Звитяжні дороги нескореного «Бурлаки» на Лемківщині (продовження)

До 65-ї річниці депортації українців з Польщі

(Продовження. Поч. у «Народній Волі» від 11 лютого ц. р.)

Коли в березні 1939 року після проголошення незалежності Карпатської України угорські війська вдерлись на її територію, під тиском переважаючих сил ворога частина, в якій перебував Щигельський, відступила на румунську територію, де була інтернована місцевими вояками і передана до Угорщини. Звідти, не бажаючи повертатися до Польщі, де його чекала в`язниця, він із значною частиною стрільців Січі їде до Німеччини, щоб вступити до організовуваних тут «військових відділів націоналістів» на чолі з полковником Романом Сушком.

Ці відділи, більше відомі як «Легіон Сушка», Провід ОУН розглядав, як основу для розбудови української майбутньої армії. Відділи давали чудову нагоду українським юнакам здобути справжній військовий вишкіл. Навчання відбувалося в Альпах, у таборі за 30 кілометрів від австрійського міста Гакенштайн. «Інструкторами окремих предметів, – згадує про перебування на вишколі Щигельський, – були німці, які викладали частково польською, частково чеською мовами. Команди і накази – українською».

Після закінчення вишколу, 23 липня 1939 року, легіонерів відправлено до Східної Словаччини. Із початку Другої світової війни, 2-3 вересня, український відділ загальною чисельністю 600 вояків виступив у напрямку Стрия у складі 15-ї німецької армії генерала В. Ліста. Проте безпосередньої участі в боях підрозділ не брав. Дійшовши до Самбора, його вояки, у зв`язку з окупацією Західної України Червоною Армією, змушені повернутися до Сянока. Тоді ж, у вересні, легіон переформовано на військово-поліційні частини «Веркшуц»(охорона промислових об`єктів) та «Баншуц» (охорона залізниць).

У листопаді 1939 року в Закопаному Володимир Щигельський вступає до української поліції, і вже 25 числа того місяця його направляють до станиці села Команчі Сяноцького повіту. 1-го січня 1941 року він переїжджає у Балигород на посаду заступника начальника української поліції. За два місяці його відправляють на навчання до поліційної школи в Перемишль, де він навчається шість тижнів. У середині квітня 1941 р., закінчивши поліційну школу, Володимир повертається до Балигороду. Саме там він познайомився з працівницею однієї з торговельних організацій містечка, донькою священика Теодозією Тріцецькою.

Четвертого жовтня 1941-го відбулося весілля Володимира і Теодозії. У 1942 році молода сім`я переїжджає до села Войткова, де ще з липня 1941 р. Щигельський виконував функції коменданта поліції. Тут вони проживали до липня 1943 року і саме тут 4 лютого того ж року у них народився син, якого охрестили Левком. Незабаром сім`я Щигельських переїжджає на нове місце служби Володимира – в Явірник Руський, а новий 1944 р. вони зустріли вже в Медиці.

Зустрічаючи цей рік, молодята дивилися у нього з надією, очікуючи, що тут їхнє щастя триватиме й далі. Кохана дружина, син – здавалося б, нічого не повинно порушити тихої сімейної ідилії. Однак, новий 1944 рік прийшов, щоб зруйнувати її, кинути у вир зовсім іншого життя.

Ще попереднього, 1943 р., радянським військам вдалося досягти корінного перелому у боротьбі з Німеччиною. Розвиваючи свій наступ, вони вступили на територію України і почали її «визволення».

До середини 1944 року стало цілком зрозуміло, що цього наступу не зупинити, тому український народ став готуватися до боротьби із новим наїзником. Ця підготовка розпочалася і на тих українських землях, що ввійш­ли в історію як Закерзоння. Процес творення повстанських відділів пришвидшував той момент, що паралельно створювали польські боївки, які активно розпочали акції проти ци­віль­ного українського населення.

Події набували надзвичайно швидких обертів і вимагали від людей адекватного реагування. Влітку 1944-го, коли з теренів Надсяння почався відступ німців, серед активістів українського визвольного руху появився дуже чіткий розподіл. Частина з них, переважно члени мельниківського відламу ОУН, вирішили, що протистояти більшовизму укра­їнський народ зараз не зможе, якщо його не зупинила навіть могутня німецька армія. Зважаючи на це, вони почали організований відхід з німцями на Захід, щоб там, на еміграції продовжувати «опікуватися» визвольною справою українського народу. Тим часом, бандерівське крило цієї організації, значно чисельніше, твердо вирішило залишатись і готуватися до зустрічі нових загарбників. Звичайно, до них стали долучатися активніші представники мельниківців, які пізніше влилися до лав повстанців та підпілля. Власне така переорієнтація на бандерівців відбулася і з Володимиром Щигельським, який був прихильником і членом ОУН-М. Він не міг погодитися з тим, що рідну землю можна залишити у такі важкі для неї часи, що десь далеко на еміграції, у кабінетах можна реально послужити її визволенню.

