Народна війна 1917-1932 років

Протягом 9-17 травня ц. р. у Надвірнянщині працювала пересувна музейна експозиція «Народна війна 1917-1932 рр.», організована Надвірнянською райорганізацією ВО «Свобода». Із матеріалами виставки мали можливість ознайомитись жителі Надвірної, Делятина, Ланчина, учні Надвірнянської ЗОШ I-III ст. №3, Ланчинської, Битківської, Пасічнянської, Пнівської шкіл.

Ця експозиція є результатом більш як дворічної праці науковців Київської обласної організації Товариства «Меморіал». Упродовж 2008 – 2009 років автори працювали у державних та галузевих архівах СБУ 18-ти областей України. Опрацьовано понад 350 фондів і близько 1500 архівних справ. Використано велику кількість фотодокументів, багато з яких представлено вперше.

За виявленими архівними матеріалами вперше виведені статистичні дані про кількість селянських збройних повстань у всіх тогочасних дев’яти губерніях та в цілому по Україні, кількість відомих та невідомих повстанських загонів, підпіль­них антибільшовицьких організацій і їх осередків, антибільшовицьких загонів самооборони та стихійних виступів селян проти комуністичної окупаційної влади.

У пересічного надвірнянця може виникнути запитання щодо назви експозиції: чому народна війна аж до 1932 року? Адже зрозуміло, що до 1920 року ще тривала Перша світова війна, був період української державності (Центральна Рада, Директорія…). Нам також говорили, що була і т. зв. «громадянська війна», але ж після 1921 року «все було спокійно». Саме у протилежному і переконує відвідувачів виставка. Експозиція розвінчує міф про «тріумфальний хід радянської влади» в Україні 1917-1921 рр., про відсут­ність збройного опору українців «колективізації», «індустріалізації» та іншим комуністичним експериментам над українською нацією у 20-30 роках XX ст.

Зовнішня агресія з боку сусідів (більшовицької Росії, Польщі, Румунії) зруйнували українську державність 1917-1920 рр. Проте вони не знищили ідеї боротьби за національне і соціальне визволення, яка продовжувала жити в українських масах і вилилася в масштабному пов­станському русі, (що двома великими хвилями охопив українські землі у 1921-1924 і 1928-1932 роках.) Український національний Рух опору російсько-більшовицькій окупації (а про те, що в 1917-1920 рр. відбулася саме окупація більшої час­тини українських земель Радянською Росією зовсім відверто вели мову самі більшовицькі лідери) виявлявся у різних формах. Сучасному українцю більш відомий мирний опір інтелігенції, яка у 1920-х рр. намагалася надати національного змісту життю українського суспільства в межах УССР. Однак поряд із ним існувала вперта збройна боротьба, яку вело українське селянство. Більшовики охрестили збройний опір «політичним бандитизмом» (ще у 1921 р. К. Ворошилов публічно заявив: «Україна – батьківщина і колиска бандитизму»). Радянська історіографія впродовж усього періоду свого існування писала лише про «куркульські банди» й «терористичні акти контрреволюційних елементів проти представників радянської влади».

Саме завдяки наполегливій роботі вчених-дослідників зібрано десятки тисяч архівних документів, кожен з яких не просто промовляє, а кричить про те, що в Україні точилася грандіозна Народна війна за соціально справедливу і національно самодостатню українську державу.

На виставці можна побачити наскільки потужним і територіально розгалуженим був український національний і соціальний рух в Україні й настільки сильно його боялися більшовицькі окупанти. Уже в 1919-1920 рр. (за зізнаннями самих більшовиків) проти них зі зброєю в руках виступив в Україні в різний час і різних місцях понад мільйон пов­станців, які убили 140 тисяч червоноармійців, чекістів і комуністів, грабіжників із продзагонів. Придушуючи ці виступи, ЧК (за офіційними даними) знищила в Україні до 400 тисяч осіб. Щоб утримати Україну в 1920-1924 рр. тут довелося скон­цент­рувати понад 1 мільйон 200 тисяч військ, спровокувати голод і, навіть, (нечувана для більшовизму поступка!) вдатися до політики т. зв. непу.

