Насильницьке переселення

Остання депортація етнічних українців-бойків із території Польщі відбулася через 6 років по закінченні війни, в 1951 році, і носила  офіційну назву – обмін ділянками державних територій. Особливості цієї акції: виселенню підлягали всі без винятку мешканці терену, незважаючи на національну приналежність; виселені не мали права вільно обирати місце майбутнього проживання; не враховували родинні стосунки. Тому часто близько споріднені особи (батьки і діти, брати і сестри дорослого віку) направлялися в населені пункти, розташовані за сотню кілометрів один від одного.

Це – ретельно спланована акція, в результаті якої 42 села та містечко Нижні Устріки колишньої Дрогобицької обл. були брутально вигнані із своїх етнічних земель і розпорошені по рідкозаселених степах пів­денно-східних регіонів України: у Миколаївську, Одеську, Сталінську (нині – Донецька) та Херсонську області. Тільки незначну частину жителів цього регіону, а це родини села Чорна, де знаходилася копальня (нафтопромисел), виселили в Станіславську (нині – Івано-Франківська) обл.

Переселення жителів Дрогобиччини обернулося для них великою трагедією. Мені було 12 років, коли я пережив сильний стрес, бо вперше побачив сльози горя на очах батька під час його прощання зі своєю хатою, згадує Микола Крупич із с. Чорна. Протягом чотирьох літньо-осінніх місяців 1951 р. колони возів зі скромними пожитками селян безперервними потоками прибували на залізничні станції Нижні Устріки й Коростенко.

Дуже часто примусове виселення 1944-1946 рр. українців з Польщі плутають з акцією «Вісла». Така недоречна плутанина звучить навіть від самих примусово виселених. Одна із найзлочинніших депортацій в історії людства, за методом і метою здійснена тоталітарними режимами на підставі поль­сько-совєтскої угоди від 9 вересня 1944 р. – це депортація в УРСР 482 тис. українців впродовж 1944-1946 рр.

Про вивезення лемків у 1946 р. розповіла Марія Тулейбич: – Коли виселяли лемків у 1946 р., то везли до Устрік через наше село. Це були знедолені, змучені та зажурені люди із сумними очима. Пам’ятаю такий випадок. На возі в жінки почалися пологи. Чоловік фірою під’їхав недалеко нашої хати. Люди обступили цю лемківську сім’ю, завели до хати, де була жінка, яка вміла роди приймати. Породілля родила, і більше тижня ця родина була у нашому селі, а потім мусили їхати в призначений пункт. Цікаво б знати, де той лемко, що народився в Чорній на возі. Ніхто і не подумав, що через декілька років нас чекає така сама доля.

Біля 40 тисяч осіб на початок 1947 року зуміли залишитися на землі своїх предків, та у квітні-серпні 1947 р. рештки українців у результаті злочинної військової акції «Вісла» виселено в межах Польщі на колишні німецькі землі, а укра­їнців порозкидали по різних північно-західних теренах, не більше 2-3 родин в одне село, щоб вони не мали змоги контактувати між собою. Це такі історичні факти, які ми повинні пам`ятати і передавати своїм нащадкам.

Переселення 1951 року – це «обмін ділянками державних територій» і аж ніяк не акція «Вісла». Тому переселенці цього року, названі на сході Укра­їни гуцулами, а на заході – лемками, через півстоліття повертаються до свого правдивого імені – бойки. Ось як сказав парох о. Володимир Рабій, який мав парафію коло Сянока на Лемківщині: – Хоча лемки також добрі і зичливі люди, як усі наші українці і з ними я жив 20 літ. Якби не війна, був би там до сьогодні, але я син Бойківщини і таки бойко!

Байдужість до трагедії переселенців 1951 року і прагнення не нагадувати про неї – це парадокс сучасної історії, її істориків та політиків.

Дарія ПЕТРЕЧКО,

голова обласного громадського товариства «Бойківщина».