У червні 1944 р., коли німецько-радянський фронт зупинився у районі Львова, Щигельський дістав розпорядження від заступника провідника ОУН на Закерзонні Василя Галаси-«Орлана» не відступити з німцями, а відійти разом із цілою поліційною станицею до Бандрівських лісів.

25 червня, коли розпочалась евакуація поліційної станиці, якою керував Володимир Щигельський, він зібрав своїх добре озброєних людей і виступив у бік Устрик Долішніх, а потім до Верхніх Устрик, через Бандрівські ліси. Так почалося для Володимира цілком нове життя – життя українського повстанця.

За час маршу в ліси група Володимира Щигельського, що налічувала 10 поліцаїв, зросла завдяки добровольцям, які бажали вступити до лав УПА, до 100 осіб. У селі Жерниця Вижня відділ зустрівся з Мирославом Онишкевичем, на той час заступником командира Військової Округи «Буг». Він на особистій зустрічі з Володимиром Щигельським закріпив за ним командування новосформованим відділом. Тоді ж Володимир прибрав собі повстанський псевдонім – «Бурлака», котрий незабаром став відомим на все Закерзоння. 5-го серпня у селі Гучвиці відділ «Бурлаки» зійшовся із двома сотнями новобранців під командою «Лиса» (прізвище невідоме) та «Біра»(Василя Шишканеця). Після цього Мирослав Онишкевич провів реорганізацію всіх відділів, зробивши з них три сотні, по 70 вояків у кожній. Володимира Щигельського призначено командиром куреня, до складу якого входила його сотня, сотні «Біра» та «Пугача» (Володимира Качора). Вже наступного дня новосформований курінь отримав завдання виконати акцію проти польських завойовників у місті Балигород. Після її виконання відділ відступив до села Стежниця, біля якого відбувся бій повстанців із радянськими партизанами, у результаті якого упівці понесли перші втрати – 6 убитих.

У селі Жерниця Вижня до куреня приєдналася група (близько 100 осіб) під командою окружного провідника Служби Безпеки «Лугового». Разом із ним прийшов знайомий Щигельського, ще за часів Карпатської Січі та Перемиської поліційної школи, Василь Мізерний – «Рен». 7 серпня проведено нову реорганізацію відділів, з яких створено три сотні: «Бурлака» залишився командиром другої сотні, натомість командування куренем пе­редано «Ренові». Зважаючи на те, що біль­шість повстанців не мала військового вишколу, вирішено вишкільний табір провести в Карпатах. Місце для нього на полонині Букове Бердо (висота 1335 метрів) обрав сам Василь Мізерний. Обрано воно розумно з тактичного погляду, адже було важкодоступним і створювало чудові умови в разі ворожого нападу. Довкруги – мальовничі краєвиди і ними можна було довго насолоджуватися. Саме в цьому мальовничому місці 18 серпня 1944 року закладено вишкільний табір, який пробув тут до 24 вересня. «Після приходу на Букове Бердо, – описує Володимир Щигельський, – до нас приєдналися інструктори підстаршинської школи, котрі розпочали проводити з нами бойовий вишкіл, а саме: зброєзнавство, теренознавство, муштра, партизанська і лісова боротьба, також викладали політичну тематику, історію України, повстання і мету боротьби УПА, її способи і методи. Керівником тієї школи був сам «Рен». Зважаючи на те, що Володимир Щигельський мав уже достатній військовий вишкіл (Карпатська Січ, «Легіон Сушка», поліційна школа), він небагато часу проводив на терені табору. Його приділили до групи, що час від часу робила напади на шосе Турка – Самбір, де в засідках вони здобували у відступаючих німців та угорців зброю й амуніцію, вкрай необхідну для українських повстанців. Тоді ж Володимир здійснив із групою повстанців напад на німецький табір, під час якого йому вдалося врятувати 50 полонених українців.

Підготував

Ігор ЛІНГ,

заступник голови Надвірнянського осередку Івано-Франківського обласного товариства ВУТЛ «Лемківщина».

(Закінчення)