Проте тимчасовий спад активності збройного опору виявився лише коротким відпочинком і в 1928-1932 рр. боротьба розгорілася з новою силою. У відповідь на початок колективізації та національних утисків українське селянство знову масово взялось за зброю. Велика хвиля повстань уже на початку 1930 р. поставила під питання можливість утримати Україну в складі СССР. Кількість збройних виступів, під час яких убивали представників окупаційної влади, почала зростати з геометричною прогресією. Керівник ГПУ України В. Балицький із жахом констатував, що коли від 1 до 20 січня 1930 р. повстанці вбили 18 більшовицьких функціонерів, то від 20 січня до 1 лютого – 27, а за перші п’ять днів лютого – 23. Селами прокотилися чутки про швидке знищення біль­шовизму і визволення України «від ярма комунізму», яке відбудеться внаслідок війни проти СССР сусідніх держав. Більше того, серед селян з’явилися групи агітаторів, які заявляли про свою приналежність до Спілки визволення України, очолювали стихійні селянські повстання і проводили їх під самостійницькими гаслами СВУ. Загалом лише від 20 лютого до 2 квітня 1930 р. в УССР відбулося 1716 повстань (871 – у при­кордонних і 845 – у внутрішніх округах). Їхній розмах і сила стали такими, що радянська влада в окремих районах «по нескольку дней фактически не существовала».

Налякане особливим розмахом повстань на Правобережжі Укра­їни Політбюро ЦК ВКП(б) 11 березня 1930 р.  постановило прискорити депортацію з цього краю родин «куркулів», «посилити» прикордонні округи військами, чекістами, «досвідченими» партійцями, «предупредить какие бы то ни было массовые выступления в приграничных округах».

Завдяки драконівським заходам безпеки впродовж 11-17 березня 1930 р. окупантам вдалося придушити більшість повстань. Винятком стали тільки Тульчинський і Могилівський округи Поділля, де до середини березня виступи, за словами В. Балицького, «достигли наибольших размеров и остроты» й охопили небагато-немало – 282 села! Лише 19 березня 1930-го С. Косіор зумів відзвітувати Й. Сталіну про те, що оперативні групи ОГПУ, застосувавши кулемети, а в окремих випадках гармати, зуміли тимчасово «упокорити» Україну та взяти ситуацію під всеохоплюючий контроль.

І тут потрібно цілком чітко розуміти, що повстання селян в Україні є складовою не лише соціального, але й національного опору. Вони проводилися під недвозначними національними гаслами і були наймаштабнішими у СССР. Розкуркулення й колективізацію здійснювали скрізь, але кількість учасників повстань 1930 р. по всій території Росії, Білорусії, Казахстану, Кавказу, Середньої Азії була меншою від кількості учасників повстань в одній лише Україні.

Придушення збройного руху опору навесні 1930 р. завдяки драко­нівським заходам безпеки виявилося тимчасовим. Від осені цього ж року, за донесеннями В. Балицького, в Україні починається формування нових повстанських загонів за чітким військовим зразком із отаманами, сотниками і десятниками. А національно-визвольне підпілля на кінець 1932-го уже охоплювало своєю мережею 67 районів УРСР. Збройний рух в Україні виявився настільки потужним (у 1928-1932 рр. охоплював 265 районів), а його спрямування таким очевидним, що Й. Сталін змушував підкреслити у свій телеграмі від 28 грудня 1932 р. – мета «петлюрівських» повстань – відділення України від СССР.

Лише шляхом організації абсолютно штучного голоду-геноциду окупаційній російсько-більшовицькій владі вдалося зламати збройний опір українського селянства в Україні. Активних учасників повстань убивали або виселяли, їхніх родичів та односельчан знищували голодом, а тих, котрі вижили, примушували назавжди забути правду і називати повстанців «бандитами», передаючи брехню наступним поколінням. У той час, коли сотні тисяч українців вмирали від голоду, біржі Нью-Йорка і Лондона безсоромно торгували награбованим в українських селян хлібом, а преса вихваляла московський сталінський режим. Протягом 1921-1932 рр. на території УССР загинуло, лише за приблизними підрахунками, 100 тисяч безпосередніх учасників пов­стань. Уже сама кількість полеглих не дозволяє вести мову про «бандитизм» або окремішність збройної боротьби. Ці люди своєю боротьбою і жертовністю створили великий ідеал борця за народне визволення. Ідеал, який згодом підхопила західноукраїнська молодь…

Усі дані, подані в експозиції, опираються винятково на радянські джерела, які ніхто не може заперечити, хоча статистика з політичних причин може бути занижена. Після огляду експозиції пересічний укра­їнець зрозуміє, яким блюзнірством та неповагою до української нації є будь-які святкування імперських свят під червоними окупаційними прапорами.

Сто тисяч убитих борців, десятки тисяч замучених інтелігентів, священиків, управлінців, мільйони замордованих голодом і депортованих селян, їхня кров, сльози і муки є священною ціною нашої сьогоднішньої свободи. Ціною, якою ми не маємо права легковажити і якої не можемо забути.

Андрій КРИЦЬКИЙ,

голова депутатської фракції ВО «Свобода» у Надвірнянській районній раді.