Любов ОРЕЛ: «Поштиво виступати на великих сценах, а я найбільше люблю співати для простих трударів»

Прекрасної літньої пори завітав ювілей до славної нашої краянки-гуцулки, визнаної і людьми, і державою талановитої солістки із голосом, що називається «високої проби», пісенної і фольклорної берегині, берегині нашої природної самобутності, автентики, карпатського гонору… Так, ви вірно здогадалися, мовимо про заслуженого працівника культури України, керівника народного колективу «Шовкова косиця», провідного методиста районного будинку культури, лауреата і призера численних фестивалів, конкурсів в Україні та за кордоном, заступника голови райорганізації товариства «Гуцульщина», і просто чарівну жінку Любов Орел. Пропонуємо увазі ексклюзивне інтерв`ю з нею напередодні її життєвого і творчого юві­леїв.

– Шановна ювілярко, з чого починався Ваш шлях до сцени, до пісні, до фольклору?

– Треба мати щастя народитись у Гуцульському краї, селі Заріччі у сім`ї, де всі співали – тато, мама, сестра, брати. Пісня ввійшла в мене з молоком матері і це була духовна або народна пісня – інших у селі не співали. Пісня і проклала мені шлях до сцени. Усвідомлення фольклору, його значущості прийшло згодом. Адже фольклор – то синтез пісні, музики, старовинного танцю, усної народної творчості прадавніх строїв, усе, що є базою наших колоритних свят, традицій, обрядів. Усе настільки взаємопов`язане й переплетене, що не можна від`єднати свята, обряду від першоджерела фольклору. Або навпаки. Якщо виступає фольклор – це вже під­свідома картинка свята. Свята душі. Я назвала фольклор побратимом історії в духовному розумінні. Ніщо краще не відображало стан людей, епох України в цілому та певних етнічних груп, як його творчість.

– Коли зацвіла Ваша папороть кохання і чи легко Вам, ві­домій співачці, бути дружиною не менш відомого в Україні і за її межами віртуоза-скрипаля Сергія Орла?

– Папороть уже «відцвітає», а бути дружиною музики – справа нелегка…

Ще якби я володіла іншим фахом – було би значно спокій­ніше. А так постійна розмова: на роботі – про роботу; йдучи додому – про роботу; вдома – про роботу; на концертах само собою. Деколи добряче сперечаємось. Я думаю, що у побуті у нас нема «газди в хаті», а ось на сцені «гілку пальми» треба належно віддати неповторній музиці, яку творить Орел зі своїм оркестром. (Хоча вся чорнова позакулісна робота все ж таки за мною…). Як би там не було – без цього ми вже й так не змогли б, та й не уявляю іншого життя і хоч би за тебе, «високосте-сцено», муки тяжкії терплю».

– Знаємо, що разом із чоловіком Вам вдалося підкорити не одну вершину успіху, які з нагород найдорожчі для Вас?

– Нагороди цінні усі: Золота медаль І Всесоюзного огляду-конкурсу, звання заслуженого працівника культури України, Почесна грамота Президента
В. Ющенка, медалі, дипломи різних рівнів. Та найцінніше – визнання людей – поціновувачів української пісні, їх любов і шана.

– Чи щасливі тим, що Ваш творчий шлях продовжують найрідніші люди – дочка і внучка? Адже не всім таланить на творчі династії.

– Щаслива – мало сказано. Це смисл усього, чим живеш, що робиш з великою любов`ю, про що мрієш – можеш продовжити у своїх дітях. Можливо, не я одна таке кажу, але це істинна правда.

Дочка Оленка закінчила музшколу по класу скрипки, музичне училище ім. Д. Січинського, Київський державний університет культури і мистецтв, за фахом режисер. Зараз працює ведучою й режисером Івано-Франківської ТРК «3 студія» та керує народним фольклорно-етнографічним колективом «Шовкова косичка» Надвірнянського РБК. Знімає сюжетні фільми й відео­кліпи зі своїм колективом, який уже нагороджений численними відзнаками різних рівнів. Працює невтомно й одержимо, закохана у народне мистецтво і своїх ді­тей-артистів. Онучка Любочка після музичної школи по класу фортепіано, закінчила коледж ім. Степана Граната, продовжує навчатись у філіалі Львівського університету. Але займається творчою діяльністю як молода солістка народного оркестру «Аркан» та «Косички». І найголовніше – керує церковним хором «Емус» церкви Воздвиження Чесного Христа у м. Надвірна. Ми дійсно щасливі у спільній роботі, у продовженні наших духовних і національних цінностей – свят, обрядів, фольклору.

