Марійка Підгірянка над Дністром

До 130-річчя від дня народження Марійки Підгірянки

Мене як дослідника життєпису відомої української талановитої народної вчительки й поетеси Марійки Підгірянки завжди цікавить звідки походить родове корін­ня моєї славної односельчанки. Звідки ж з`явилося десь у кінці 70-их років позаминулого століття у гірському селі Білі Ослави зайшле молоде подружжя Ленертів, в якому народилася донечка-первіс­ток, котрій судилося сіяти добірне зерно в літературі й шкільництві?

Шкода, що мої багаторічні архівні пошуки та своєрідні краєзнавчі експедиції по 15-и населених пунктах, ані особисті зустрічі з дочкою поетеси Дарією, яка жила поблизу Львова, ані телефонні й листові розмови з третім її сином Маркіяном, який дожив до патріаршого віку (трохи біль­ше 99 років) у далекій Австралії мало пролили світла на генеологічному дереві Марійки Підгірянки, саме на гілки її батьків.

Згадані з чотирьох, двоє дітей Марійки Підгірянки тільки знали, що їхній дід Омелян Ленерт за національністю – німець, працював ліс­ничим, а бабуся-українка Теофілія – зі священичого роду Волошина. І якось призналися, що більшого щось не допитувалися своїх рідних. Та й старожили Білих Ослав також мало що знали про панство Ленертів, які проживали у нашому гірському селі всього декілька років. Можливо, й хрестили Марійку в ста­рій дерев`яній церкві (1746 р.), яка носить ім`я Богородиці. Однак, на жаль, не збереглися в Івано-Франківському обласному державному архіві білоославські церковні метричні книги якраз 1879-1882 років.

Про Омеляна Емануїловича Ленерта, батька Марійки Підгірянки, можна здогадуватися, що він попав у Галичину під час однієї з хвиль скерованої інтелігенції авст­рійськими властями після потепління в Європі т. зв. «весни народів» 1848 року. Тодішня дирекція лісів молодого чиновника О. Ленерта призначила лісничим Білоославського лісництва, в межі якого входили й лісові угіддя села За­річчя. Видно, що при об`їзді свого маєтку «попала на око» красуня Теофілія – дочка зарічанського пароха о. Миколи Волошина, який знав декілька мов, тому легко спілкувався зі своїм майбутнім німецькомовним зятем.

На гірське Надпруття, на мою думку, рід Волошиних, ймовірно, зайшов із рівнинного Наддністров`я. Бо простежується, що з тих країв походили священики у наших горах. Мабуть, щось значить і те, що батьки Марійки Підгірянки доживали свого віку на Покутті. У придністровському селі Нижнів на цвинтарі, біля греко-католицької церк­ви похована мама поетеси, а на цвинтарі неподалік руїн римо-католицького костелу – батько. За словами вчителя-краєзнавця Петра Боднарчука із сусіднього села Братишів Тлумацького району, їхні могили зрівнялися із землею. Від нього я довідався, що сестра Марійки Підгірянки Леоніла вийшла заміж за Гната Лукасевича, який директорував у початковій шко­лі у Братишеві.

Чи не тому серцем і душею тягнуло Марійку Підгірянку на Покутське Придністров`я? У листі до своєї подруги Катерини Малицької від 20 серпня 1927 р. із Закарпаття пи­ше: «Муж мій і оден син цими днями вибираються до Галичини «через наші любі, високі Карпати», бо інакше годі. Коли все обійдеться без пригоди і муж розглянеся в краю, то, може, і я на другий рік поверну до краю. А так вже дуже, дуже хочеться…».

Працюючи у Центральному Державному    архіві – Му­зеї літератури й мистецтва України в Києві, зі статті лі­терату­ро­знавця, нашого краянина Ф. Погребенника я виписав: «У 1929 році при допомозі брата Марійки Підгірянки Северина (який працював референтом шкіл у Львові) отримала роботу в Антонівці. І то при умові, що чоловік і діти не будуть до неї приїздити». Тут, на Тлумаччині, Марійка Підгірянка плідно віршувала й урожайно друкувалася в коломийських часописах «Жі­ноча доля» і «Світ молоді», в яких працювала Іри­на Вільде, яка й допомагала друкуватися колезі свого батька письменника Д. Макогона. У Музеї Марійки Підгі­рянки зберігається книжка Д. Макогона «Вибрані оповідання» з дарчим написом: «Вельмишановній Товаришці Ма­рій­ці Підгірянці на спогад від автора. Станіслав. 11 вересня 1959».

«Жіноча доля» у № 14 за 1934 рік подає огляд «Кана­дійського Жіночого Альманаху» з такими рядками: «Ціка­ві вірші, між авторками яких спостерігаємо імена У. Кравченко, Марійки Під­гірянки, Лесі Українки; численні ілюст­рації доповнюють цей цікавий альманах». У тому ж часописі у № 23 вже за 1938 рік у рубриці листування редакції читаємо: «Вель­миша­новна Марійка Під­гірянка. За так милого листа велика дяка. Переплітайте свої цифри кві­тами, поезіями. Буде легше нам, а корисно мистецтву. Жде­мо дальших добрих вісток».

Про повернення Марійки Підгірянки на Галичину в Покутський край більше про неї відізвався часопис «Світ молоді». У третьому номері за 1936 рік вміщено статтю «Поетка без книжок» без підпису її автора. Цитуємо друковану статтю: «Навіть там, де авторка торкається такої переважної проблєми, як участь молоді в праці для народу, й жертви для того ж народу з життя і здоровля тої молоді Марійка Підгірянка вирішує це питання «по свойому». Вона вирішує так, як повинна його українська мати, як та мати з Шевченкових «Неофітів», вирішити: вона там – де її дитина».

Василь ЛЕВИЦЬКИЙ,

член Національної спілки журналістів України, завідувач Музею Марійки Підгірянки у с. Білі Ослави.

На світлині: Марійка Під­гірянка у Коломиї, 1896 р., коли екстерном здавала іспити за восьмикласову виділову школу. Світлина з домашнього архіву коломиянина Романа Біля, нині провідного артиста Львівського драмтеатру ім. М. Заньковецької. Друкується вперше.

(Продовження)