільки), то ж є за що й овочів придбати. Зібралася спочатку купити на ринку в Надвірній помідорів. Переодягнулася в новеньку кофтину, спідницю, поправила зачіску. І, прихопивши пакет і гаманець з кількома десятками гривень, вирушила на зупинку, до якої – кілометр пішки.

Дорогою встигала насоло­джуватися гірською прохолодою, в якій вчувалася вже перша осін­ня свіжість карпатських лісів. Ось і гора «Прощай молодість». Скільки разів вона проходила повз цей одвічний атрибут на своєму маршруті, що день у день зустрічає й проводжає кожного своїм мовчазним поглядом. І хто тільки зумів придумати таку романтичну назву? Та якби гори вміли говорити…

Тиша навкруги – аж дзвеніла. На дорозі – ані попутчика, ані транспорту. Лише зауважила, що позаду на велосипеді їде незнайома людина. Нічого не підозрюючи, Галина Петрівна продовжувала свою спішну ходу, щоб встигнути на автобус. Порівнявшись із жінкою, незнайомець зиркнув на неї і проїхав наперед. Та коли молода зеленчанка через кілька хвилин побачила, що він розвернувся і чимдуж крутить педалі їй назустріч, відчула щось недобре. Порівнявшись із беззахисною жінкою, зловмисник із хижацькою спритністю ударом звалив її з ніг і сам, втративши рівновагу, з`їхав велосипедом на узбіччя. Відставивши ровер, повернувся до переляканої горянки, яка кинулася втікати від небезпеки. Та, вдаривши її ще раз, затягнув у найближчі кущі. Вона відчула, як міцні пазурі почали дико впинатися в її шию. Переваги були явно не на її боці, але, якось вивернувшись, п. Галині вдалося вкусити свого кривдника за палець. Очевидно, це розізлило звіра: він вийняв кухонний ніж і завдав удару у живіт. Тоді, критично оцінивши своє становище, жінка почала вмовляти його: –У мене троє дітей… Залиши мене живою. Бери гроші. Не буду тебе розшукувати…». Але на ці прохання він тільки щось пробурмотів і вдруге штрикнув жінку ножем – у шию. Потім, облизавши лезо, вкинув ножа до пакета з грошима, поспішно стрибнув на велосипеда і покотився дорогою вниз (у напрямку до Надвірної), мовби нічого й не відбулося.

Воля до життя перемогла

Пані Галина залишилася приречено лежати на землі. Кинута напризволяще, з понівеченим тілом, самотня, при повній свідомості. Ці кілька хвилин тягнулися для неї вічністю: мовби в кіно, миттю перед очима пролетіло все її життя, діти, чоловік. І, можливо, думки про найдорожчих спонукали її підвестися й пошкутильгати назад, додому.

Медицині добре відомі такі випадки, коли, перебуваючи у стресовому стані, людина мобілізує всі сили, приховані внут­рішні резерви організму і, включаючи в дію природний інстинкт самозбереження, творить такі дива, що в стані спокою, навіть, при великому бажанні, повторити не в змозі.

Ймовірно, саме це відбулося і з Г. П. Остап`юк, котра у шоковому стані таки дібралася до свого обійстя. (При цьому жінка по дорозі зупиняла попутні авто, проте жоден водій не зупинився зігнутій у «три погибелі» потер­пілій. Але це – вже діагноз сус­пільству).

Знесилена, обезкровлена впала в саду під вишнею на пахучу зелену траву, встигнувши ще розповісти дочці про все, що з нею сталося. Та почала голосити. На подвір`я Остап`юків збіглися люди. Швидко зателефонували на «швидку», у мілі­цію. У потоці сліз схилилася над невісткою Меланія Василівна. Поки чекали приїзду медиків, свекруха не відходила від п. Галини, щохвилини змочуючи водою її поблідні крейдяні губи. А глибокі рани заткнула рушниками, крізь які не переставала просочуватися кров. Було помітно, як життєві сили поступово покидають молоду газдиню: загострилися риси її пополотнілого обличчя, майже не чулося серцебиття. І коли донечка Люба здій­няла до неба молитвенник у щирому благанні до Богородиці і Всевишнього спасти її матір, то Галина Петрівна вже не могла вимовити й слова. Вона зуміла тільки підняти догори вказівний палець, застерігаючи, – мовляв, не плач, дитино…