– Як вважаєте, талант наших митців еквівалентний матеріальному стимулу і чи для нормального життя «виручають» гастролі, корпоративні запрошення, чи комфортно на них українській пісні?

– У нинішні часи це найболючіше питання для всіх творчих людей і, насправді, їх рятують «корпоративи», весілля і т. д.

Звичайно, українська пісня живе і в містах, але її «забиває» англо-російська попса. Слава Богу, в українській глибинці і в Західній Україні наша пісня панує з давніх-давен. Ми по-інак­шому навіть не вміємо і не хочемо презентувати своє мистецтво, ніде і ні перед ким. Тішимося, що уже привчили гостей Прикарпаття – вони їдуть у Карпати за екзотикою, місцевим колоритом, побачити наші свята, обряди та самим повчитися і, як правило, такі пізнавальні зустрічі про наш край закінчуються спільною «коломийкою».

– Вам доводилось співати першому президентові Росії Бо­рисові Єльцину. Для кого з ни­нішніх українських можновладців Ви б хотіли заспівати?

– Борис Єльцин, Віктор Чорномирдін, Леонід Кучма, Віктор Ющенко, депутати Верховної Ради України – цей перелік можна продовжувати. А співати треба усім людям, бо усі з гріхом, який треба викорінювати і за допомогою музики.

Поштиво виступати на великих сценах і за кордоном, а я найбільше люблю співати для простих трударів, нести їм хвилини радісних емоцій та дотепного гумору – тут я відпочиваю душею. Може я вже стаю такою сентиментальною, бо все життя від­співала «на живо», навіть, часто-густо без мікрофону і це зближує людські біополя – тому тебе й розуміють і діти, і посивілі. А… тепер треба найбільше звертатись до Бога. За всю нашу легковажність, яка добре підживлювалася «радянщиною», – за те, що упущено, треба навертатися самому і своїх рідних. До Бога ніколи не пізно заохочувати. Що наша сім`я і робить. От до церкви я біжу з величезним трепетом і з насолодою співаю кожної неділі. Ось кому треба співати й хвалу віддавати.

– Розкажіть, будь ласка, про свою участь у товаристві «Гуцульщина».

– Товариство «Гуцульщина» створене перед Міжнародним гуцульським фестивалем у 1999 р. у нашому місті. Хоч у нас рідко відбуваються фестивалі – Дев`я­тий ми не забудемо. Є тради­ційно вироблені умови йо­го проведення у дво-триденний строк – наукова конференція, від­криття фестивалю. Конкурси з різних жан­рів, закриття, нагороди і гала-концерт переможців фестивалю. Я це тепер кажу на ши­рокий загал, щоб люди порівняли, як ми почувалися, коли всі ці фестивальні етапи пройшли в один день. У цьому пресинговому режимі провести його вимагалось на найвищому рівні. Адже у нас побувала перша особа України – Президент. За 20-річну історію Гуцульських фествалів – вперше. І ми всі купно вистояли і витримали. І Президент гарно почувався. Для глядачів наша робота видна у кінцевому результаті, а все, що передує гарному виступу, вся «позакулісна кухня» на плечах організаторів і виконавців, і не лише на фестивалях, а майже кожен раз. Я чому так обширно розповідаю лише про один захід – фестиваль. Тому, що Гуцульське товариство Надвірнянщини покликане прикладати максимум зусиль для допомоги у проведенні таких публічних театралізацій.

Я в товаристві – заступник голови – т. зв. писар. Здаю звіти, пишу протоколи засідань, збираю гуцулів докупи, заготовляю посвідчення для вступу тощо. Роблю це уже 12-й рік і ніхто не хоче мене замінити…

– Життя артиста сповнене несподіванок. Згадайте най­несподіваніші випадки із свого жит­тя.

