Марійка Підгірянка над Дністром

(Закінчення. Поч. у «Народній Волі» від 25 березня і 1 квітня ц. р.)

Атим часом у Братишів занесено вістку, що кінь убив учительку.

Найближчий сусід Лєхів наклав повний віз сіна, подушку, прикрив веретою й поїхав у Нижнів привезти «покійницю». Привіз… На подвір`ю чекали вже кілька десятків заплаканих людей. Коли ж привезли Марійку й люди довідалися, що вона жива, почали потроху розходитися. Два тижні лежала хвора майже зовсім непритомна. Увесь час цей лікар-емігрант приїздив щодня, а після двох тижнів – по через два-три дні. Так лікував жінку шість тижнів. Коли ж після лікування я хотів його винагородити, він не взяв ні копійки. За те з радістю прийняв від Марійки її книжечку «Відгуки душі» з автографом. Хво­ріла вона кілька місяців, поки звелась на ноги, але сили не повернулися і мусіла залишити працю в школі, яку так дуже любила».

У лихолітній 1943-ій знову стався крутий поворот долі у Домбровських. Чоловіка з хворою дружиною разом із дочкою Дарією, яка на той час була при них у Братишеві, німецькі окупанти вивезли на примусові роботи у місто Реберг, що в Австрії. Марійка Підгірянка знову опинилася в тих краях, де в часи Першої світової війни перебувала разом із чотирма дітьми у таборі австрійського містечка Гмюнд для укра­їнських біженців-виселенців.

Колишня каторжанка гмюндського табору наддніст­рянка Сані Онуцька розповіла вчительці з Тлумача Ірині Купновицькій: «Жахливі умови були в таборі. Бараки для українців були гірші, як для поляків. Ці будови нагадували стайні. Я була знайома з Марійкою Підгірянкою, вона мене вчила. Тут Марійка Підгіряна писала поезії, які підбадьорювали людей, пригадували їм, що вони мають свій рідний край, свої поля, що настане радісна хвиля й побачать свою Батьківщину».

Після щасливого повернення на Вкраїну, після воєнного 1945 року Августина Домбровського призначили директором Вікнян­ської семирічної школи, разом із ним вчителює дочка, а дружина більше порається дома.

Про село Вікняни, що на кілька кілометрів віддалилося від дністровських берегів, у своєму рукописному двотомнику спогадів Августин Домбровський записав: «Саме село Вікняни дуже гарне, потопає в зелені вишневих і яблуневих садів, на сторожі яких стояли величезні черешні і груші. Люди, хоч бідні, але ввічливі, дружні, працьовиті. Одна недогода – далеко від лікувальних установ, а також невигідне мешкання (однокімнатне, без підлоги). Щороку приїздили (з 1950) на літні вакації зі Львова внуки – веселі, жваві три хлопці. Вони влаштовували собі мешкання на сіні над стайнею з двома біленькими кізоньками. При хаті – велике подвір`я, посеред якого росла груша, а перед самою хатою розложиста яблуня. Під яблунею або під грушею в погідні й теплі дні залюбки сиділа Марійка з книжкою в руках або на гутір­ках із сусідами. Вздовж сусід­ського плота простягнувся Марійчин квітник, в якому вона виконувала всі роботи. З ранньої весни до пізньої осені квітник пишався різнобарвними запашними квітками й зіллям. Крім квітів дружина любила тварини, особливо домашні. І при кожній нагоді привчала дітей до доброї лагідної поведінки з ними».

За дванадцять років проживання у Вікнянах Марію Домбровську знали лише як колишню вчительку, ніхто, навіть, з тутешніх не здогадувався, що живуть поруч із автором декількох книг, яка ховалася під дивовижним літературним прізвищем Марійка Підгірянка.

У Вікнянах після десятирічної перерви на поприщі літературотворення, що спри­чинив нещасний випадок у Нижневі, знову в душі Марій­ки Підгірянки заграла поетична муза. Вона раділа, що від старшого сина Остапа діждалася первістка – онука. В цьому підтверджує лист до мене дочки поетеси Дарії з Рудного, передмістя Львова від 6 січня 1999 р.: «Мама ра­діла внучком Юрком, стала писати для нього віршики й казочки, укладаючи в саморобні книжечки. Здоров`я її то поліпшувалося, то погіршувалося після нещасного випадку в 1940 році, але поезії складала майже до самої смерті. В останніх віршах поетеса згадує, що життєва доріженька добігає уже до кін­ця». Добре кажуть у народі, що поезія – то вічна молодість.

Одна з таких примітивних до смаку вклеїними вирізками малюнків на звичайному учнівському зошиті, т. зв. самвидав «Юрчикова книжечка з віршиками» з дарчим написом «Дарунок на уродини від бабці» зберігається у відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАНУ.

У вересні 2000-го краєзнавчі манівці звели мене в м. Тлумач з Іриною Купновицькою, яка на початку 50-их років минулого століття вчителювала у Вікнянах, приятелювала з Дарією Домбровською. Тоді від цієї співрозмовниці, яка не раз була частим гостем учителів Домбровських, почув: «Пані Марія Домб­ровська мала неабияку ніж­ність, розум, культуру; була багатознаюча, з великим багажем знань. Тому мені, молодій, було завжди цікаво бути з цією старенькою жін­кою». Потім Ірина Яківна ще згадала, як п. Домбровська сапала капусту, доглядала кві­ти, а при лампі довгими зимовими вечорами в`язала з вовни тепленькі капчурі для трьох хлопчиків-онуків.