Що сказали знахарі

Два тижні в родині Остап`ю­ків ніхто не міг заснути. В очікуванні результатів операцій, які перенесла Г. В. Остап`юк, непритомнів під дверима лікарняної палати її чоловік Василь Юрійович. У глибоких переживаннях коротала ці тяжкі для родини дні свекруха. А що вже говорити про донечок, сина, котрі ластів`ятами сокотіли біля матері, яку виривали із міцних лабет смерті медики районної лікарні спільно із професором з обласного центру. Переливання донорської крові перед тим, як покласти потерпілу на операційний стіл; двічі тривалі оперативні втручання; безперебійні внутрішньовенні крапельниці; тривале загоєння гострих ножових ран; довгий післяопераційний період – все довелося перенести невинній
зеленчанці, котру біда спіткала май­же біля хатнього порогу. Прос­то, миттєво й несподівано.

За що? Чому? Чим завинила? Нераз запитувала себе і сама Галина Петрівна, і свекруха Меланія Василівна. Її внук, до речі, у перші ж хвилини після нападу намагався наздогнати зловмисника на своєму мотоциклі. Але того й слід простив. Згодом жителі навколишніх сіл казали, що бачили його того ж дня, зокрема, в Пасічній, на компресорній станції. Та – марно. Районні правоохоронці розшукували негідника за своїми схемами, відпрацьовуючи різні версії, схеми перехоплення. Однак, у родині Остап`юків і донині переконані в протилежному на дії міліції. – Вони, навіть, не йшли шукати. Якби були пішли по тих слідах, що ми вказали, то знайшли б одразу. А вони навіть не їхали за ним у бік райцентру, а в напрямку Бистриці поїхали, – розповідає чоловік Василь Юрі­йович, який і сам потрапив під знак підозри. Але в нього виявилося залізне алібі – у той день знаходився на робочому місці.

Особливо тяжко все це переносила Меланія Василівна, для якої перша невістка Галина стала назавжди рідною. Адже в родинне гніздечко Остап`юків при­йшла, як мовиться, зі шкільної лави. Чемна, розумна, роботяща. Все в її руках горить, все до ладу і встигає. Та й чоловік, котрий і подумки ніколи б руки на дружину не підняв, не міг натішитися молодою вправною господинею. Тож, коли поширили вже іншу версію, мовляв, її намагався вбити перший чоловік, то це вже взагалі виходило за межі здорового глузду. – А потім спій­мали одного бідолаху-зловмисника, – згадує Меланія Василівна, – і знову покликали мою Галинку в міліцію, щоб давала свід­чення, начебто він напав. Навіть кричали на неї. Та вона вистояла перед психоло­гічним тиском. – Я їм відповіла «Як я можу наговорювати на невинну людину?…», – продовжила Галина Петрівна.

У такій невизначеній ситуації родина потерпілої мимоволі почала почуватися, немов перед кимось забов`язаною, чи винною у тому, що сталося. Принаймні, такі думки не покидали Меланію Остап`юк, яка старанно, по кілька разів, відмочувала окровавлений одяг своєї невістки. – І так мені гірко було, що не мала де дітися. Не знала куди за поміччю йти, – бідкається М. В. Остап`юк. – І, най мене Бог простить, бо це гріх робити, але я пішла до ворожки. Вона сказала, що невістка моя жити буде, а кривдник сам об`явиться, та не скоро.

Ще точнішим у своїх передбаченнях виявиться інший знахар, вказавши навіть термін, коли знайдуть нападника, помилившись лише на один рік.

Впізнала на світлині

А поки що кримінальну справу за фактом нападу зупинили. Поступово загоїлися рани, які деколи тільки нили на негоду. Непомітно пробігло 7 років. Подружжя Остап`юків звело нову хатину, одружило двох дочок, дочекалося двох онучок. Галина і Василь разом уже 26 років. Разом свого часу трудилися на Пів­ночі, в Якутії. Нині Василь Юрі­йович працює в УТТ, Галина Петрівна – вдома, на газдівстві. Тож, і стайню клали самотужки, без майстрів: за підсобника була дружина. Працювала на рівні з чоловіком, не покладаючи рук, хвалить невістку Меланія Василівна. Сама Галина Петрівна поволі забула про той трафунок. – Ніхто мені нічого не нагадував, – каже. – Ходила спокійно тією дорогою. А коли міліція повідомила мені, що кривдник знай­шов­ся, то ніби знову все назад вернулося. З`явився страх.

Галина Остап`юк впізнала його на фото, яке показав слід­чий. – Впізнала одразу, – додає жінка. – Не змінився, тільки облисів. Та ж сама жовта шкіра, згадає вона потім, коли впродовж трьох днів, а саме стільки тривав судовий процес над бузувіром, мимоволі дивитиметься на нього, даючи свідчення у районному суді. А він слухатиме з опущеною вниз головою, сидячи у клітці, під охороною «берку­тівців». Суд над бандитом відбувався у перші дні листопада, коли християни всього світу роздумують над вічними категоріями: життям і смертю.

Нині у це важко повірити, але Галина Остап`юк – єдина із жертв серійного вбивці, якій судилося вижити. Як свідчать матеріали справи, після нападу на жінку в гірському селі, зловмисник скоїв ще ряд злочинів, укоротивши віку трьом жінкам. На слід бандита вийшли буковинські правоохоронці в кінці 2003 року, коли він забрав не одне людське життя. У ході розслідування він зізнався у нападі, що здійснив на території нашого району, куди, за його ж словами, приїхав «шукати золото». – Замучила совість, – пояснював своє зі­знан­ня. При відтворенні подій майже безпомилково (за другою спробою, бо пройшло все ж таки 7 років) вказав місце, де розправлявся зі своєю жертвою.

Родом із Вінниці. Із 51-го року він, син військового офіцера та й сам випускник військового училища, 26 років провів під вартою. На перший нелюдський вчинок наважився у молодому віці. Згодом, як висловився на суді його адвокат, «ввійшов у смак» і вбивство стало немовби його захопленням.

Замість епілогу

В усі часи і при різних державних устроях своєю чорною справою займалися маньяки. «Джек-різник» наводив страх у Європі ще кілька століть тому. І вже зовсім новітні його «послі­довники»: Чикотило, Онопрієнко, «вашингтонський стрілок-снайпер» – реальні люди-«мисливці» з реальними серійними вбивст­вами.

І досі залишається відкритим питання: чому звичайна людина втрачає людські риси та стає жорстоким холоднокровним убивцею? Відомо, що вчені вже «дібралися» до гена, що відпо­відає за схильність людини до жорстокості, агресії, насильства. Але наука ще не може відповіс­ти, де та межа, за якою банальний хуліган, а чи звичайний сі­м`я­нин (як у випадку із серійним убивцею Чикотило) може перетворитися на маньяка. Не так просто навіть і висококласним фахівцям розібратися у всіх тонкощах людської душі і мозку…

Адвокат підсудного, екс-слідчий в особливо важливих справах із багаторічним досвідом роботи, твердив: – Мотивів скоєння злочинів у підзахисного було більше, ніж достатньо. Я вважаю, що це – психологічна травма, завдана йому ще в дитинстві…

Та хіба має право на існування хоч якась причина взагалі, щоб зазіхати на найцінніше?!.

… У своєму останньому слові на суді Олександр Корнєв так і не спромігся на щось більше. Лише мовив: – Щиро каюсь. Мені немає що сказати.

Він позбавляв людей життя. Держава виявилася гуманнішою: його позбавила лише свободи. Щоправда, пожиттєво.

P.S. Матеріал написаний за сприяння голови Надвірнянського районного суду Михайла Гураша і судді Дарії Флоряк.

Леся ДУТЧАК

«Народна Воля»

Фотоколаж Володимира МАНІВЧУКА