І оживають спогади про волю

Чим далі відходять від нас часи боротьби за незалежну Українську державу в 1940-1950 рр. минулого століття, тим величнішим і зримішим із відстані часу постають перед нами воістино легендарні і героїчні подвиги захисників рідної землі. Безсмертний подвиг звитяжців увіковічений у пам’ятниках та обелісках, художніх фільмах і творах, фундаментальних працях наукового характеру, назвах вулиць та площ. Свідчення безпосередніх учасників боротьби за волю є тим неоціненним скарбом, який доповнює матеріали того часу.

Майже 70 років минає з часу, коли створили нескорену УПА, якій судилося пройти шляхами перемог і гіркоти поразок, надій і розчарувань. Усе менше і менше залиша­ється тих, котрі у грізні роки воєнного і післявоєнного лихоліття зі зброєю в руках боролися проти різношерстних зайд. Їхня доля – це доля всього народу, їхній подвиг на вівтар української незалежності назавжди залишиться у вдячній пам’яті нащадків.

Сотенний УПА «Кривоніс»- Мирослав Симчич

Мирослав Симчич (псевдо «Кривоніс») – один із них. Про знаменитого командира УПА написано чимало, у нього брали інтерв’ю журналісти регіональних всеукраїнських ЗМІ, зустрічався з багатьма відомими людьми, у т. ч. із Президентом України Віктором Ющенком. Його життєвий шлях найдетальніше опи­сано у трилогії «Брати грому» Михайла Андрусяка, лауреата Шевченківської премії 2010 р. Незважаючи на свій поважний вік (у січні ц. р. панові Мирославу пішов 89-ий), він і сьогодні у строю – його можна побачити в Івано-Франківську й Угринові, Космачі і на Яблуницькому перевалі, Коломиї та рідному Вижньому Березові. Саме завдяки таким героям, як «Кривоніс», воскресла і встала з колін Українська самостійна незалежна держава. І все ж таки нова зустріч із поважним комбатантом визвольних змагань – нова сторінка тієї великої книги його життя, яке він пройшов чесно з гордо піднятою головою. Вперше моя зустріч із паном Мирославом відбулася в жовтні 2008-го. Тоді, на честь 55-ї річниці героїчної загибелі командира 21 ТВ «Гуцульщина» майора Петра Мельника («Хмари»), кавалера Бронзового Хреста Заслуги, Срібного Хреста Заслуги першої кляси, у селі Лоєва відкривали пам’ятний граніт­ний хрест. Легендарний командир сотні «Березівська» із куреня «Карпатський» із задоволенням прийняв запрошення взяти участь в урочистих заходах у числі поважних гостей. Його спогади про бойо­вого командира нікого не залишили байдужими і доповнили сторінки бойової звитяги «Хмари». Зустрічаючись із непересічною людиною,таким як є Симчич, відчуваєш величезну енергетику добра і людяності, що несе він у собі. Здається, вже все сказано, але кожна нова розмова стає новим штрихом до образу від­важ­ного повстанця.

Як у роки молодості, коли зі зброєю в руках боровся за волю, він із притаманною йо­му гуцульською вдачею і запальністю згадує ті буремні роки. Моя зустріч із ним у скромній однокімнатній квартирі в Коломиї переносить Мирослава у той нелегкий час, коли на заклик ОУН «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї» –десятки тисяч патріотів взялися за зброю в обороні рідної землі. Спогади, спогади… Вони переносять Мирослава на милу його серцю Гуцульщину, Вижній Березів, де народився 5 січня 1923 р. у селянській сім’ї, проходило його дитинство та юність. В УПА із 1943-го пройшов шлях від курсанта старшинської школи до командира сотні, слава про яку гриміла у всій ВО «Говерля». Саме сотня «Березівська» під керівництвом «Кривоноса», 15 січня 1945 року розгромила радянський загін спеціального призначення під командуванням генерала Дергачова, Героя Радянського Союзу. Цей загін, який повністю сформований із «дітдомовських», т. зв. «ста­лінських» дітей, проводив каральні операції проти мирних жителів, зокрема, влітку 1944-го з виселення татар із Криму. Аналогічне завдання він мав і на Станіславщині, зокрема, щодо насильницького виселення жителів із Космача на Косівщині. Рушірсь­кій бій у районі Космача і сьогодні є незабутньою і легендарною сторінкою бойової діяльності УПА, вінцем мужності і відваги повстанців, гнучкої тактичної майстерності, командирського хисту. Він стоїть в одному ряду безсмертної звитяги подвигу на полонині Малиновище у Богородчанщині в серпні 1944-го та сотні «Чайки» 7 січ­ня 1945 р. у с. Верхній Майдан, геройської відваги повстанців Чорного лісу.

