Добірка віршів Надії Попович

Перед портретом Марусі Чурай

Що то пісня? Плач чи сміх душі?

Мука чи забава вдач свавільних?

Розкажіть, Марусю, розкажіть,

як родилась ваша пісня вільна.

О даруйте, не цікавість, ні,

не жіноча вада – ритись в шматті,

спокою не хоче дать мені

запитання про природу щастя.

Болем переповнене життя,

а в піснях – бездонне море світла,

а в піснях – надія й чистота,

і чуттів висока мальва квітла.

А у пісні верби віти гнуть,

кінець греблі про любов шепочуть,

козаки засвіт в похід встають

за Вкраїну і за карі очі.

Я ж в нічній осінній тишині

вашу відповідь почути мушу:

– Тільки тих навідують пісні,

хто у горі не замулив душу!

Про Кобзаря

Його перо дощенту дослідили

і твори зачитали аж до дір,

вже й під рентгеном часу просвітили

його думки, що впали на папір.

Рукоплескали, били п’ястуками,

топтали сніг важкими чобітьми,

торкалися холодними вустами

руки його – це ми були й не ми.

Кумира, словом, гучно сотворили

(ми в цьому завжди сильними були)…

Ох, ще би зрозуміть його хотіли

й себе в безсмертних творах віднайшли.

Навчилися б любити Україну

не за шматок гнилої ковбаси,

а так, як він: за мову солов’їну,

за вікову незбагненість краси.

Напилися б неспокою у нього,

жертовності і віри без кінця,

і сподівання щирого на Бога -

на Дух святий, на Сина і Отця.

Пам’яті моєї вчительки м. Д. Ментинської

Так прагла написати про живу,

так Вам хотіла вірша присвятити!..

І ось слова, мов спалену траву,

кладу журливо на могильні плити.

Спізнилася… Кривавиться душа…

Несплачені борги не погасити.

А думка б’ється, як в сильці пташа:

спішім добро, спішім добро творити!

Світім свічки любові при житті,

нема чого соромитись любові,

аби не посилати в темноті

прощальне, згіркле від печалі слово.

Гуцульщина

Гуцульщино, карпатський краю милий,

Прийми уклін доземний від дочки.

Люблю твої міста й дорідні ниви,

Веселий плюскіт бистрої ріки.

Люблю твої зелені чисті села,

Мов скупані в промінні золотім,

Твоїх музик мелодії веселі,

Струнких смерічок віти молоді.

Для мене все знайоме тут і рідне,

Як голос матері, як батькові слова.

Гуцульщино, ти зіронька провідна,

Любов до тебе серце зігріва.

* * *

Ми з тобою розминулися в дорозі,

Ти у радість поспішав, а я – у сум.

Ти стояв на сонячнім порозі,

Я – у холоді печальних дум.

Над тобою голубіло небо,

Наді мною – плив густий туман.

Росяно цвіли для тебе верби,

А для мене – папороть-обман.

Та сьогодні сонце світить ясно,

Чую радісний весняний гам…

Серце стукотить і б’ється часто,

Як би знов не розминутись нам.

* * *

Поезіє, матусенько, до тебе

Веду своїх малих дітей – вірші.

Дай крила їм піднятися до неба,

Дай сили їм торкатися душі.

Дай їм отої щирості і правди,

Що у серцях спалахує вогнем,

І стійкості, а в горі дай розради,

і ніжності, народженої днем.

Щоб щедрими були і благородні,

І, наче зорі в небесах, ясні.

Поезіє, матусенько, сьогодні

Благослови їх путь у світлі дні.

14.01.1987р.

Молитва

О Отче наш, що в небесах єси,

нехай повік Твоє святиться ім’я.

Прости нам роки зради і хули,

прости літа зневіри і гоніння.

Прости собори, спалені дотла,

скорботну тишу великодніх дзвонів,

прости, що Юді надано права

тримати наші душі на припоні.

Прости, що діти, як трава в степу,

зростали без хреста і без причастя,

що з вірою в Небесного Отця

доводилось між ворогів ховаться.

Великий Боже, за страшні гріхи,

за невідкупні і тяжкі провини

благаємо: дітей своїх прости

і матір нашу – страдницю Вкраїну.

* * *

Не жалійте мене, не жалійте,

бо не пила я трунку нещастя.

Я у травні впивалася мріями,

а у липні – медами прекрасними.

Знаю дружбу міцну, наче криця,

не розбити її, не зламати.

З пресвятої народу криниці

вчилась вірші я серцем черпати.

І не треба кривитись й жаліти

ні сьогодні мене, ані завтра.

Я б хотіла життям пролетіти,

наче ластівка світлого ранку.

* * *

Перо моє торкається листка,

мов знехотя, мов стомлене безділлям.

Навколо пустка лагідна така,

аж душу опановує безвілля.

Рука важка, і рухи не різкі,

cпів монотонний спокій навіває.

Думки якісь миттєві і м’які,

жадоба праці тихо засинає.

Та годі! Геть багно лінивих снів!

Проснися, думко! Встаньте, милі рими!

Нехай у серці світло добрих днів

озветься знову співами дзвінкими!

Не до лиця нам сонна каламуть,

не до лиця нам стогони та охи.

Подруго Ліро, нам пора у путь,

бо ми з тобою припізнились трохи.

Про Фитьків

Живе в підгір’ї, мов казкова ружа,

Омите ніжно в Бистриці дзвінкій

Замріяне і веселкове дуже

Село моє кохане, мій Фитьків.

Я тут зросла і мужності набралась,

З криниці мови черпала вірші,

В пісні народні палко закохалась –

Коштовні перла чистої душі.

Я тут найменшій квітоньці, травинці,

Калиноньці над потічком – сестра,

Бо виростила нас одна землиця,

Поїла в спрагу нас одна вода.

І як би не сміялась з мене доля,

Як боляче не била б у житті,

Мій батьку, мій пораднику, Фитькове,

До тебе я завжди знайду путі.

12.09.1987р.