До 82-ї річниці створення ОУН

Сьогодні, щоб розбудувати державу українського народу, потрібно боротися не менш наполегливо, ніж це робили всі наші великі попередники у ХХ столітті. Маємо поставити перед собою завдання – ґрунтовно вивчити наше минуле, щоб мати достойне майбутнє. У ці дні українці відзначають визначну дату своєї історії – 82-у річницю створення Організації Укра­їнських Націоналістів. То ж згадаймо Ук­ра­їнських Січових Стрільців та їхнього лі­дера Євгена Коновальця, чия роль у створенні ОУН була вирішальною.

Євген Коновалець – визначна історична постать у політичному житті Укра­їни. Він народився 14 червня 1891 р. у с. Зашків на Львівщині. Батько – шкільний управитель, дід і брати батька, батько ма­ми – грекокатолицькі священики. У той час священики у Галичині були найбільш освідченою і патріотичною верствою населення, не лише духовними наставниками, але й порадниками, лікарями і вчителями для віруючих. Є. Коновалець із дитинства мав можливість перечитати кращі твори української літератури, історію України, усвідомити національні проблеми.

Освіта: народна школа, Академічна гімназія і юридичиний факультет університету у Львові. Із часу навчання у гімназії бере активну участь у діяльності українських громадських патріотичних організа­цій, у проведенні заходів і акцій на під­трим­ку всього українського в умовах поль­ської окупації. Він стає представником студентів у Центральному Комітеті Української Національно-демократичної партії й дуже швидко організовує політичну діяльність студентів у Львівському по­віті, а дальше і по всій Галичині. Проходив військову службу в старшинській школі австрійської армії. З його ініціативи створюють студентське товариство «Січові Стрільці». Такі ж відділи виникають при товариствах «Січ» та «Сокіл». Він не був формальним лідером жодного з цих формувань, хоча всі вважали його душею вій­ськового руху. У Першу світову війну поль­ська влада у Львові не допустила, щоб він вступив до військових формувань Січових Стрільців і мобілізувала його до 35-го полку «Крайової оборони». Після безладного відступу полку Є.Коновалець потрапив до російського полону. Перебував у таборі для військовополонених, в основному в Царицині. Після революції у Петрограді разом з товаришами – Січовими Стрільцями, з великими труднощами добрався до Києва і з не меншими труднощами отримав згоду на утворення військової частини з полонених українців – галичан. Це стало першим наріжним каменем під будову численних військових формувань Січового Стрілецтва в Україні, котрі відіграли визначну, а іноді й вирішальну, роль в історії визвольної боротьби в Україні 1917-1919 років.

Довелося Коновальцеві і Січовим Стрільцям подолати спробу зруйнувати корпус через запровадження у ньому системи «солдатських рад» та «вигнати панів офіцерів як собак». Так сталося у багатьох військових частинах за наполяганням самого Генерального Секретаря військових справ УНР Порша. Він осо­бисто організовував у військових частинах київського гарнізону мітинги за участі «делегатів Всеукраїнської та Київської Рад військових депутатів» та тогочасного коменданта Києва Шинкаренка. Січовики врахували виступ Є. Коновальця на мітингу в курені Січових Стрільців про за­грозу Україні з боку наступаючих більшовицьких орд. Вони роздали всім воякам для підпису заяви про добровільне підпорядкування себе суворій військовій дисципліні. Комендантом куреня, назву якого змінили на перший курінь Січових Стрільців, обрали Євгена Коновальця.

