Як постелиш, – так і спатимеш

Лікарняна палата. До хворих приходять відвідувачі. Хворі заворушилися. Тільки той, кого вчора перевели з реанімаційної, лежав непорушно, лише з очей, що вперлись у стелю, одна за одною текли сльози.

Кажуть, син, котрий приїхав із заробітків на Різдвяні свята, відмовився платити за перебування батька в реанімації, а поштарка не встигла принести пенсію, коли той ще був вдома. Не навчився синок у світах чи батьки в дитинстві не вчили бути милосердним, що він завтра може опинитися на місці батька, що ми діти Божі і маємо його у душі.

Он там, у кутку, на ліжку, лежить і стогне хворий. Біля нього сини по черзі цілодобово допомагають підвестися, годують ложкою, підносять ліки, під руки виводять по потребі з палати.

Коли довідались, що батько в лікарні, один із Москви, другий із Сибіру, третій із Донбасу позліталися. Наймолодший, ще нежонатий, живе, правда, на місці. Як дубки, що здорові, коренасті, як на підбір, але вони батькові діти.

В іншого хворого троє дочок, теж щебечуть біля татуся.

– Простіть мене дітки, не колисав я вас, було все на роботі та на роботі, не відбирав пеленки, коли були маленькими. А ви з-під мене… Лікар сказав поки-що не вставати.

Через день до нього приходили зяті з онуками. Оточували з усіх боків – коли дідо додому прийде?

Усміхається від задоволення – вже завтра лікарі дозволять сидіти, а там вставатиму…

Четвертий хворий звався Дмитром, сперся руками на підвіконня і пильно дивився у вікно. Подвір`ям лікарні снували люди, хто з дітьми, хто сам тягав сумки з наїдками для хворих. Медсестри з паперами спішили виконувати вказівки лікарів, заїздили машини.

– Може діти, онуки, у них є свої машини, – із нетерпінням вишукував знайомі обличчя.

Уже другий місяць минає, як у лікарні. Як лікар радів, коли вдалося вирівняти криву лінію роботи серця на кардіограмі. Дружина приходила, сама нездужає. Надворі розгулялась хурделиця, пригорщами сніг жбурляє, хитає крислатими ялинками, що ростуть посеред подвір`я…

Уже і звечоріло. Закінчивши зміну, лікарі виїжджали машинами. Санітарки прибирали в палатах.

Не приїхали!

Ліг, не розбираючись, на застелене ліжко. Точилася бесіда між хворими, згадували молодість…

Перед очима калейдоскоп спогадів. Думав і собі про себе.

Дмитрик народився у хатині, що стояла край села, під лісом. Виколисували добру долю бабця і мама у колисці, що висіла над ліжком під стелею. Тут зробив перший крок. Щось не склалося у стосунках між батьками й дітьми і Дмитрусь оббивав пальці ніг об каміння на дорогах протилежного боку села.

Дідо з бабою лишилися самі з надією, що повернеться з Німеччини їх молодший син. Його забрали на роботу у роки війни. Він, навіть, у відпустці побував. Працював на залізничній колії.

Доходили чутки, що він загинув, коли американці бомбили залізничний вузол.

Визирали, визирали, та чутки виявилися правдивими, і з того світу ще ніхто не вертався.

Захворіла бабуся і батько Дмитрика кожного тижня десь діставав білу хлібину, а час був повоєнний, чорного хліба не так було легко купити, вкладав у руки – біжи, синку, до бабусі.

Дорога була не близька. Бабуся сиділа на печі – піч на півхати. Дідо опустив голову в зажурі, під стелею висіла колиска, а під піччю неслися кури.

Худоби не тримали – дід ткав людям полотно і з того жили.

Дідусь піднявся, поцілував онука і хлібину, сів за верстат і дав малому пустити між натягнутою пряжею човника з ниткою. Усмішка заховалась у сивих вусах.

Носив по хлібині осінь, зиму, весну.

Коли в черговий раз, із хлібиною у руках, розважливо ступаючи окраїнними дорогами, під спів жайвороння і скрегіт сорок, і … круки два билися над полем. Пахло суцвіттям трав і … хлібом пахло. Так запахло, що не втримався, відломив кусочок і поставив до рота. Не жував – сам розтанув, як і розтанула решта хлібини.

Зайшов у хату, баби на печі не було. Вона лежала… на столах, дві свічки мовчки плакали і … колиска висіла під стелею над ліжком.

Дідусь помучився ще рік чи два, зняв колиску і взяв за своїх сусідську молоду пару, котрі недавно поженилися і жити не мали де.

Дмитрик ходив до школи, а дорогу до дідуся поволі забув. І тільки, коли женився, пішов запросити його на весілля. Дідусь, як годиться, поставив четвертину, пригостив пару.

– Дай вам Боже … – і заплакав. На весіллю я не буду, не присилайте сани.

Була зима і снігу насипало по вікна.

Технікуми, інститути, робота, круговерть життя.

Не стало і дідуся. Прийшов розум.

Якби молодість знала, а старість могла.

Кожного року перед святою вечерею, перед освяченням паски і на Зелені свята іде Дмитро до могили батьків і дідуся. Запалює свічку, молиться Богу і цілує хрест.

Вдома має одну єдину фотографію, де дідо у цісарських строях (воював у Першу світову війну), просить у нього вибачення.

Так і не заснув. Засіріло небо, санітарка у коридорі зачовгала шваброю.

За вікном вітер і далі розкидався снігом, згинались і розправлялись ялинки.

Холод переймав тіло, ноги шукали під ковдрою тепла.

Як собі постелиш, – так і будеш спати.

Микола ГЕКМАНЮК,

с. Верхній Майдан.