Газета по-надвірнянськи
 

Надія Попович. Доля і поезія

14 січня 2011, 11:08 | Рубрика: Духовність, Культура, Новини, Свята Версія для друку Версія для друку 3,682 переглядів

(До 50-річчя від дня народження поетеси)

Трохи менше півстоліття тому зовсім юна і нікому ще не відома в літературних колах Надія Попович висловила з непохитною впевненістю сентенцію:

Несемо хрест. Хто більший, а хто менший…

(А хто готовий виміряти їх?)

У кожного своя Голгофа спершу,

а потім – Воскресіння, а чи гріх.

Найважливішу долі хресну ношу

не перенести на сусідній горб.

Свій шлях земний любов`ю припорошу

і не віддам збезчестити його.

Надія Попович. Худ. Василь Стефурак

У цих словах – суть життя цієї дивовижної дівчини, яка назавжди пов`язала свою долю з поезією – тою найтоншою струною її стражденної душі. Нехай така категоричність з одного боку запрошує читача до поле­міки, з іншого – звучить як крик зболеної думки, але насправді пояснюється тою одинокістю, на яку прирекла її тяжка, невиліковна хвороба.

Однак дуже важливо ус­відомити те, що доля створеного поетесою образу не зводиться тіль­ки до її непростого життя: митець відходить в інший світ, але його творіння залишаються для багатьох грядущих поколінь. Тому вірші Надії Попович потрібно розглядати в сенсі протиставлення себе своїй нелегкій долі, невіддільній від світу, в якому поетеса жила.

Надія Попович народилася 16 січня 1961 року в селі Фить­ків на благословенній Надвірнянщині. Її життя пройшло у рідному селі, до якого вона хилилася усім серцем і великою дочірньою любов`ю. Захворівши у 15-річному віці, дівчина до кінця виділених долею літ залишалася прикутою до ліжка. Єдиною відрадою для неї стала поезія, глибокий внутрішній потяг до високого літературного слова, яке полюбила ще у шкіль­ну пору.

Перші вірші Надії Попович були надруковані в обласній молодіжній газеті «Комсомольський прапор» у 1985 році. Того ж літа вона стає членом обласного літературного об`єднання «Іскри юності», яке очолювала тоді відома поетеса Неоніла Стефурак, а у 1987 році (з дня заснування) – літературної студії «Бистрінь», створеної при редакції Надвір­нянської районної газети «Ра­дян­ська Верховина» (від перших днів незалежності України «Народна Воля»). Пізніше поетеса створює літературно-драматичну студію «Первоцвіт», яку від­відують обдаровані учні Фить­ківської і Переріслянської шкіл, вчиться на заочному відділенні філоло­гічного факультету Івано-Франківського педінституту (нині Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника), успішно складає державні іспити і захищає диплом з відзнакою. У цьому часі плідно творить поезію, друкуючись у відомих укра­їнських часописах, пише літературно-художні сценарії свят, відтворює історію заснування рідного села у п`єсі «Легенда про Фитьків», стає дипломантом Симоненкового збору молодих поетів України та Міжнародного конкурсу молодих українських літераторів «Грано­сло­в-93». У 1994 році видає першу поетичну збірку «Серед минущості буття», упорядковує другу книжку поезій для видання.

Але, на превеликий жаль, і друга поетична книжка «Портрет долі» (1995), і збір­ник сценаріїв свят та літературно-музичних композицій «Співаю тобі, Україно» (1999), і вагомі добірки поезій в альманасі «Купаль­ська злива» (2002) й антології «Літоплин над Бистрицею» (2007) літстудії «Бистрінь» побачили світ після її смерті – зболене серце не витримує тяжкої хвороби і 7 травня 1995 року вона помирає.

На увіковічнення пам`яті Надії Попович у Фитьків­ській школі, де дівчина нав­чалася до хвороби, відкрито музей-кімнату, а вулицю, на котрій Надійка проживала у батьківській оселі, названо її іменем. У 2001 році рішенням Надвірнянської ра­йон­ної ради (голова Василь Хабайлюк) засновано районну премію ім. Надії Попович у галузі літератури, культури, обра­зо­творчого і народного мистецтва, лауреатами якої на теперішній час стали 29 мит­ців та мистецьких колективів району.

Поезія Надії Попович від самого початку її творчості сповнена магнетичної сили щирості, доброти, любові й невмирущого оптимізму, прагнення думкою, розумом і серцем осягнути цей світ, створений Всевишнім Творцем, зрозу­міти себе (таку маленьку!) в огромі простору і часу. Її твори завжди мають точку від­штовхування від реального факту, від чогось дійсно пережитого. Поетеса небоязко вводить у свої твори повсякденність, безпосередні риси і ритми життя, не розмінюючи теми на дрібнички й інстинктивно вгадуючи всі найголовніші закони поезії. «Вечірня зірка тихо догорає// У сонної смереки на руках.// Ледь рожевіє день над небокраєм// І квітне голубінню в небесах.// Лиш перші ноти пісні кинув жайвір// На золото пшениць і ячменів,// Як за рікою сухо скрипнув явір// Під вантажем уже прожитих днів…» – пише поетеса в одному із ранніх віршів. Але в ньому під зов­нішньою тихістю і пасторальністю відчувається напружене життя, ритми його кроків, відо­бражених уже мистецько-художнім, а не дитячим словом.

Незважаючи на гірку долю, коли, здавалося, вже й не було сили жити («У білому смутку стою,// І сльози не можу сховати…»), Надій­ка була дуже життєстійкою людиною. Вона жадібно любила життя і, як це притаманно романтику, вірила у свою незборимість («Я хочу чебрецем цвісти на твоїм лоні, земле…»); у її серці щодень як вияв найкращої радості («Усе на світі білому для мене…»); її душа, як метафора, була не метафізичною, а проявом сутності внутрішнього світу («Земля холоне від дощів осінніх,// душа холоне від пекучих сліз…») тощо. І в той же час дівчина була живою плоттю, і хоча свою душевну муку ховала глибоко під серцем, все ж тужила за простим людським щастям:

Прийди до мене, пісне легкокрила,

Розвій зажуру голубим крилом,

Щоб знову заспівали струни милі,

Стривожені замріяним смичком.

Аби збудились, мов зі сну тяжкого,

Слова, народжені високим почуттям,

Щоб пораділа я з того ясного

Простого щастя, що звемо життям.

Після виходу у світ поетичної збірки «Серед минущості буття» Надвірнянська ра­йонна газета «Народна Воля» у статті її редактора Івана Гриджука «Утвер­дження словом» 14 січня 1995 року писала: «У підкарпатському селі Фитькові нескорена і непіддатна людським слабостям Надія Попович дарує нам ємке, виважене… слово».

І справді, молоду поетесу за лексикою художнього ви­слову, за образністю письма, за ясністю думки ні з ким іншим не сплутаєш, що за­свідчує, безумовно, про силу її обдарування.

Вона дуже обережно поводиться з поетичним рядком, часто за­стосовує рефрен як художній інструмент вираження основного мотиву твору, у віршованій мові володіє віль­ним летом почуттів, багатством розповідних інтонацій. Рік за роком, набираючись досвіду із творчості українських та зару­біжних поетів, Надійка все більш старанно виліплює образи своїх ліричних героїв, малює ціліс­ні поетичні картини за рахунок локальних рис чи то пейзажу, чи обстановки, яка її оточує, – все це в сукупності творить відпо­відний худож­ній колорит поезій. Ось як вишукано точними мазками у двох строфах поетеса оспівує весняну грозу, напругу стихії і свій душевний стан:

Впала злива на зелене листя,

Блискавка, мов стрічка, розцвіла.

Юна яблуня, немов намисто,

Дощові краплини одягла.

Серце рветься в далеч гомінливу,

Прагне життєдайної сльози…

Ох, люблю я ці весняні зливи,

Барабанну музику грози!

