Незламні брати Пліщуки

Буремні події перед­воєнного і післявоєнного лихоліть не обминули і невелике с. Лоєва, що розкинулося біля підніжжя Карпатських гір і легендарної Страгори. Національно-свідомі жителі  нашого села стали у лави борців за волю України. Брати Степан і Михайло – одні із них.

Їхнє дитинство та юність проходила у багатодітній селянській родині Михайла і Марії Пліщуків, де виховувалось шестеро дітей, чотири брати і дві сестри. Родичі змалку прививали дітям любов до землі, виховували їх у патріотичному дусі. Діти рано залишилися без батька, який помер 1924 р. Він, до речі, працював на залізниці черговим по станції. Тому після його смерті матір одержувала доволі велику на той час пенсію. Не менше 200 злотих на місяць, крім того управління залізниці давало допомогу щороку близько 300 злотих. Це давало можливість матері допомагати матеріально Степану і Михайлу, які навчалися в Станіславській гімназії. Саме тут брати стали членами ОУН і ще за часів панської Польщі включилися в боротьбу за українську державу, неодноразово переслідувалися польськими властями. Зокрема, брат Михайло не зміг знайти роботу і змушений був працювати продавцем у власному магазині. Більше того, польські окупаційні власті навіть з остраху, що Михайло буде вести пропаганду націоналістичних ідей серед українців, боялись призвати його до війська.

Брати мали високий авторитет серед місцевої молоді, згуртовували її навколо себе, готували майбутніх борців за укра­їнську державу.  Коли почалася Друга Світова Війна і наші території,  включені до складу СРСР, зайняли радянські вій­ська, брати, як спеціалісти, почали працювати. Михайло – черговим на залізничній станції Лоїва, Степан – бухгалтером у банку смт. Делятин. Михайла восени 1939 р. послали на курси підвищення кваліфікації у Київ. Коли навесні 1941-го начальника станції призвали в радянську армію, Михайло став начальником станції. Органам НКВС скоріше всього стало відомо про приналежність братів до ОУН. Тому 16 червня 1941 р.  чекісти взяли Михайла прямо з роботи. До речі, за словами сестри Василини, підпільники попереджали про небезпеку. Але Михайло і Степан були впевнені, що про їхню ді­яльність нічого не знають. 18 червня прямо з роботи взяли Степана. Михайла повезли в Станіслав, Степана – в Надвірну, де обох жорстоко катували разом з іншими патріотами. Найбільш вірогідною є версія, що Михайла розстріляли в Дем’яновому Лазі біля Івано-Франківська. Жителі села, засуджені Тацяк Федір і Цюрак Іван, були свідками того, як його взяли з камери і він більше не повернувся.

У Надвірній Степану показали свідчення на нього вчительки, яка була жінкою директора школи Євчука. Вона стверджувала, що Степан є націоналістом і ворогом радянської влади. Після чергового допиту, коли Степана  жорстоко побили і че­кісти радилися що з ним робити, розстріляти чи замурувати в стіну, він збирає останні сили і, вистрибнувши з вікна, втікає. Послані навздогін за ним кулі, на щастя, оминули відважного повстанця. Переховувався на цвинтарі в Надвірній, а пізніше прийшов у Лоєву, на той час радянські війська залишили територію краю. У роки німецької окупації працював у банку  смт. Делятин, одночасно займаючись націоналістичною діяльністю, зокрема, за завданням проводу розповсюджував заборонену літературу, особисто знав і спілкувався з Василем Бойчуком («Пісня» – пізніше надрайонний керівник СБ). Коли вдруге червоні визволителі влітку 1944 р., переслідуючи відступаючі німецькі війська, перейшли на територію району, Степан вступає до лав борців. 1944 – весна 1945 рр. із боївкою діяв на теренах Лоєви. Пізніше за наказом проводу перейшов на терени Богородчанськиого та Солотвинського районів, де очолював боївку СБ і діяв під псевдом «Влодко».

Завдання боївки –  боротьба  з радянськими агентами, диверсантами, зрадниками. Тому часто доводилось рейдувати і міняти місця дислокації в залежності від обстановки. Навіть у цей важкий час Степан не забував про родину, яку постійно переслідували радянські органи. Чоловік сестри Євдокії Том’як Степан також був у повстанських лавах. Молодша сестра Василина 1925 р. н. неодноразово зустрічалася із Степаном через зв’язкову Катерину в с. Молодків. Зокрема, 21 вересня 1946 р. на храмове свято. Брат переживав за родину, прекрасно розуміючи, що своєю участю в національно-визвольній боротьбі він наражає її на смертельну небезпеку.

Так воно і сталося: 21 жовтня 1947-го у числі інших жителів Лоєви сестру Василину разом із матір’ю і дворічною дочкою вивезли в Омську обл. Перед цим вона встигла врятувати від вивезення свою племінницю Том’як Зузанну 1938 р. н., привівши її до брата Дмитра і сказавши  че­кістам, що це його дочка. Батьків Зузанни  засудили і вивезли у 1945-1946 рр. Пізніше дитину виховував дід Іван Том’як.

Заарештованих везли в товарних вагонах, харчування було мізерне, щоб не померти з голоду. На засланні Василину включили в бригаду для роботи на лісоповалі, яка була не під силу і чоловікам. Більшість робіт виконували вручну, зокрема, пиляли столітні дерева. Якщо не виконували норму, врізували пайок. Мати померла у січні 1950-го, і вона сама залишилася з п’ятирічною дочкою. Додому повернулася із заслання у травні 1957 р. Довго не приписували «як ворога народу». Їхню хату і майно – розтягнули. Доводилось проживати у рідних та близьких. За допомогою небайдужих людей зуміла одержати ділянку під забудову. Побудувала власний будинок (закінчила одну кімнату, а пізніше добудувала за допомогою зятя Михайла і дочки Марії). Незважаючи на поважний вік, у січні ц. р. її пішов 87-й, вона у міру своїх можливостей допомагає онуці Любі по господарстві. У неї три онуки, 6 правнуків,1 праправнук. Глибоко побожна і переконана, що витримати ви­пробування, яке випало на її долю, допомагає Божа ласка і благословення Господнє…

На засланні, навесні 1948 р., довідалася про долю брата Степана. Відважний повстанський командир, переходячи на нове місце постою в районі села Молодків тодішнього Солотвинського району, потрапив у чекістську засаду наприкінці березня 1948-го. Степан мав можливість відступити в ліс разом із боївкою, але поранили в ноги повстанку Романюк Марію, його двоюрідну сестру,яка благала не покидати її. Він повертається за Марією, намагаючись їй допомогти, але кільце енкаведистів замикається. Обоє гинуть у нерівному бою. Їхні тіла, за свідченням очевидців, відвезли в Солотвино. Де вони поховані – невідомо. У 1993 р. на місці загибелі відважних героїв встановлено хрест і відправлено панахиду. Імена Степана і Марії золотими літерами викарбувано на пам’ятнику борцям за волю України  у с. Молодків.

Плин часу бере своє. Із відстані прийдешніх років величнішим і зримішим постають перед нами образи борців за власну державу в 40-50-рр. XX ст. І фундамент української незалежності скропили своєю молодою кров’ю нескорені Михайло і Степан Пліщуки.

Іван КМЕТЮК,

заступник голови районної організації Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса.