Дорогий читачу! Геніальна українська поетеса Ліна Костенко писала: «Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі». Думаю, кожен, хто любить Рідне Слово, кого магнетичною силою притягує його висока мудрість і краса, підпишеться під цими рядками.

Сьогодні літстудія «Бистрінь», яка наступного року відзначатиме 25-річчя свого творчого поступу, пропонує читацькому колу літературну мозаїку, присвячену Всесвітньому дню поезії (21 березня), і сподівається, що надрукована добірка художніх творів принесе нашим шанувальникам духовну й естетичну насолоду.
Нестор ЧИР,
член НСПУ, керівник літстудії «Бистрінь».
Нестор ЧИР
***
Сховався день у вечір золотий,
притихли тіні межових акацій,
лиш скрип криниці в пустку самоти,
як ще один мазок для аплікацій.
Зайшов я в тишу, наче на перон,
у даль думки гінцями засилаю.
О краю мій, не опишу пером
отих чуттів, які до тебе маю!
Якби зумів – дзвенів би кришталем,
туманом білим літечка укрився б,
зеленим листом падав би дозем,
аби лише тобою налюбиться.
Курличе дух в мені і кличе вдаль,
хитає доля смішно терезами.
… Люблю тебе, Вкраїно, а печаль
нехай залишиться, як спогади, за нами.
Мати і доня
Біля вікна в тунелі коридору,
така маленька, як чужа жура,
чиясь старенька мати в тихій зморі
дивилася крізь шибку вглиб двора.
Роки втекли від неї дітлахами,
забрали сили, похилили стан,
і ось в лікарні думи журавлями
летять удаль, де вже загус туман.
Стояла тихо, як у полі жито,
коли довкола тишини безмеж.
Лягало сонце за овид спочити
й за ним бабуся прошкувала теж.
Та раптом: – Мамо! – на усю планету
почувся голос, наче із віків.
Здригнулася старенька, мов для лету,
в очах сяйливий вогник затеплів.
Розкрила руки, рушниками звила,
всміхнулась зором теплим, молодим.
– Спасибі, доню, – й голову схилила,
розкинувши волосся, наче дим.
…Я споглядав на зустріч цю премилу
й перлини сліз котилися з очей.
Щасливі матері, які зростили
душею мудрих й люблячих дітей.
13.02.2011 р.
***
Озовуся сонцем, озовусь весною,
літеплом осіннім, криком журавля,
тільки ти була би назавжди зі мною,
зблиском світлозорим душу окриля.
Озовуся навіть з лона позасвіття,
повернусь до тебе по земних слідах.
Ти відкриєш очі й, може, буйноцвіттям
затріпоче радість на твоїх устах.
Озовуся степом з обширів бездонних,
де переплелися промені світів.
Черешнева гілка потаємно зронить
у твої долоні солов’їний спів.
Як прийду у сон твій – не скажу нічого,
заховаю біле серце між галузь
і посеред тиші й спокою нічного
я до тебе світлом неба озовусь.
м. Надвірна
Мирослава МЕЛЬНИК
***
цей дощ не плакав а співав
знайому пісню
а ярмарок все не стихав
було завізно
між светрів апельсинів круп
цукерок солі
чиясь душа блукала тут
без парасолі
її питали торгаші
що вас цікавить
самотньо так було душі
і страшно навіть
що серед тисячі людей
в тісних провулках
вона ні в кого не знайде
собі притулку
невже такий сумний прирік
її недолі
що так блукати їй повік
без парасолі
Туга
Так тихо серце плаче,
як дощ шумить над містом.
Поль Верлен
На годиннику – пів на другу,
як безмовний докір мені.
А загострений профіль туги
проектується на стіні.
Ну чому?.. У чужому місті
ні сльоти тобі, ані злив –
тихий дощ шурхотить по листі
двох старих ворожбиток-слив.
У чужому місті – безлюдно,
мокнуть тіні в кутках дворів.
Тільки туга моя приблудна
сновигає між ліхтарів.
Це вона зупиня годинник,
затуляє вікно крильми,
і тому так неждано виник
профіль твій на стіні пітьми.
с. Саджавка
Михайло МИХАЛЬЧУК
Деревій тисячолистий
Коли з дібров додому повертаюсь,
Стрічаю знову на своїй стежині
Цей гордий Деревій – окрасу краю
І оберіг душевної святині.
Листки його посічені шаблями,
Та дольки тисячні не розлетілись,
А туляться біля стеблини-мами,
Для захисту свого готують стріли.
Квітки дрібненькі, зібрані у коло,
Формують силу єдності святої,
Де кожна квітка у фаті святковій
Родину береже від долі злої.
Нічим ця квітка і не особлива,
А вже віками квітне біля хати.
В соборності святій нуртує сила,
Котру повік нікому не здолати.
Діброви шепіт снить в мені донині,
Виспівує мелодію знайому:
Де єдність є і почуття родини,
Не подолати той народ нікому.
***
Багряний лист вкриває верховини –
Це осінь ковдру стелить по лісах.
Горять зірницями кущі калини,
Голосить в небі тужну пісню птах.
А я скидаю в горах злу задуму
З плаїв життя, немов подертий лах.
Лишився лиш на серці згорток суму
За юністю й змарнованих літах.
Знов прилетять із чужини лелеки,
Весну зустріне земленька свята,
Лиш юності вже не почую клекіт
І не поверну з вирію літа.
смт. Делятин
Оксана АНДРУХОВИЧ
***
Болить поламане крило,
а я так хочу долетіти
туди, де блискавка і зло
любові не згубили квітів.
Мені б дістатись хоч на мить
у ту долину, де нарциси,
де потічок гірський шумить,
де трав зелених гострі списи.
Ти тільки хвильку зачекай,
я запізнюся ненавмисне,
в роках минулих відшукай
стрічань розірване намисто.
Лечу, долаю простір мли
та обвіваюсь свіжим вітром.
Де світ хурделі замели,
цвіте кохання дивоквітом.
Великоднє
А думка рветься у простори,
а крилам хочеться небес.
Дощем умились сині гори –
Христос воскрес! Христос воскрес!
Із кошика сміється паска
й до себе тулить крашанки.
Рук маминих одвічна ласка
нам гріє душу крізь роки.
Задзвонять дзвони Великодні,
зійдуться люди до церков,
і їм відкриється сьогодні
безмежна Господа любов.
с. Микуличин
Ярослав ГАЙДАШ
Думки рояться
Думки рояться, наче бждоли.
Уже запівніч. Сни не йдуть.
То пестять скроні сивочолі,
А то, як в бубон, гулко б`ють.
Зовуть у спогади юначі,
Кудись далеко, до світів.
Надворі вітер тужно плаче
Між телефонних проводів.
Зовуть кудись у дике поле,
Де не чіпала трав коса.
…Думки рояться, як ті бджоли,
А сни не йдуть і ніч згаса.
***
Танцює позолота білий танець,
Співає падолист осіннє соло.
У цім полоні я останній бранець,
Не потривожу замкнутого кола.
Щораз спішу напитися спокою,
Щиросердечно сповідатись сміло.
Душею спраглий йду, як за водою,
У храм природи – ми ж єдине ціле.
Спитала осінь: «Як тобі живеться?
Може, якусь пораду піднесу?»
«Та ні, шановна, все якось минеться,
Прийшов я спити всю твою красу».
Попри незгоди і життєві скрути
Старанно доля ниточку снує.
Сказала осінь: «Може, все вернути?»
Я відповів: «Хай буде так, як є».
с. Верхній Майдан
Марія СТЕФУРАК
На Великдень
На Великдень поїду в село,
де родина і батьківська хата,
де дитинство у вишнях цвіло
і де серце навчилось кохати.
Мами й тата шукатиму слід –
так сумирно прожили на світі!
Переходили Росіч убрід
писанки великодні святити.
На тім місці вже церква нова,
і дівчатка й хлоп`ята незнані.
…Промовляю високі слова:
– Хай Христос буде вічно із нами!
Біль
Втекло уже літо до осені,
як гостя ніким незапрошена.
А я, мов тополя знедолена,
лишилась самітня з надболями.
Ступаю вузькою стежиною,
шугають вітри над ожинами.
Теплиться лиш спогад вчорашніми
у парі літами прекрасними.
Загусну терпкою сльозиною,
впаду дощовими краплинами,
бо там, в піднебессі неплинному
зникав ти в ключі журавлиному.