Мій співрозмовник на хвилину замислюється і продовжує далі. Його покоління, народжене в час панування окупантів на рідній землі, виховане в дусі відданості справи боротьби за свою державу, не шкодуючи при цьому власного життя. Пан Миро­слав завжди старався виконувати батьківський наказ: любити і захищати рідну землю, працювати на ній, бути гідним звання українця. Цей батьківський заповіт він проніс через усе своє життя. А його життя виявилось доволі тернистим. Чималу його частину (32 роки 6 місяців і 3 дні) провів у радянських конц­таборах. Розповідаючи про ті буремні роки, відважний сотенний відзначає, як зі зміною обставин змінювалася тактика повстанців. Пізньої осені 1946 року в районі гори Цапул, біля Космача, відбулася нарада командирів уцілілих сотень із представником Головного Командира УПА Романа Шухевича Іваном Белийовичем («Дзвінчуком»). Іван Белийович – уродженець Микуличина Яремчан­ської міськради, перший командир УНСО на Станіславщині, відповідальний за охорону Другого Великого збору ОУН у лісах Самбірщини на Львівщині у липні 1944-го. Відповідно до нових вказівок, продовжує «Кривоніс», боротьбу переносили у нову площину, а саме: надія на війну західних союзників із СРСР відпала, про що свідчила промова Черчілля у Фултоні у березні 1946 року. «Дзвінчук» наголосив командирам, що відповідно до нових настанов і в зв’язку з обстановкою, яка склалася на теренах краю, бойові дії, котрі вели сотні і курені, і мали широкий розмах, як такі, припиняються. Боротьбу тепер треба вес­ти боївками, потрібно йти в глибоке підпілля, якомога довше боротися. Ми повинні показати ворогу, що ми злом­лені, але не знищені. Ведучи цю боротьбу, ми тим самим залишаємо нашим нащадкам славні сторінки нашої історії, сторінки нескореної УПА, щоб сторінки історії не зосталися голими. Вони мають вкритися подвигами і відвагою, імена героїв боротьби за волю повинні назавжди залишитися у пам’яті народній. Саме на теренах Гуцульщини, де діяла сотня «Березівська», боротьба продовжувалася до кінця 1940-их років. Восени 1948-го у ній воювали майже 40 вояків, які зимували у бункерах. Із Космача влітку 1949 року здійс­нили останній рейд під керівництвом Петра Мельника у Румунію.

Мій співрозмовник і сьогодні залишається скромною і чуйною людиною, не таїть злоби і ненависті на тих, котрі його видали того пам’ятного дня – 4 грудня 1948 р. у Вижньому Березові. Саме там із побратимом Петром Томичем («Ченцем»), вони вступили в нерівний бій із енкаведистами. Із палаючої хати їх непритомних витягнув Іван Бережницький за наказом чекістів. Вдруге у 1968-му запроданці розповіли про бій під Рушіром, за що Симчичу додали 15 років концтаборів.

– Ціле своє життя, – згадує «Кривоніс», – мені най­більше задоволення приносила конкретна праця, яку я виконував сам. Протягом життя я не гнався за нагородами і званнями, похвалами і грамотами – не цього нас виховувала ОУН і гартувала УПА. Завжди вважаю, що кожна людина повинна виконувати свій обов’язок перед народом. Найбільша нагорода для нас – Незалежна Україна. Потрібно працювати, не покладаючи рук, залучаючи до творення незалежної держави молоде покоління.

Вірним порадником і помічником у житті для пана Симчича є його дружина Раїса Андріївна. Вона разом з ним не зломилася, стійко переносила негаразди. Разом виховали двох синів, мають онуків. Для досягнення поставленої мети, вважають вони, повинна бути єдність і згуртованість народу та його провідників. Національні інтереси понад усе, сподвижницька і безцінна діяльність Бандери, Шухевича – приклад для сьогоднішніх керманичів. Через наші серця і душу повинні пройти героїчна звитяга героїв Крут і Базару, Холодного Яру, Січових Стрільців і вояків УГА, Карпатської України і нескореної УПА. І тоді здійсниться пророче Франкове: «Довго нас неволя гнула, досі нас недоля жре, та ми крикнім: ще не вмерла, ще не вмерла, і не вмре!!!». У цьому – весь «Кривоніс», справжній Герой України, будівничий, людина.

З роси і води Вам, шановний комбатанте визвольних змагань, довгих років життя, міцного здоров’я в ім’я утвердження Незалежної України.

Іван КМЕТЮК,

заступник голови районної організації Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса.