Звитяжні дороги нескореного «Бурлаки» на Лемківщині (закінчення)

(Закінчення. Поч. у «Народній Волі» від 11 та 18 лютого ц. р.)

До 65-ї річниці депортації українців з Польщі

У вересні 1944 року курінь під командою Василя Мізерного був уже вишколеним і став цілком сформованою боєздатною одиницею. А тому «Рен» висилає своїх представників до командування Дрогобицької Військової Округи УПА «Маківка», які повинні були отримати подальші інструкції. До складу делегації включений також Володимир Щигельський. Делегація прибула до штабу Військової Округи, що дислокувався тоді в околицях Турки, 15 вересня 1944-го. Прийняв її особисто командир Військової Округи «Маківка» Іван Белейович – «Дзвінчук» і передав Мізерному наказ переходити фронт, рухатися в запілля Червоної Армії, уникаючи боїв із нею.

Виконуючи наказ командування, «Рен» 25 вересня рушив разом із вишколеними на полонині сотнями, до яких приєдналися ще й інші, котрі діяли в навколишніх теренах, на схід, на Станиславів. Загальна чисельність учасників цього рейду, що ввійшов в історію УПА як Карпатський, становила понад 2000 вояків. Після переходу фронту ця велика повстанська родина розділилася на два куреня на чолі з «Євгеном» та «Реном». Сотня «Бурлаки» залишилася під командуванням другого.

Вночі з 17 на 18 жовтня 1944 року цей курінь УПА провів одну з перших великих акцій – наступ на станицю НКВД у містечку Перегінську. «Цей перший активний виступ куреня в більшовицькому запіллі, – пише учасник цих подій Модест Ріпецький, мав стати бойовою заправою для вояків та іспитом у плануванні ефензивного бою для старшин».

Але терен був невідомий, зв`язок не спрацював справно, стрілецтво не підготовлено до вуличних боїв і розпочату акцію було проведено невдало і тому її відкликали.

Наприкінці жовтня 1944 року Василь Мізерний сконтактувався з командуванням УПА-Захід й отримав наказ повертатися у Західні Карпати на Лемківщину. Для полегшення переходу командир розділив свій курінь на дві групи, у першу потрапили сотні «Веселого» та «Нечая», у другу – «Байди» та «Бурлаки».

У грудні 1944-го сотня «Бурлаки» пере­йшла в районі Лютовиськ польсько-радянський кордон і заквартирувала в селі Ступосяни Ліського повіту.

У березні 1945 р. Володимир Щигельський знову зібрав своїх вояків в одну сотню для виконання доручених командуванням завдань. Власне в цей час розпочала свою протиповстанську акцію спеціально створена для цього радянська дивізія «Червона мітла».

Уникаючи зустрічей з цією чудово озброєною і якнайкраще вишколеною військовою одиницею, «Бурлака» спробував вивести свою сотню вглиб лісів. Проте упівці таки зіткнулися з енкаведистами. Під тиском переважаючих сил ворога повстанці відступили аж на терени Словаччини і звідти, зробивши півколо, повернулися в околиці села Волосате Ліського повіту.

У перші дні Великодніх свят того ж року Щигельський згідно з наказом курінного «Рена» повів свій відділ у напрямку до Перемишля із завданням ліквідації місцевих постів так званої Народної Міліції (Milicja Оbywа­telska). Після його виконання сотнею «Бурлаки» тереном діяльності визначено околиці між Сяноцьким та Перемиським повітами.

У травні 1945-го закінчилася Друга Світова війна в Європі, але в Україні боротьба продовжувалася: Волинські та Галицькі відділи УПА вели священну війну із загонами НКВД, не дозволяючи окупантові утвердитися на рідній землі. На Закерзонні до вересня 1945-го, незважаючи на деякі сутички між поль­ськими військами та українськими повстанцями, було ще досить тихо. Обидва боки щойно готувалися до справжньої боротьби. Для остаточного утвердження свого панування на споконвічних українських землях Надсяння поляки ще з жовтня 1944 року почали згідно з угодами, укладеними з урядом УРСР, переселення українців із цих теренів. Із самого початку акції її осудили керівники українського національно-визвольного руху. У листівці «До українського населення західних окраїн українських земель», виданій ОУН 19 жовтня 1944 р., вказувалося, що «так звані сталінські переселення поневолених народів є одним із засобів винищування». В унівській листівці від 25 березня 1945 р. українців закликали: «Не залишайте земель ваших предків, вони ті землі охороняли протягом віків, охороняли її перед татарами. Кожен камінь тут, хрест, могила говорить мовою багатьох віків».

Деякий час поляки намагалися створювати враження добровільності переселення, проте вже незабаром після його початку стало цілком зрозуміло, що українці не будуть залишати прадідівську землю. Врешті окупанти відкинули нещиру маску і з вересня 1945-го до цієї акції залучили три дивізії польського війська. Нахабне викинення українців польськими вояками з їхніх хат не могло залишитися безкарним. Реакцією на цю брутальність став наказ командира Військової Округи УПА «Сян» Мирослава Онишкевича «Ореста» від 9 вересня того ж року.

«Польсько-більшовицькі урядові чинники, – читаємо тут, – почали загальне примусове виселення українців». Супроти цього, наказуються, там, де наші збройні відділи матимуть добру можливість провести акції про тих, котрі проводять виселення – негайно виконати це. Знищувати всі переселинські комісії та всіх тих, котрі змушують до виселення.

Ще 6-го вересня «Бурлака», дізнавшись про «подвиги» польських вояків у селі Тисова, які «спонукали» українців до виселення, вирішив провчити напасників. Акцію проведено блискуче. Після того «Бурлака» отримує наказ провести акцію спалення копалень нафти в Тиряві Сольній. Успішно виконавши завдання, повстанці відійшли в напрямку до Явірника Руського.

За кілька днів об`єднані сотні «Бурлаки» та «Ластівки» провели ще один збройний напад: цього разу на село Дилягова, жителі якого – поляки, здійснювали регулярні напади на українські села. 23 вересня 1945 р. сотня «Ударники-4» під командою Володимира Щигельського розгромила станицю міліції в селі Войткова. «Згадана міліція, – читаємо у звіті сотні, – мала на своєму копті десятки помордованих, сотні пограбованих українців. Спалено станцію міліції, пошту, більшу частину виселених господарств. Під час акції 12 міліціянтів убито, покарано карою смерті сім польських донощиків».

Протягом трьох останніх місяців 1945-го кількість примусово виселених українців неухильно збільшувалася. Проте села не залишалися порожніми – у ще теплі українські хати заселялися поляки. Таким чином українське Надсяння повинно було стати польською ет­нічною землею. Щоб не допустити цього, відділи УПА розпочали активну акцію спалювання залишених українських сіл.

Виселені, спустошені села обов’язково спалити, щоби не залишилось жодних будинків, будівельних матеріалів.

Не сміємо опустити без бою рідну землю зі спущеними, мов раби, головами. Хай за нами горять вогні. Хай ніхто не тішиться нашою працею і хай ворог знає, що ми безборонно не дамо себе знищити.

29 грудня 1945 року в курені Володимира Щигельського йшла жвава підготовка до нападу на місто Бірча. Ця акція проходила саме на Різдво 1946 року і стала однією з найвідо­міших повстанських операцій на Закерзонні. Поляки перетворили це місто на базу для своїх нападів на українські села. «В цьому бандитському гнізді, – читаємо в нарисі «Бірча», – відбувалися безперервні бандитські екзикуції над українцями, схопленими польським військом чи міліцією у час наступів на українські села. Звідти ворог робив безперервні бандитські напади на українське поселення і найжорстокішими терористичними методами змушував його до виїзду. Туди звозили польсько-більшовицькі банди у військових та цивільних мундирах пограбоване українське добро, туди зганяли із цілого терену на муки і катування арештованих українців».

Увечері 6 січня перед вишикуваними і готовими до бою повстанцями постала мета – піти у відплатну акцію проти Бірчі, щоб знищити це вороже кубло, яке палить українські села, вбиває невинних людей, старців, жінок і дітей, та не дає спокійно відсвяткувати навіть того Святвечора.