м. Надвірна
Іванна ЦИМБАЛЮК
***
Отак тужавіє у леті мій крик – просто…
Каменіють слова, зачовгані попід стінами.
Ми вкотре відходим і вкотре приходим, Господи…
А хоч би й собі дочекатися ще України.
Нам би трохи любові, хоч трохи любові, Господи,
Нехай зрідка зіниці світились би райдужно.
Вертикалі світів галактичними світяться росами –
А так хочеться бути, відбутись якось по-справжньому.
Розпинаєм сумління, кавальцюємо душі, мучимось,
Час гарцює, гарцює по серці віхами гострими.
Україно моя… Не розгубимось, не загубимось…
Нам лиш мудрості дай і єдності, Господи.
***
Я неба нап`юся і вільною стану,
Натішуся сонцем ясним, наче птах.
Притримаю серце, що рветься з туману,
І вийду на битий, оновлений шлях.
Я вільна… Я воля… Тому поневолі
Вростаю у пам`ять, у простір, у час.
Хоч сірість вчорашня ще стогне доволі,
Та голос зневіри назавжди погас.
Я вільна… Я кольору неба й голубки,
Я кольору віри, я світло в очах.
І навіть тоді, як зустрінусь зі смутком,
Наповнюся сонцем і стану, мов птах.
м. Надвірна
Василь РАВЛЮК
Ніч
Чи правда, що
коли володарює ніч
усе живе спить?
Ні, мріє!
Мріє річка, виблискуючи в місячнім сяйві.
Мріє небо, засіяне зорями.
Мріє травинка, завмерши в імлі.
Мріє лялечка породити метелика.
Мріють рослини про свої прекрасні суцвіття.
Мріють птахи про божественні пісні.
Мріють люди про безсмертя душі…
Усі мріють, тому так тихо вночі,
яка укутує світ
своєю таємничою пеленою.
***
Неправда, що в житті людини
тільки одна стежка,
що веде до щастя.
Шукай і знаходь себе
у різних іпостасях.
Чим більше в кожній
ти себе проявиш,
тим щасливішим і цікавішим
будеш як людина.
***
Хтось мислить – у багатстві щастя,
Бо всі до нього тягнуться і рвуться.
Якщо багатим стати вдасться,
Тоді нещастя тільки і почнуться.
м. Надвірна
Ганна ПОПОВИЧ
Прийдіть до нас
Прийдіть до нас веселою весною,
прийдіть узимку, щоб зустрітись з нами.
Прийдіть, коли в нас ходять з Колядою
і образи вдягають рушниками.
Прийдіть, коли в нас стигне полуниця,
почуйте нашу найфайнішу мову.
…Як добре, що у нас є Яблуниця
окрім Одеси, Києва чи Львова.
с. Яблуниця
Світлана РУДНИЦЬКА
Ліричний диптих
1
Не спізнися, прийди, обійми,
Не віддай мене більше нікому.
І зі мною полинь в дивні сни,
І зігрій в одну мить світанкову.
Ти прийди, коли згасне зоря,
Як світи за вікном звечоріють,
В канделябрах свічки догорять
І в чеканні душа заніміє.
Проковзни, наче тінь крізь часи,
Чи пробийся, як місяця промінь,
В серці ніжність й любов принеси,
Подолавши усі перепони, –
Тільки прийди!
2
Моє серце зігрів долонями,
Мої сльози цілунком висушив
І над нами розсипав промені,
Щоб думки стали світло-чистими.
Я торкалась до тебе мріями,
Чарувала очима-свічами,
Аби щастя було неміряно,
Днів любові нічим незлічено.
Ще нераз під зорею стрінемось
Уві снах, що вже стали вічністю.
Хоч ми долю ніяк не змінимо,
Та серцями навік повінчані.
м. Івано-Франківськ
Василь ПРОЦЮК
Осінній етюд
Немов палітра, осінь мого краю
Розкрилася у всій своїй красі.
І знову я до лісу поспішаю
Вже по холодній вранішній росі.
Послухати, як тихо під ногами
Жовто-зелене листя шурхотить,
Почути вересневих звуків гами
Й побачити, як ключ птахів летить.
Летить ген попід хмарами й курличе,
Збудивши в серці радощі й жалі,
Немов би і мене з собою кличе
До райського куточка на Землі.