У поетичних творах 1985-1990 років Надія Попович впевнено оволоділа самобутньою манерою в найтрудніші хвилини життя освітлювати їх святим і чистим почуттям любові – до людей, до оточуючого її світу, до Укра­їни і малої батьківщини. Вірші про своїх односельців («Писанка»,  «Баба Анна», «Сестрам Олі й Оксані Бакотам», «Вишивка», «Воскресла мрія», «Балада про калину і глід»); про видатних людей України («Молитва Гильшки Гулівечівни», «Про Кобзаря», «В музеї І. Я. Франка», «Солов`яненкові», «Соломія Крушельницька», «Нічні роздуми героя Відня Ю. Кульчицького», «Перед портретом Марусі Чурай»); пей­зажна лірика («Гуцульщина», «Польова криниця», «Карпатські дари», «Рідна вода», «Земле моя, шовкова косице…», «Карпатський ліс», «Шипшина пахне сонцем і весною…») та багато інших сюжетно-тематичних напрямів написані з такою пристрастю, такими рефлексіями, таким піднесенням, що, перечитуючи їх, перехоплює подих. Особливо вражають своїм внутрішнім го­рінням поезії про найсвітліше почуття людини – Любов, яка у творах поетеси постає в усій своїй багатющій вимірності. У вірші «Пам`яті моєї вчительки М. Д. Ментинської» Надія Попович філософсько-афористичним прийомом розкриває сутність цього високого почуття з погляду власної світоглядної позиції: «Світім свічки любові при жит­ті,// нема чого соромитись любові…».

Дуже важлива, а, може, й фундаментальна ознака літературної твор­чості Надії Попович у тому, що в ній образ автора переростає у поетичний характер. Це не обов`язково особа під власним іменем чи біографічне тлумачення свого життя. В тому, що написано поетесою, нема, власне, фотографій життєвих моментів із біографічним підтекстом, як це може здатися на перший погляд, зате чітко уявимо собі створений нею цілісний поетичний характер, втілену в слово художню структуру, оточену особливою емоційною атмосферою. У вірші «Я – жінка» лірична героїня вус­тами авторки промовляє: «…Я вічна, як вічний народ на землі,// я добра, як чистий вогонь Про­метеїв».

У громадянській ліриці Надія Попович проявила себе як справж­ня дочка рідної землі, де Україна розкривається в різних ракурсах й аспектах, – але всюди з однаковою безмірною, трепетною любов`ю і ніжністю.

До тебе, Українонько, іду,

немов до світла Божої любові,

на твій вівтар живі слова кладу,

молюсь тобі й за тебе, моя доле.

У колоску твоєму я – зерня,

малий листочок на величній кроні…

В прощальну мить життя мого зоря

впаде й спочине у твоєму лоні… –

клятвенно признається поетеса. Оте Надійчине «Укра­їнонько» не може залишити байдужим нікого, це якийсь невидимий, утаємничений протуберанець дитинного серця ліричної героїні, в якому живе образ Батьківщини як найцінніший скарб. Від­крита емоційність, повна свобода поетичного дихання, в якій від одного цього слова народжується цілий рій образів рідної землі, захоплює уяву читача, спонукає його до розмислів про власні почуття. Мала цілковиту рацію професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, відома письменниця Ольга Слоньовська, коли у передньому слові до другої збірки Надії Попович «Портрет долі» писала: «Дуже гарне враження залишають патріотичні вірші… Хоча теми цих поезій не нові, та ракурс неповторний, щи­рість в них непідробна».

Звичайно, неможливо в обмеженому за обсягом матеріалі дати розгорнутий аналіз поетичної творчості Надії Попович. Автор цих рядків намагався це зробити в передмові до книжки «Свічі любові» – повного поетичного доробку поетеси. Збірка видана до 50-річчя від дня народження поетеси у Коломийському видавничо-поліграфічному товаристві «Вік» за сприяння Надвір­нянської районної ради і ра­йонної державної адміністрації на пропозицію координаційної ради з видавничої справи, створеної у нашому районі. І я певен: незабаром щире, виважене, неупере­джене, кваліфіковане слово про творчий набуток цієї мужньої, талановитої, сильної духом, одержимої у нерів­ній боротьбі з недугою поетеси прийде до шанувальників її поезії.

Нестор ЧИР,

член Національної спілки письменників України, лауреат обласної літературної премії ім. В. Стефаника, керівник літстудії «Бистрінь» при редакції газети «Народна Воля».

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!