Додаю спогади старожи­лів-вікнянців про їх колишню сельчанку Марійку Підгірянку, які на окремих картках передав у Музей Марійки Підгірянки на її малу батьків­щину директор Вікнянської школи Михайло Двояк. Цей активний і працьовитий педагог є одним із чотирьох авторів історико-краєзнавчого видання на 450 сторінок «Вік­няни: з правіків до сьогодення» (2007), де в кількох розділах документально вписані сторінки життєпису відомих освітян Домбровських.

1. Спогади ветеринарного лікаря Двояка Івана Васи­льовича (1925 р. н.): – У селі ніхто не знав, що це талановита поетеса. Знали, що це вчителька, жінка директора школи Августина Домбровського. Доброта, простота, скром­ність, щирість прикрашали цю людину. Я нераз ходив до Домбровських лікувати кози та кури. То Марійка мені аж не знала як віддячитися: то давала цукерки, печиво, яблука, горіхи.

Нераз довго разом сиділи на подвір`ї і вели всякі розмови. Її турбувало зневажливе ставлення влади до релігії. Вона схвалювала те, що за­брали землю та ліси в панів. Раділа, що можна вільно зайти в ліс і назбирати ягід та грибів. Вважала, що землю і ліси не можна продавати.

Марійка Підгірянка дуже любила Різдво та Великдень. У радянський час заборонялося їх святкувати. А вона щоразу розказувала колядки, щедрівки і гаївки, нею написані. У селі Вікняни тільки в Домбровських була велика бібліотека. Ще пам`ятаю, як вона любила з чоловіком пройтися берегом понад потічок Вікно, біля якого її дуже легко дихалось».

Записав наприкінці 80-их років Михайло Двояк від свого тата.

2. Квасняк Анастасія Василівна (1898 р. н.): – Я майже щодня ходила до вчительки, яка жила навпроти мене. Бували дні, що, навіть, по 4-5 ра­зів ходила допомагати по господарству. В них були кози, які давали багато молока, з якого робили добрий сир. Марійка Підгірянка часто розказувала мені вірші, які я любила слухати. А також читала книжки про лікування травами та книжки, як треба куховарити. З її уст запам`ятався вірш «Ой піду я по плаю, по плаю», що підбадьорував ме­не до життя при недугах».

Записав уже згаданий вчитель-філолог М. Двояк наприкінці 80-их років минулого століття.

У Музеї Марійки Підгі­рянки зберігається листування Анастасії Квасняк із Вікнян до Марійки Підгірянки, коли вони переїхали під Львів наприкінці 50-их років. В одному з них запрошує приїхати онуків Марійчиних на черешні.

Михайло Двояк записав від Дмитрів Марії Михайлівни (1904 р. н.):

– Марійка Підгірянка дуже любила дітей, ліс, квіти, сад, книжки, тварин. Вона вміла швидко дітей навчити грамоти. Всі, хто не встигав у школі, йшли до неї вчитися додому. Як реліквію бережу від неї прислану книжечку з дарчим написом».

І найсвіжіше повідомлення – до 130-ти річчя Марійки Підгі­рянки у селі Вікняни урочисто відкрито пам`ятну дошку на будинку, де проживала поетеса. Ініціатором став Володимир Нижник – заступник голови Тлумацької райдерж­адмі­ністрації, онук Анни Дмитрів­ни Дуди (1929 р. н.), яка вселилася в цей дім, коли Домбровські переїхали на Львів­щину. У цьому ювілейному торжестві, на яке зібралося все село з священиком о. Романом разом із ра­йонним керівництвом і автор цих слів, поважна газдиня свого історичного помешкання щиро згадала про свою першу вчительку Марійку Підгірянку, котра чотири роки навчала її в Брати­шів­ській школі:

«Пам`ятаю, що Марійка Підгірянка, коли жила у Вік­нянах, більше лежала в ліж­ку, бо її боліли плечі, після нещасного випадку у Нижневі. Лежала, але все щось вишивала: рушники, серветки, коронки для подушок. Вона не могла, щоб руки тихенько сиділи. Ці руки привикли робити».

Ім`я Марійки Підгірянки свято бережуть у Тлумаччині. У школах в Антонівці, Братишеві й Вікнянах встановили художньо-меморіальні дошки із барельєфом поетеси, відкрили музейні кутки у цих та Нижнівській школах, а також кімнату-музей Марійки Підгірянки при районній дитячій бібліотеці міста Тлумача. А ми вслухаймося в поетичні мотиви Марійки Під­гірянки на схилі її літ у грудні 1962-го:

Лилась-розлилась бистрінь,

Хвиля хлюпоче –

То поплили по Дністрі

Дні мої й ночі.

Ніч огорнула бистрінь,

Сумерк йде з поля,

Чайка тужить на Дністрі,

Як моя доля.

Луг, береги і бистрінь

Мла заснувала.

Доля пливла по Дністрі

Туга вставала.

Василь ЛЕВИЦЬКИЙ,

член Національної спілки журналістів України,

завідувач Музею Марійки Підгірянки у с. Білі Ослави.

На світлині:

Марійка Підгірянка. 1960-ті роки. З фотоархіву  Василя Слезінського.