Я з рідною лишаюсь стороною
В розлуці з ними тільки до весни.
А як колись прийде Господь за мною –
Полину в небо, як тепер вони.
Незабутні миті
Де зелень трав і голубінь небес,
І скачуть неосідлані ще коні,
Зустрів я там найкращу із принцес
І частував суницями з долоні.
Чи то від сорому, чи від суниць
Вродливе личко ледь полум’яніло,
І оченята опускались ниць,
А в моїм серці, наче сонце гріло.
Трапляються ще інколи в житті
Такі короткі й незабутні миті –
Ті неповторні хвилі золоті,
Жіночою увагою зігріті.
м. Івано-Франківськ
Дмитро ЛЕВКУН
Гроза
Громи у горах трублять, мов трембіти,
Аж ледь не рветься хмари тятива.
Яскрава іскра, ринувши ізвідти,
На дві частини небо розрива.
Дивлюся вдаль і хочу увібрати
У душу зливи збурений потік,
Тоді натхнення спалахне одразу
І я – веселка, а не просто тінь.
Спокійним стану в метушливих буднях,
Радітиму усьому, як дитя.
До схилу літ ніколи не забуду,
Що міць грози утверджує життя.
Закохався
У тебе закохатися так легко –
В такі квітучі і веселі очі,
У сміх завжди дзвінкодівочий.
А знаєш?.. Серце вже тобі належить.
І як тепер та й не творити вірші,
Не жити кожну мить лише для тебе?
Ясніша ти від всіх зірок на небі,
За літо сонячне миліша… Віриш?!
Вже не спиню цієї круговерті,
Що так приємно названа коханням.
Над видноколом світ раює ранній,
Цвітуть бузком мої слова відверті.
с. Чорні Ослави
Олександр БУКАТЮК
***
Люблю той світ, що непомітний світу
в грайливім світлі сонця і краси.
Люблю на світ дивитися й радіти,
чиїсь в мовчанні чути голоси.
Люблю усе, що створено Всевишнім,
усе, що не спіймали руки зла,
усе, що серцю не бува колишнім,
чого у снах не вкрила ковила.
Люблю… люблю… Любов – це бунт й неспокій,
її для нас зіслали небеса…
Який цей світ незвідано глибокий
і незбагненні в ньому чудеса!
Під знаменням очей Твоїх
Кожен видих – неначе вдих.
Світлана Луцкова
Під знаменням очей Твоїх
бережу, мов безцінність, подих.
Кожен видих – неначе вдих,
кожен погляд – неначе подив.
Всюди я, де біжить мій зір,
а це значить, що я з Тобою,
і безмежжя цього, повір,
хтось таки нарече Любов`ю.
Але я дам йому ім`я,
світ увесь назову – Мар`яна.
Ця планета тепер Твоя,
що, мов я, від любові п`яна.
смт. Битків
Гумористичною строфою
Роман БЕНЮК
Таємна професія
Питається син у мами:
– Де подівсь мій тато?
Не збагну ніяк ночами
Вже років багато.
– Не тебе одного, сину,
Мучить це питання,
Бо таємно нас покинув,
Пішов на завдання.
– Так він що, у нас розвідник? –
Синочок шепоче.
– Аліментник він й негідник,
Платити не хоче.
Сестричку чи брата
Ось весна, цвітуть дерева.
Вже скоро здалека
В нас на хату у гніздечко
Прилетить лелека.
– І тобі, малий синочку , –
Говорила мати,
– Принесе в вузлі, щоб грався,
Сестричку чи брата.
Син-малюк відповідає:
– Нічого не знаю,
Хай лиш спробує –всі ноги
Враз переламаю.
Передай, як хоче бузьок
В нас на хаті бути,
Хай дітей несе сусідам,
А мені комп’ютер.
м. Надвірна
Дебютним пером
Рідне слово
Слово рідне, живеш у мені,
Наче серце, зорієш, як очі.
Ти в душі, як пісні чарівні,
Що летять над землею пророчо.
Ти з віків нас навчаєш добра
І ведеш у світи у широкі.
Є у мого дитинства пора –
Рідне слово вивчать на уроках.
Є у ньому свята таїна,
Слід історії, світ озоріння.
Рідне слово – це велич земна,
Віщий голос на всі покоління.
