До 82-ї річниці створення ОУН (продовження)

(Закінчення. Поч. у «Народній Волі» від 11 лютого ц. р.)

Є. Коновалець зробив усе можливе, щоб після падіння гетьманату до складу Директорії УНР увійшов Симон Петлюра як єдиний державний діяч серед соціаліс­тичних лідерів, який у всій повноті розумів роль армії. Завдяки зусиллям Є. Конова­ль­ця С. Петлюра став спочатку Головним отаманом військ УНР, а надалі очолив уряд УНР. С. Петлюра був безкомпромісним самостійником і антибільшовиком на відміну від «антимілітариста» і антидержавника В. Винниченка та інших соціа­лістів, яких весь час мучило питання чи не мають більшовики більшої рації, як ми? Однак повної реалізації можливостей високе становище С. Петлюри не дало, бо він усе ще залишався членом соціал-демократичної партії із провідником В. Винниченком. Тому С. Петлюра через партійну дисципліну часто навіть проти власного переконання мусів підкорятися політичним директивам партії. Ці директиви у військових питаннях зумовили поширення анархії та отаманії в армії. За­кінчилося це тим, що більша частина пар­тійної отаманії зрадила уряд УНР і пере­йшла до більшовиків. Через це із 300-тисячної армії вірними урядові УНР залишилися всього 30 тисяч вояків, з яких половину становив Корпус Січових Стріль­ців.

Упродовж 1917-1920 років Євген Коновалець був і залишився непохитним перед соціал-інтернаціоналіс­тичною демагогією й успішно зумів захис­тити перед цією загрозою усе Січове Стрілецтво. Друга визначна світоглядна риса Є. Коновальця впродовж збройних змагань – його державотворча орієнтація. Єдиній засаді політичної боротьби соціалістів «насамперед партія» Є. Коновалець протиставив засаду «насамперед Україна». Від керівників УНР він вимагав безперервної програми і дії: планової розбудови справно діючого адміністративного апарату, формування дисци­плінованої армії, наведення порядку і ладу та викорінення всякої анархії і сваволі антидержавницьких елементів, припинення оргій партійщини, передачі ке­рівництва державними фінансами та економікою країни не в руки партійних агітаторів, а справжніх фахівців, розбудови шкільництва, усіх інших ділянок державно-національного життя. Соборництво – це третя основна риса патріотизму Євгена Коновальця, яку так послідовно і велично він продемонстрував у час важкого іспиту. Завжди вважав, що українці із західних земель, опинившись на території Східної України, так само зобов’язані захищати золотоверхий Київ, як і наддніп­рянці. Тому й створив він курінь Січових Стрільців, ставлячи в основу його політичного світогляду три головні прикмети патріотизму: самостійництво, державництво і соборність.

Велич світлої постаті Євгена Коновальця як носія ідеї й чину державного будівництва така сильна, а його заслуги у спрямуванні збройної боротьби укра­їнського народу в 1917-1920 роках на шлях самостійництва й державництва такі непересічні, що навіть американська «Народна Воля» (орган соціалістів – противників українського націоналізму) 2 червня 1938 року визнала: «Євген Коновалець, колишній хорунжий австрійської армії, полонений росіянами, став восени 1917 року комендантом «Галицького Куреня» в Києві, що пізніше прийняв назву Куреня Січових Стрільців. Курінь виріс у полк, а далі в корпус… Коновалець … на тому становищі заслужився багато, що політика українського уряду не схитнулася довгий час ні в більшовицький, ні в польський, ні денікінський бік. Як тільки покійний С. Петлюра заключив із Поль­щею договір, Стрілецька Рада на пропозицію Є. Коновальця розв’язала (розпустила – Б. Б.) Корпус Січових Стрільців. Старшини СС виїхали за кордони Польщі, щоб продовжити визвольне діло. На еміграції члени Стрілецької Ради з Коновальцем на чолі дали почин до організації відпору проти більшовиків як окупантів українських земель».

Після переходу УСС у Чехо-Словаччину продовжити збройну боротьбу за Соборну Українську державу не видалося можливим. На перешкоді стало різне бачення керівниками ЗУНР і УНР як міжнародного становища Укра­їни, так і ситуації у Галичині. Керівник ЗУНР доктор Є. Петрушевич заявив, що уряд УНР своїм Варшавським договором зрікся західноукраїнських земель на користь Польщі і галичани мусять самі захищати свою батьківщину. Тому уряд ЗУНР добивається на міжнародному рівні визнання Галичини окремою державою і з подіями на Східній Україні не зв’язуватиметься. Авторитет еміграційного уряду на той час серед галицької еміграції і серед галицько-українського вояцтва був настільки високий, що приєднати це вояцтво до політичного плану, якому дуже противився диктатор, виявилося нелегко. У свою чергу, східноукраїнські партії в еміграції вели між собою нестерпну між­партійну гризню. Партії соціал-демокра­тів і соціал-революціонерів покололися на безліч уламків, кожен з яких заявляв про себе як про єдину правдиву партію та лаяв своїх однопартійців, які не пристали до них. Одностайні всі були лише в одному – в неперебірливій лайці на адресу галицьких українців, закидаючи їм, що вони зрадили українську справу і спричинилися до всіх невдач українських визвольних змагань. Є. Коновалець розумів, що обидва ті острівці партикулярного (партійного – Б. Б.) патріотизму – це Сцілла і Харібда для корабля української державності, який у різні боки кидали тогочасні події. Тому він з усією рішучістю виступив проти обох тих партикулярних патріотизмів, не лякаючись плисти проти течії. Та саме тому, що не хотів причалювати до обох із тих острівців, на нього посипалися атаки з обох сторін. Хоча незаслужені і безпідставні звинувачення прикро вражали Є. Коновальця, та збити його з твердо обраного шляху створення Соборної Незалежної України ніхто не зумів. Після невдачі збройної боротьби він переорієнтовується на політичну роботу, але підтримує або ініціює лише такі акції та організації, котрі поряд з ідеєю національного активізму і віри у власні сили виразно і рішуче пропагують ідею СОБОРНИЦТВА.

Є. Коновалець щиро підтримує ідею скликання Всеукраїнського Конгресу, котрий мав би створити всеукраїнський політичний провід як представника і координатора всієї еміграції. Він ініціює створення окремих політичних організацій з орієнтацією на понадпартійний націоналізм. Наслідком зусиль Є. Коновальця стали з`їзди підпоручників війсь­кових організацій у Празі й українського студентства у Львові, збори «Молодої України» у Відні та інші заходи щодо скликання Всеукраїнського Конгресу. В усіх цих акціях чітко наголошено гасла УКРА­ЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ. Як друзі, так і противники тоді відзначали, що всіма цими починами вміло керує одна людина – полковник Євген Коновалець. Він консолідував недавніх старшин та стрільців і зорієнтував їх на повернення на рідні землі (Галичину і Наддніпрянщину) для розгортання діяльності за створення Української Військової Організації (УВО). Практично створення УВО завершено у червні 1921 року після повернення Є. Коновальця у Галичину. Тоді він взяв безпосереднє керівництво цією організацією на рідних землях у свої руки. Ідеологічною основою УВО, а надалі й ОУН, Є. Коновалець бачив український націоналізм, народжений з духовності укра­їнської нації в її тисячолітній боротьбі за свої права. І служив він цій великій справі все життя з юних літ. Спрямовуючи ту боротьбу українського народу в «мирний» період на шлях революції, полковник Є. Коновалець не відкидав і позитивної, «органічної» праці в культурно-освітній та економічній ділянках. Організуванням «Просвіт», «Рідної школи», спортивно-ви­ховних «Соколів», «Січей», «Пласту», сіль­ськогосподарських кооперативів та інших культурно-освітніх і економічних об’єд­нань займався Є. Коновалець ще будучи юнаком, надавав їм уваги і згодом, коли очолив УВО й ОУН. Саме члени УВО та ОУН стали найактивнішими діячами всіх існуючих культурно-освітніх та економічних організацій. Однак розумілося, що коли це стане єдиною формою змагань поневоленого народу, то ворог матиме змогу легко такий опір здолати. Тому основним завданням мусить бути револю­ційна мобілізація народу до остаточного досягнення мети, а вся «органічна» праця розглядатися як допоміжний засіб для досягнення остаточного основного завдання.

Євген Коновалець розробив план об’єднання численних націоналіcтичних організацій та УВО в одну революційно-підпільну організацію з чітко визначеним політичним обличчям носія й організатора ідеї революційного українського націоналізму. 3-7 листопада 1927 року відбулися наради Першої Конференції українських націоналістів, на яких вирішили «Створити єдину орга­нізацію українських націоналістів». Для досягнення цього створили Провід Укра­їнських Націоналістів, Головою якого одноголосно обрали Євгена Коновальця. Іншого кандидата на той відповідальний пост не було. Після чотирнадцятимісячної всебічної підготовки 29 січня-3 лютого 1929 року відбувся Перший Конгрес українських націоналістів. На ньому УВО та інші українські націоналістичні організації та гурти об’єдналися і створили ЄДИНУ революційно-підпільну ОРГАНІЗАЦІЮ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ. І сьогодні, у час тривоги, сумнівів і розчарувань, усі українські патріоти мають стати до боротьби ЗА УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВНІСТЬ ПІД ПРАПОРОМ, НА ЯКОМУ ВИПИСАНІ ГАСЛА Й ІДЕЇ СОБОРНИЦТВА, НАЦІОНАЛЬНОГО АКТИВІЗМУ Й ВІРИ У ВЛАСНІ СИЛИ. Отже, як бачимо, Українські Січові Стрільці та Євген Коновалець відіграли в історії України визначну роль.

Створені Євгеном Коновальцем і Українськими Січовими Стрільцями УВО та ОУН виявилися могутньою силою, яка у час Другої світової війни заявила про українців на весь світ як про державну націю.

Зробити це випало тим, котрі прийшли після трагічної загибелі Євгена Коновальця 23 травня 1938-го.

Упорядкував та підготував до друку

Богдан БЕРЕЗИЦЬКИЙ,

голова Надвірнянської міської організації Народного Руху України.