18 січня 1918-го почався наступ московсько-більшовицьких військ на Укра­їну, а в ніч із 28 на 29 січня – за три дні після проголошення Четвертого Універсалу Центральної Ради – у Києві вибухнуло більшовицьке повстання. Тоді значна кількість військових частин УНР через політичну боротьбу і повну втрату дисци­пліни завдяки «радянському устрою» проголосили нейтралітет, скорше прихильний до більшовиків, як до Центральної Ради. Січові Стрільці не мітингували, а як один виконали наказ: у бій за волю України, за золотоверхий Київ! Гідна постава, мужність, патріотизм та бойовий за­пал Січових Стрільців захопили й укра­їнську студентську молодь столиці. На вістку про грізну небезпеку для Батьківщини творять Помічний студентський ку­рінь Січових Стрільців, у рядах якого українські наддніпрянські студенти пліч-о-пліч зі своїми галицькими братами у геройському бою під Крутами гідно склали іспит найвищої любові до свого народу. Вони на два дні затримали 400-тисячну більшовицьку армію. У той час у Києві у важких кількаденних боях Січові Стрільці разом із рештками полків Богданівського й Полуботківського, що ще залишилися після демобілізації, та з частинами Вільного Козацтва під командою самостійника Ковенка і Гайдамаками Симона Петлюри придушили виступ сильніших чисельно більшовиків і тим дали можливість урядові самостійної Української Держави пробути у Києві в ті важливі дні, коли у Бресті закінчувалися мирні переговори з центральними державами. А через кілька днів, коли уряд вирішив відступити перед військами Муравйова, Січові Стрільці захищали безпеку відступу і, зокрема, особисту безпеку уряду. Героїчна боротьба УСС дала змогу урядові УНР успішно завершити переговори з центральними державами і підписати Брест­ський мирний договір, організувати зброй­ний опір більшовицькому наступові й за короткий час знову повернутися переможно до столиці.

Безвихідне, як заявив тоді В. Винни ченко, становище УНР врятував зі своїми Січовими Стрільцями Євген Коновалець. Після цього керівництво Цент­ральної Ради відмовило на пропозицію Є. Коновальця придушити у зародку гетьманський переворот із наступною окупацією України німцями, як і відмовило в пропозиції роззброїти готових до перевороту російських добровольців. Соціалістичні керівники УНР виявилися зовсім нездібними не лише до державного бу­дів­ництва, але навіть до власної оборони. УСС пропонували гетьманові свою під­тримку у випадку проведення ним проукраїнської політики. Але коли гетьман визначився про злуку з Московщиною з входженням в єдину Російську державу, то УСС виступили проти Гетьмана. Гетьманська сердюцька дивізія не виступила проти повстанців і УСС протистояли лише 3000 російських білогвардійських добровольців , які йшли воювати за дальше па­нування Московщини над Україною. Вирішальний бій відбувся під Мотовилівкою. Сердюцька дивізія до кінця дотримувалася нейтралітету, а після зайняття повстанцями Києва приєдналися до УСС, у результаті чого їхня чисельність збільшилася з куреня до полку, а після остаточної перемоги до корпусу.

Коли у Наддніпрянщині вирішувала ся доля гетьманату, в Галичині почалася польсько-українська війна. До Скоропадського звернувся уряд ЗУНРу з проханням про збройну допомогу у війні з поляками. Гетьман особисто погоджувався на це, але його проросійське оточення вважало неприпустимим втручання в боротьбу за австрійські території. Гетьман запропонував УСС переміститися на охорону західного кордону і дальше немовби на власний ризик перейти зі зброєю в Галичину. Однак Січовики вирі­шили, що в той тривожний час вони повинні стояти на сторожі незалежності Киє­ва. На Стрілецькій Раді Коновалець висловив думку, що без збереження самостійності наддніпрянської держави годі думати про незалежність Західної Укра­їни. Адже капітуляція центральних держав і революція в Австро-Угорщині і Ні­меччині заохотять московських більшовиків до походу проти України і після захоплення Наддніпрянщини вони не зупиняться на Збручі і вирушать у Галичину. Тому Є. Коновалець і все січове стрі­лецтво визначилися віддати всі сили на оборону Києва.

Упорядкував та підготував до друку

Богдан БЕРЕЗИЦЬКИЙ,

голова Надвірнянської міської організації Народного Руху України.

(Продовження)