Стала рідною Надвірна

Коли в далекому 1965-му минулого століття Володимир Станіславович Лабенський приїхав у Надвірну, то, навіть, і гадки не мав,  що залишить тут назавжди своє серце. Та треба ж було йому, вродливому і стрункому парубкові з Казахстану, саме в затишному прикарпатському містечку через рік зустріти чарівну Марічку…

З тих пір спливло вже 45 років, а точніше – у серпні цього літа їхньому спільному життю виповниться круглих 45. Нині Марія Степанівна та Володимир Станіславович Лабенські радіють-не нарадіються дорослим трьом донькам і синові, тішаться-не натішаться чотирьом онучкам і чотирьом онукам.

Ось воно – просте людське щастя. Й особливо гостро це відчуваєш і розумієш, коли за плечима уже 71-ий десяток літ. – Я – уже справ­­жній «западенець» (за­хідняк), – посміхається Володимир Лабенський. І в цих словах знаходиш якісь щирі нотки, яким неможливо не повірити, а чи засумніватись. Хоч подиву не за­бракне, бо Північно-Казахстанська область для нього, росій­ського казаха, тепер залишилась у спогадах, у коротких спілкуваннях із родичами. А літа ж невблаганно гортають у пам`яті пожовклі сторінки долі.

Є серед них і одна, окремішня, смугаста, немовби вклеєна якимсь злим віщуном. Ця сторінка долі мічена чорнобильським атомом. Такі спеціалісти, як Володимир Лабенський були дуже потрібні там, у місці падіння чорної зірки Полин, коли ледве-ледве втихомирювали ядерного монстра. І він, зварювальник 6-го розряду, який майстерно володів надскладною технологією дугового зварювання, усім серцем відгукнувся допомогти в біді. Протягом 1986-го і цілий 1987-ий їздив вахтовим методом (по 15 діб) зі Львова від Львівського управління «Південтеплоенергомонтаж» на третій ядерний енергоблок. Ця установа й досі, між іншим, функціонує в столиці Галичини. А вдома 46-річного татуся чекали дружина, діти, наймолодшій з яких щойно виповнилося 3 рочки.

Найглибше вразила нова японська та німецька техніка, що за якусь мить стала мертвим радіаційним мотлохом, каже В. С. Лабенський. Щоправда, траплялися випадки, що і до радіоактивних машин добиралися «ділки», розбираючи їх на запчастини, щоб опісля вивезти й продати. Що поробиш: людській жадобі немає меж. А поруч трудилися самовіддані водії, ін­женери, зварювальники, котрих згодом іменуватимуть ліквідаторами і котрим і досі, 25 ро­ків поспіль після аварії на ЧАЕС, доводиться час від часу нагадувати владі про себе, відстоюючи свої права на гідний соціальний захист. А інколи, трапляється, і на елементарну поряд­ність, ввічливе ставлення. Бо набрані «бери» квітневої весни 1986-го так часто стали нагадувати про себе.

Гірким болем у серці Володимира Лабенського відгукнулася трагедія на японській АЕС «Фукусіма-1». Начебто, зов­сім інша країна, ментальність, причини витоку радіації. Але люди – вони скрізь однакові. Як 25 років тому українці кинулися в пекло чорнобильського монстра, так і в далекій країні Сходу Сонця тепер хтось чужий і незнайомий долає біду. Їх уже встигли назвати драматично-романтичним йменням – останні японські самураї ХХІ століття. Але як тонко вони подібні і разом з тим відрізняються від наших ліквідаторів на ЧАЕС, яким судилося дожити до нинішнього, обрамленого чорною стрічкою, ювілею.

Чимало побратимів Володимира Лабенського вже відійшли у Віч­ність і за їхні душі линутимуть слова молитви й палатимуть свічі пам`я­ті.

Тим, котрі поруч стоятимуть у вівторок на мітингу-реквіємі, Володимир Станіславович засилає палкі вітання з Великодними святами. Дочекалися світлого Христового Воскресіння – дочекаємося й кращих часів. У цьому переконаний Володимир Лабенський і всі, котрі пам`я­тають Чорнобиль-1986-го.

Леся ДУТЧАК

«Народна Воля»

Світлина Назарія ГРИДЖУКА