Тетяна ОСТАП`ЮК,
10 кл., смт. Битків
Твій погляд
Очима погляд твій ловлю
і доторку, як сну, чекаю.
Ти знаєш? Я себе гублю,
коли в собі тебе шукаю.
У мріях спраглих потону
і серцем вип`ю всю тривогу.
Віддам усе за мить одну
п`янкого поцілунку твого.
Оля МАРУНЧАК,
7 кл. с. Парище
Галина ХРИСТАН
Розмова з місяцем
Літня ніч приколисала село. Серпик місяця завісився поміж зірок на чорному оксамиті неба і блиснув променем по темних вікнах притихлих хат. В одному вікні відбився в парі сумних очей: чи виглядали когось, чи шукали собі місце біля срібного серпика. Надлетів маленький метелик. Забився знадвору до шибки. Очі втішилися, заговорили:
– То ви, мамо? То ваша душечка? Як вам там? Ми всі молилися, аби-сте були в царстві небеснім. Бо заслужили за тяжку працю.
Метелик ще дужче затріпотів крильцями.
– Чи ви, дєдю? Ми таки не вірили тому папірцю. Не міг такий співак, такий танцюрист, такий столяр на всю округу – і пропасти безвісти! Ви, напевно, не далися знати, аби нас не вислали до Сибіру…
Маленькі крильця, наче дитячі долоньки, плескали перед задуманим лицем старого.
– А, може, ти, Аннунько? Може, твоя душечка прилетіла подивитися, як я жию?.. Нема без тебе житьи! Лише людей дурю. Серце моє – коло тебе. На цвинтарі люди косять, жнуть, бо не можуть доступитися до своїх. А коло твоєї могили трава, навіть, не встигає вирости. Якби не ріка, не повінь, то я був би тебе до Станіслава на руках відніс, уратував. І тебе, і дитину нашу… А оці, отут, не дали ради… Такий мій льос… Жию сам, як старий крук. Аннунько, я, навіть, другий раз не оженивсі. А нащо? Аби мені щось чуже мелькало перед очима щоднини в хаті? Чи на твої вишиті подушки мав когось чужого класти спати?.. Я би сего не зробив…
Тінь птаха мигнула надворі. Метелик перед вікном зник. Дідусь ще трохи посидів, потім обернувся до образів, перехрестився, погладив узори на вишитих подушках, накрив їх хустиною, щоб не забруднити. На одну подушку ліг, а другу пригорнув до себе і заснув.
Місяць ще раз освітив кімнату, щасливе сонне лице старого – і швидко сховався за високі ясени.
с. Саджавка
Петро ЯСИНОВСЬКИЙ
Уривки з книжки «Квітка Лотоса»
LХХVІІІ.
Тож Ісус, обвівши зором навколо, каже до своїх учнів: «Як тяжко тим, що мають багатства, увійти в Царство Боже».
Єв. від Марка (10:23)
Нелегко тим, хто покладається на багатство, увійти в Царство Боже.
А чому так? Невже щось може стати на перешкоді?
Ніхто й ніщо. Якщо візьмемо в серце Бога понад усе.
То ідол для нас – земні блага. Ось в чому перешкода. У нас самих.
LХХІХ.
Здивувалися ті ще більше й один до одного казали: «Хто ж тоді може спастися?»
Єв. від Марка (10:26)
Часто запитуємо себе: хто може спастися? Чи дорога до спасіння – привілей для окремих чи для всіх відкрита?
– Не проживеш на грішній землі ангелом.
– Хто з нас без гріха?
– Тепер на землі святих нема і бути не може…
Чуємо ці та інші голоси.
І що ж робити? Невже ми самим своїм народженням приречені на вірну загибель душі?
То правда, що ніхто не застрахований, щоб не впасти. Та хіба нашим небесним покровителям у подарунок дано святість?
Їм ще гірше було. Та перемагають тільки дужі й незламні. Бери приклад із них і не здавайся. Пам`ятай: без праці нічого нам не дістається.
с. Зелена
Степан ПИСУЛЯК
***
Коли засніжена душа
Зайде щоб бурю пережити
Дозволь їй тут перепочити
Не вимагаючи гроша
Бо може то твоя ж душа
Ще непогрішного дитинства
Без осуду і судочинства
Котру в минулому лишав
***
Ми пара протиріч
Цвіт полину і рути
Та тягнемось навстріч
Щоб болісно зіткнутись
Тому життя моє
Незриме поле бою
Де лінії фронтів
Це зустрічі з тобою
***
серце співало
злітались слова для пісні
наче горобчиків зграйка
грайливо непосидючих
жовтень горіхи волоські
чолом до асфальту плющив
і фальшував на тополях
мелодій уривки різні
ах що творила
зі мною шалена осінь
світ вібрував і котився
у гирло протуберанців
з ним поринав у безчасся
безтяму поки вранці
не приводила до тями
холодна срібляста росинь
та не кохалось
ніколи ні до ні після
і не шкодую сьогодні
що осінь не підкорилась
долею не ворожилась
для іншого стала мила
тільки шкода що не склались
ті дивні слова у пісню
м. Надвірна
Світлана ТКАЧУК
***
Переполовинить свою душу
За чиюсь нікчемну похвалу?
Не смішіть. Кому і що я мушу
За неправду хитру і гнилу?
Не лукавте, бо брехню впізнаю
По безглуздій вашій блекоті.
Дифірамбів не переспіваю
Навіть на дубовому хресті.
Я – тендітна гілочка народу,
Зрощена на правді – не брехні.
Всім на зло, собі у нагороду
Візьму слово і його пісні.
Бо найвища є для мене сутність
Посеред плебеїв та олжі –
Не тупа знівечена присутність,
А висока магія душі.
***
Мене місили не з гливкої глини.
Місили довго – мов коваль кує.
Були чи не були якісь провини,
Але зліпили отаку, як є.
Мені напрочуд добре в цій оправі,
Хоча вона не в моді, як не як.
Та нудить світом в славі і неславі
Не всяк зуміє і не зможе всяк.
с. Тисменичани
Парасковія ГУЦИНЮК
***
Піду босоніж вранці в сині далі,
Росинку кожну щастям обділю.
На мить забуду всі свої печалі
І смуток враз у радість переллю.
Царівною я польовою стану,
Співатиму, блукаючи в житах,
А потім Мавкою чарівною постану,
Що виглядає Лукаша в лісах.
«Та схаменися, доню, – мати скаже, –
Ачей, не дівчинка маленька… час іде…»
Звертаюся до клена: хай підкаже,
Чого в дитинство спогад знов веде.
Та клен мовчить, думками десь витає.
Дитинство усміхається здаля,
Немов шепоче, що по росах ранніх
Біжить мале дівчатко… Та не я…
***
Якщо підеш й не скажеш «до побачення»
За обрій долі, за гірський хребет,
Коли в моїх очах ти сум побачиш –
Я все одно кохатиму тебе…
Якщо вестимеш донечку за руку,
(В очах у неї небо голубе),
Я заспіваю пісню про розлуку –
І все одно кохатиму тебе…
Якщо навесні чи в зимову хугу
Тобі на плечі горе упаде,
Ти не вдавайся, друже мій, у тугу –
Я все одно кохатиму тебе.
с. Пасічна
Богдана КОВАЛЮК
***
Будеш знов півпоглядом колоти,
буде знов неправильний політ…
Різко реагуючи на дотик,
я змовчу на цілий білий світ.
Я змовчу…Ніхто не буде знати,
як сніги падуть на спориші,
як слова навчилися стріляти
у тонку податливість душі.
Як в очах – блакитні океани,
а по них – розбиті кораблі…
як зірками на найглибші рани
плачуть на морозі журавлі.
Попадання в біль – тобі розминка…
Твердну, гасну в заметілях свіч…
Тільки ж нащо серце – павутинка
так зайшлось на цілий білий світ…
***
Буду тобі на сонці
каву смачну варити
буду до неба душу
списувати тонку
вбую на босу ногу
твої великі мешти
і в полотняній льолі
стану в старім садку.
буду така покірна
буду тобі на росах
вірші свої писати
під золотистий звук
рук твоїх ніжний плащик
тихо собі накину
трохи взбираю яблук,
що натрусив павук
буду собі блукати
коло старої хати
буду зірки носити
в келиху самоти
ти лиш дивись на мене
просто дивись на мене
прошу, дивись на мене
так як лиш вмієш ти.
м. Надвірна