Бій тривав аж до ранку. У повстанців неухильно закінчувалася амуніція. У цьому бою було кілька недоліків. Вимарш сотень був задалеко від місця акції. Марш понад 20 кілометрів у важкому засніженому терені занадто виснажив стрілецтво. Брак зв’язку та за­пізнення приходу сотень на вихідні становища, що не дало єдиного синхронного наступу. Нестача відповідної кількості важкої зброї, зокрема, незамінних при наступі на укріплене місце, мінометів. Відпав момент несподіванки, оскільки залога Бірчі мала виходити цієї ночі на акцію у село Тростянець та околиці. Крім того, часті напади повстанців на місто змусили поляків укріпити його та забезпечити важкою зброєю (гарматами та мінометами). З цієї причини залогу Бірчі посилили, і в момент нападу вона становила 1500 вояків ВП (війська польського), одну сотню НКВД та командний склад радянських командирів.

Під час штурму міста нападаючі були дуже добре помітні для поляків, завдяки підпаленим упівцями хатам. Зважаючи на те, що від­діли опинилися під прицільним вогнем ворога, рано дано наказ про їх відступ. У цьому бою повстанці понесли великі втрати, найважчими з яких – загибель курінного Михайла Галя та виконуючого обов’язки сотенного Дмитра Карванського. Загинув 21 стрілець і двадцять двоє поранено.

Умови боротьби не дозволяли довго оплакувати загиблих товаришів та дошукуватися причин своїх невдач. Боротьба тривала і вимагала активності. Уже 13 січня «Бурлакова» сотня виконує акцію спалення фільварків у селах, тоді ж спалено один міст із метою завадити переселенню. 31 січня цей же відділ УПА о 2-ій ночі знищує станцію Залужне на шляху Нове Загір’я-Лісько, чим припинено залізничний рух на цьому шляху на кілька тижнів.

Серед значних акцій сотні 1946 року потрібно зупинитися і на нападі 16 листопада на містечко Динів, рідне місто Нестора Чира, керівника літстудії «Бистрінь», члена НСПУ, який тепер проживає у м. Надвірна.

Мета цієї операції – здобуття медикаментів для повстанських шпиталів. Операція не обійшлася тихо. Коли сотні рушили через Сян, дійшли до залізничного насипу вузькоторівки, передні наткнулися на ворожу стежку, яка охороняла міст. Потрібно було їх знешкодити, але перестрілка підняла на ноги місцеву по­ліцію, почався вуличний бій. Проте відділ МО (міліції обивательської) нічого не зумів зробити проти злагоджених дій українських повстанців. До 24-ї години упівці тримали міст під своїм контролем. По закінченні акції повстанці, навантажені медикаментами, залишили Динів і попрямували в Дилягівські ліси.

Медикаментами упівці забезпечувались і в аптеці в Устріках Долішніх, в якій працювала Богдана Чемерис-Лінг. Не дивлячись на те, що працівник КДБ постійно стояв у парку під деревом і стежив за тим, хто йде до аптеки, хто виходить і що несе. Але він не знав, що аптека мала задні двері.

Підготував

Ігор ЛІНГ,

заступник голови Надвірнянського осередку Івано-Франківського обласного товариства ВУТЛ «Лемківщина».

Використана література:

1. Володимир В`ятрович. Сотенний «Бурлака». Львів, 2000 р.

2. Дупляк М. Збірка споминів колишніх вояків УПА з терену Лемківщини і Перемищини. Нью-Йорк, 1999 р.

3. Кривуцький І. Де срібнолєнтий Сян пливе. Київ. 1999 р.

4. Літопис Української Повстанської Армії. Львів. 1993 р. т. 3, 1995 р. т. 28 1997 р. т. 25. 1999 р. т. 29.

5. Володимир Сергійчук. Український здвиг: Закерзоння. 1939-1947. Київ. 2004 р.

P. S. Депортація українців з Польщі одним крилом торкнулася і Надвірнянського району, в якому проживають українці, примусово виселені в різні роки. Так, за станом на 1 грудня 1998 р. зареєстровано виселених: у 1944 р. – 4 особи; 1945 р. – 73; 1946 р. – 58; 1951 р. – 100. Всього – 235 чоловік.

За станом на 1 січня 2009 р. на теренах Надвірнянщини проживали 183 виселені особи.