– Перша яскрава несподіванка. Прийшовши у Гуцульський ансамбль пісні і танцю, де всі уже співали місяць над новою програмою, я з села, без музичної освіти (на той час, навіть, філіалу ДМШ у Делятині не було) мусіла доганяти в стислий строк. Інакше могли нові амбітні керівники Богдан Дерев`янко та Іван Легкий відрахувати (бо мене прослуховував і прийняв заслужений діяч мистецтв України Михайло Гринишин і переїхав до Києва). Я співала день і ніч, просила допомоги у перших навичках роботи з партитурами, поголосниками професіоналів із консерваторською освітою. Врятував мене мій природній слух. Тільки один раз проспівали сопрани – я вже схопила (бо соромно признаватися, що для мене ноти – «гулька вище-гулька нижче». Тільки дрижала, щоб мене першу не заставили співати, за щойно розданими партіями. Хоч би разок за­співали – і я вже інтоную. Такі були мої «університети» зі сльозами на очах… А якось «мучив» із нами концертмейстер пісню, де всі співали, а на паузі залишалися одні сопрани. Я не розуміла, чому так злоститься керівник, залишаючи все менше людей, доки не дійшло до мене. І він сказав: «Як не вмієте чисто заспівати – це «ля» буде тримати одна Білінкевич» (моє дівоче прізвище). Я обімліла. А невдовзі хормейстер сказав, що в композиції «Проводи на полонину» я співатиму соло, так само як і в «Гуцульських весільних наспівах» І. Якуб`яка. Потім цей львівський композитор, прослухавши моє виконання, написав спеціально для мене драматичну пісню «Ой Іване, Іваночку». Це не забува­ється ніколи. А тих несподіванок в ансамблі було чимало.

Є в професійних колективах закон: на кінець 20-х місячних гастролей робити «капусняк». Уявляєте, коли в хор біля тебе стає балетна група і, навпаки. Лю­ди нічого не підозрюють. А «тягнути» треба і за тих танцорів. І сміх душить, а ведуча ще придумує титули солістам… А вкінці ще поприбивають взуття до підлоги. Ну, один «цурис».

Ще одна несподіванка для мене, коли приїхав завідувач рай­відділу культури Василь Олексюк з Івано-Франківська і сказав: «Танцюй! Тобі присвоєно звання «Заслужений працівник культури». То тепер усі знають, кого подають на присвоєння, а тоді – це був секрет і все вирішували у «верхах». Може, я лише однобічно про гарні несподіванки, але негатив чомусь уже забувся…

– Можете провести паралель: як почувалася народна пісня в Україні на початку Вашої творчої діяльності і нині?

– Слава Богу, що в часи «воїн­ствующего атеїзму» народну пісню все-таки не забороняли. Але її та треба було виконувати, щоб ні одна «кирпа не корчилася». Слава Богу, що народну музику не забороняли, бо «Аркан» би не вижив. І лише тихцем патріоти говорили: «Якби не оркестр Орла, то склалось би враження, що звітує не Надвірна, а Тамбов­ська область». Правда, були й такі «патріоти», котрі в очі казали: «Як я ненавиджу це бабське вбрання!..». А коли часи змінилися – на кожну оказію народний костюм одягали і «Слава Ісусу» казали.

І ще раз кажу: Слава Богу, що тепер наша пісня зазвучала по всіх-усюдах, що вона улюблена і необхідна. Їй треба утримувати високу планку. Дарма, що ту ж сучасну «воїнствующу попсу» нагиляють нашій молоді. Це все мине… А музика вічна!

Орися СПІВАК

«Народна Воля»

Вельмишановну, неповторну, з діда-прадіда, від бабусі-прабабусі корінну зарічанську гуцулку

Любов Василівну ОРЕЛ (а з дому Білінкевич)

віншуємо, тепло вітаємо, засилаємо найсердечніші і найдушевніші вітання

із шостим десятком літ.

Най Вам мається, най Вам ведеться, най усі закутки рідного краю, котрий спов­нений гуцульським духом, нагадують Вам і не дають спокою, що треба славити, шанувати цей рідний край. А Ви вмієте це робити – і своїми співанками, й організовувати таких же шанувальників гуцульського добра у Надвірнянщині, і танцем, і великою шанобою й увагою до сімейної династії гуцулів і гуцулят. «Аркан» і «Арканець», «Шовкова косиця» і «Шовкова косичка», церковний хор «Емус», численні Ваші сценарії, концерти, виступи, вбо­лівання за горіння у роботі районного товариства «Гуцульщина», і фестивалити по-гуцульськи (з президентами і без них), а ще неабиякий талант дримбувати (від «вміти грати на дримбі»), а ще ватагувати-тамадувати на весіллях і корпоративах та ще й сокотати приємним зарічанським діалектом – усе це Ваше життєве й творче надбання.

А ще здоров`я Вам, а ще ставати пишнішою між нашими гуцулами і в наших горах, а ще сімейної радості і веселості, аби-сте дочекали онуків і правнуків вінувати і нас на то запросити.

Надвірнянські гуцули і гуцулки із товариства

«Гуцульщина».