Газета по-надвірнянськи
 

Будуймо Україну разом!

22 липня 2011, 11:28 | Рубрика: Духовність, Світ, Україна Версія для друку Версія для друку 1,599 переглядів

Наш земляк, родом із Добротова, Михайло ПЕТРУНЯК (42 роки) – представник четвертої хвилі української еміграції. Людина, котра, як то мовиться, зробила себе (на чужині, а тепер і в Україні) сама. Сьогодні він – член президії Української Всесвітньої Координаційної ради, член Світового Конгресу українців, заступник голови Міжнародного громадського об’єднання «Четверта хвиля» (представник від Європи), офіційний представник Торгово-промислової палати України в Іспанії, історик, економіст, юрист, журналіст, громадський діяч. Нагороджений найвищою нагородою Світового Конгресу українців медаллю Святого Володимира (єдиний із нової хвилі еміграції та із України й області) та Зіркою «Патріот України» за допомогу українцям та Україні. Занесений до книги «Українці – цвіт нації, гордість країни». Де­кілька громадських організацій представили його до державної нагороди на честь 20-річчя Незалежності України.

Закінчив Прикарпатський університет, Університет права, навча­ється в Національній Академії державного управління при Президентові України.

Михайло Петруняк із матір`ю

Цього року, в серпні, відбудеться 5-й Всесвітній Форум українців, який проводиться раз на 5 років, де Михайло Петруняк є членом робочої групи з його проведення.

Цими днями ми поспілкувалися із Михайлом Петруняком.

– Пане Михайле, почнемо з того, що на Прикарпатті під вашим керівництвом працює Товариство трудових мігрантів та чле­нів їхніх родин «Лелеки». Для чого створювали Това­риство?

– Товариство «Лелеки» (можете зателефонувати: 067-65-65-792) створили для того, щоб привернути увагу місцевої влади, а через місцеву – до центральної влади в Україні до тих проблем, які мають українці, повертаючись із-за кордону. Їм потріб­на інформаційна, правова, психологічна підтримка. Ви навіть не уявля­єте, що інколи чекає на батьківщині на заробіт­чан. Чоловіки чи діти можуть виписати жінку з квартири або про­дати помешкання, витратити всі гроші, які вона передала, і людина залишається сам на сам зі страшни­ми проблемами, їй доводиться самотужки воювати з нашим право­суддям! Траплялося, коли жінку-заробітчанку позбавили материнства. Додайте проблеми з працевлаштуванням, пенсійним забезпеченням. Я хотів би добавити, що у нас чомусь звикли називати заробітчанами тих українців, які поїхали працювати за кордон. А як називати тих, котрі поїхали працювати, наприклад, у Київ, Одесу? Я спілкувався з одним із голів сіль­ської ради у Надвірнянщині, який працював в Одесі. Він мені розповів історію «рабства» в Одесі – там історія була нічим не краща, аніж в Чехії, чи тій же Португалії… Наші люди не захищені жодним законом, не заробляють собі трудового стажу, не мають лікарняних і відпусток! Хто в державі про них думав?

У нас є свої представництва в Калуському, Тисменицькому, Надвірнянському районах, також плануємо створити в Коломийському районі. Плануємо випустити газету. Багато допомоги в створенні органі­зації надав правозахисник Зіновій Дума, який колись був народним депутатом України саме від нашого краю. Зараз організація переживає не кращі часи, бо були обіцянки від колишньої влади про підтримку, які, на жаль, залишилися тільки обіцянками, хоч мене й призначили радником прем`єр-міністра України, це нам нічого не принесло, крім втрати часу. Уже із нинішнім головою облдержадміністрації Михайлом Вишиванюком ми сподіваємося на спів­працю в державницькому напрямку, а не просити грошей – гроші сьогодні є куди і кому дати – дитсадки, шко­ли, інваліди… Я бачу в нас сотні т. зв. «псевдопатріотичних ор­гані­зацій», які тільки просять подачки на своє існування – проїдають державні гроші, а результату від їхньої праці – нуль! І кожен бачить себе отаманом! Патріот – не вишита сорочка, патріот – це щоденна праця для свого краю! І в грудях у нього б`ється українське серце!

– Ви є також президентом Асоціації українців в Іспанії «Україна» та президентом Федерації укра­їнських організа­цій. Що Вам вдалося уже зробити?

– Найбільші здобутки: створення українцями нової хвилі майже 40 церковних парафій – до нашого приїзду не було жодної! Як і не було шкіл та організацій. А нині є 15 українських шкіл, біля 25 українських громад!

Усе доводилося робити з нуля і без допомоги! Зараз у нас 15 укра­їнських футбольних команд…

Важливим став чинник появи газет українською мовою! Спочатку я заснував «Країну Валенсіану», потім «Родину» й «Укра­їнську родину». Але найбільшим успіхом стала газета «Європей­ський українець»! Спочатку була Іспанія, пізніше – Пор­тугалія, Італія, Греція, Франція, найважче нам було увійти на ринок Німеччини. Але й це нам вдалося!

На теперішній час газета через кризу виходить, на жаль, нерегулярно. Але емігранти мають змогу читати українську пресу. Я бачив, як плакали представники старої діаспори, коли тримали в руках укра­їномовне видання.

Та все-таки на першому пла­ні Асоціації була і залишається консультативна та інформаційна робота. Українці приїжджають і не знають мови. Їм не вистачає інформації.

Заробітчан не раз обманювали, часто самі земляки, які використовували їх, грабували та намагались заробити на них гроші. Продавали місце роботи, прописку. Ми боролися з цим явищем, викорінювали, як могли. Нажили багато ворогів-бандюків, але зараз вони сидять в іс­панських та чеських тюрмах і, напевно, до кінця життя затямлять, що не можна грабувати людину, яка шматок хліба для своїх дітей поїхала заробити! В цьому нам дуже допомагала місцева поліція.

Найкращий спосіб оцінити нашу роботу – це мати легкий доступ до інформації. Де знайти роботу, житло, як отримати соці­альну карту, як захистити себе від підприємця, який не хоче платити за роботу. Тому ми створили нашу гордість – Український культурний центр, куди можуть особисто чи по телефону звернутися всі без винятку українці, легальні чи нелегали…

Я видав єдине видання укра­їнське в Іспанії – соціально-юридичний довідник на 240 сторі­нок… Видав брошуру «Голодомор-32-33» іспанською мовою, єдина в світі.

Щодня з’являються нові проб­леми. Виникають проблеми з родинами в Україні, люди хворіють, а особи, які не мають соціального страхування і потрапляють в лікарню, не мають жодної під­тримки. Ми займаємося цим. Як і відсуджуємо невиплачені зар­плати.

Навіть, коли людина помирає і не є резидентом, тобто не працює легально, нам доводиться громадою збирати гроші, щоб відправити останки в Україну. Якось у мене біля робочого столу майже два тижні стояла урна з прахом жінки з Терно­пільської області, Козівського райо­ну. А сини вдома пиячили, навіть батареї пропили! Довелось до­класти гроші і відправити останки мікроавтобусом, щоб можна поховати в Україні.

За 10 років Посольство Укра­їни, яке є в структурі МЗС, не ви­ділило жодної копійки на від­прав­ку тіл померлих чи урн із прахом до України!

Невже не можна створити спе­ціальний фонд? Чи підписати договори з новими країнами перебування, щоб люди змогли офіційно працювати, їздити додому і мати пен­сійне забезпечення від Європи??? Чий це злочин? Тому ми мусимо самі дбати про себе. Краще за нас про ці проблеми не знає ніхто, і ми знаємо, як їх розв’язати. Нехай це буде із українською владою – розуміємо, що тільки в діалозі ми доб`ємося конструктиву.

– Чи домоглась чогось асоціація на законодавчому рівні?

– Ми довго домагалися, щоб українське посвідчення водія визнавали за кордоном. Я особисто орга­нізовував зустрічі з ДАІ України та ДАІ Іспанії, запро­шуючи на них наших дипломатів! Ми наживали ворогів, бо наші чиновники не хочуть працювати, але ми їх змусили!

І 28 вересня торік Верховна Рада нарешті ратифікувала договір, який іспанці давно підписали, і з 1 жовтня почався обмін прав водія! 25 травня Україна підписала договір «Про врегулювання міграційних потоків» з Іспанією. Тепер наші співвітчизники зароблятимуть спокійно іспанську пенсію! Такі договори давно слід укласти з іншими кра­їнами. Наші люди мають працювати за своїми спеці­альностями, наші дипломи мають буди дійс­ними для Європи!

– Нещодавно у зв’язку зі створенням міжнародної громадської організації «Україн­ська Європейська Перспектива» ви зустрічалися у Празі з її засновником Богданом Данилишиним. Розкажіть про цю зустріч.

– Як відомо, одним із засновників нової міжнародної громадської організації «Українська Європейська Перспектива» (УЄП), яка розпочала діяти в Празі, став колишній міністр економіки України Б. Данилишин. У зв’язку з її створенням я був за­прошений, як представник трудових мігрантів Європи, так само як і решта моїх колег, які представляють ті чи інші сфери. Хочу наголосити, що ця зустріч не мала жодного політичного підтексту. Таких українських ор­ганізацій, як УЄП, в Європі є десятки.

– На Ваш погляд, як величезний досвід, інтелектуальний потенціал українських заробітчан можна використати на благо Прикарпаття?

– Можу навести власний приклад. Ми привезли вживане обладнання для цегельного заводу. Після півторарічного поневіряння в пошуках партнерів (людина, яка його замовляла, виявилась, на жаль, шахраєм) ми зупинилися на Івано-Франківщині. Сподіваємось, що за під­тримки Івано-Франківської облдержадміністрації та особисто Михайла Вишиванюка завод запрацює. А це близько 100 робо­чих місць. Отже, 100 сімей отримають доповнення до бюджету! Це не єдиний «заробітчанський» проект. Приміром, у Богородчани привезли ковальське устаткування, відкрили кузню. Мої дру­зі придбали вантажівки, надають послуги для жителів. Інші побудували ресторан-колибу…

Якщо в Україні буде стабіль­ність, гроші заробітчан перестануть працювати на економіку Італії, Португалії чи Німеччини, а працюватимуть на Україну, зокрема, на Івано-Франківщину. Я сам розробив Концепцію спів­праці із українськими заробітчанами, а також Концепцію створення регіональної інвестиційної агенції та її співпраці із українцями за кордоном, бо це є найбільші безпроцентні інвестори на сьогодні для України. Я передав ці документи голові обласної адміністрації господарнику Михайлові Вишиванюку і впевнений, що ці документи підуть у життя. Як і те, що він до­тримується слова – у Португалії Івано-Франківщина починає будувати церкву для українців, у самій Фатімі! Ми маємо що дати і чим підтримати Прикарпаття, щоб воно дійсно стало «писанковим»! Ми вирішили закріпити кожну громаду за кордоном за якимось інтернатом в Івано-Фран­ківщині і вже самі надали багато допомоги нашим дітям-інвалідам. Я особисто вручив комп`ютери в інтернати в Тлумачі, в обидва інтернати для дітей-інвалідів у Снятині, хочемо передати також в інтернати Надвірної, Косова, Коломиї та Яремче. Передаємо іграшки, одяг, гроші. Подарували 2 ком­п`ютери Надвірнянській рай­держ­адміністрації. Ми дотепер більше допомагали на Львівщині та Тернопільщині. Зараз наша мета – допомагати Івано-Франківщині, особливо моїй рідній Надвірнянщині, тим, хто в часи кризи потребує допомоги якнай­більше. Тобто – дітям, інвалідам та малозабезпеченим. Я впевнений, що якщо кожен на своїм місці зробить кусочок українського, рідного – наша держава вийде із економічної та політичної кризи. Нам не треба грошей від України – нам потрібна плід­на співпраця, особливо в сфері законодавства й економіки, біз­несу, культури.

Ми можемо співпрацювати в сфері освіти, у нас є можливість.

Дуже хочеться бути впевненим, що прийдуть до влади колись господарники та політики, як Івано-Франківський голова ОДА…

Я особисто брав участь у виборах до обласної ради від 27-го округу Надвірнянщини за дорученням моїх друзів із наших громадських організацій.

Офіційно я зайняв 2-е місце, хоча ніколи не був і до сьогодні не є членом жодної із політичних партій… Погодився до участі у виборах за тиждень до початку кампанії.

Те, що я побачив, вразило ме­не… Я не хочу говорити про села, які просто можуть вимерти. Я не хочу говорити, настільки в нас продажна сільська інтелігенція. Я бачив, як проводили вибори. Як впливають на виборчі ко­місії кандидати у депутати… Завдяки подачкам вони йдуть у владу, як це зробили попередні народні депутати – і забули, хто їх вибрав, забули, що вони обі­цяли захищати інтереси своїх же виборців. Мені згадуються слова Івана Франка, який сказав колись після своїх виборів того часу, коли підкупили виборців на Галичині: «Половину галичан я люблю, половину – ненави­джу!»

Ніколи людина, яка не має спе­ціальної освіти, не є юристом чи економістом, не зможе вирішувати державні питання для народу! Просто не зможе, бо не має достатньо на це розуму. Це ж дуже просто! Це ко­лись доярка мусіла сидіти в ЦК Компартії, щоб задурити народ! Хоча вона робить почеснішу роботу, бо годує того ж депутата! Кожен має робити те, що йому дає Бог! Але керувати державою мають не артисти, не співаки і не водії чи бриті охоронці, навіть, якщо во­ни й сини багатеньких босів…

– А що особисто Вас спонукало їхати за кордон?

– Хто дивився короткометражний фільм «Іммігранти мимоволі», який зняла 2005 року телестудія «1+1», що приїхала до Іспанії на моє запрошення, як президента Федерації українських асоціацій в Іспанії у складі делегації Івано-Франківщини, добре пам’ятає, як автор фільму Алла Пасс сказала, що третю хвилю еміграції з України зде­більшого становлять бізнесмени, в яких не склався бізнес чи не було коштів, щоб започаткувати власну справу. Я один із представників цієї хвилі. Намагався вести бізнес, але не мав обігових коштів, ще й квартиру мусіли купувати, бо син народився. От і поїхав, бо треба було віддавати борги.

Їхав навмання, ніхто мене там не чекав. Коли ми з моїм другом дитинства із Добротова (до речі, ми й тепер разом, адже він – віце-президент нашої громади, Дмитро Го­ліней) приїхали відкривати візу в Київ, то пішли в Києво-Печерську лавру і замовили Службу Божу на 40 днів. І коли говорити про Боже чудо, то з нами сталось одне з таких чудес.

Доїхали ми до Німеччини, купили за триста доларів автомо­біль, далі поїхали до Іспанії, коли вже під’їж­джали до Валенсії, власне, до того місця, де планували зупинитись, машина зламалась… Після цього довелося добряче попотіти, аби прожити у тому світі. Не забуду, як на своє 30-річчя знайшов, нарешті, з товаришем роботу і нічліг у … вагончику без ліжок, води й світ­ла. З Божою поміччю все трохи налагодилось, іспанські друзі запросили наші родини. Так що через сім місяців я вже був не сам, а з сім’єю. Почали облаштовуватись.

Через рік отримали дозвіл на проживання – спочатку я, потім дружина, через три роки купили квартиру в кредит із виплатою на 30 років, автомобіль.

Сьогодні дякую Богові за те, що не дав упасти, що дав силу волі і духу вистояти, випробувати себе на різних шляхах. Я щиро повернувся до Бога і відчув Його добру волю і ласку. Я п’ять років співав у церковному хорі! Що ще може бути прекраснішим у жит­ті? Постійно молюся і прошу щастя для себе, своєї родини й України.

– Чи не надумали повертатися?

– Не знаю, принаймні зараз не можу ствердно відповісти… Діти там вчаться, вони по-новому думають. Під час відпусток в Україну багато що їм здається, вибачте, диким…

Я завжди повертаюся в думках.

У рік 20-річчя Незалежності України я впевнений – наш народ пережив війни і голодомори. Переживе й ці труднощі. Головне нам – не ділити Україну. З-за кордону Укра­їна видиться одна-єдина. І чомусь дуже сумна!

Ми готові до співпраці. Ми, європейські українці, починаємо із себе, пропонуємося. Я бачу, що нас почали чути. Я сам привіз інвесторів із Іспанії, є домовле­ність із угорцями.

Критикувати ми всі вміємо добре. Ми ж готові дати поради і працювати. Для України, для Прикарпаття, для наших родин. Українці, котрі побували і працювали за кордоном – це інші українці. Це люди, які побачили життя в дійсно демократичних країнах. Саме вони й будуть скоро впливати на внутрішню полі­тику й тут, коли повернуться. Вони собі в кашу плюнути не дадуть. А це тільки на Івано-Франківщині близько пів­мільйона людей…

Нам потрібно навчити брати від­повідальність за свої вчинки. Ми роз­лінилися, люди спиваються по селах, поля пустують, робити не хоче ніхто – бо й не платять!

Але мусимо заставити себе й владу навчитися господарювати.

Ми звикли вірити в доброго царя, як це притаманно всім слов`я­нам. Ми звикли вибирати собі ідола, Бога на землі, сліпо йому віримо, щоб потім кричати йому ж «Ганьба!» А собі? Треба не кричати –«Геть!». Треба питати із нього 5 років, бо Ви ж його вибирали! Чи Ви дали, щоб вибрали за Вас? Тоді мовчіть і тер­піть!!!

А якщо ні, то дивіться кого вибираєте – чи за зроблену роботу, чи за гарні обіцянки, в яких вірите тільки Ви самі…Нам має бути соромно перед дітьми і внуками, – що ми їм передаємо???

– Днями Ви знову покидаєте Україну. Які Ваші побажання краянам, зокрема, одно­сель­чанам рідного Добротова та Надвірнянщини?

– Це ненадовго – ми вирішили гуртувати людей до активнішої громадської роботи, тому я залишаю в редакції свій номер телефону. Запрошуємо всіх, хто вірить у свою силу, саме в свою. Досвід на виборах навчив, як ми маємо діяти далі. Є команда, є професіонали і патріоти, які не продадуться олігархам. Бо нам жити на цій землі і нашим дітям, а не всяким «столичним та заокеанським» забродам, які не знають навіть своєї родини і ніколи не будуть думати про надвір­нянців десь там, у «Кийові», бо в них в очах скачуть тільки долари і вони не мають часу на реформи і на створення демократичної держави. Бо те, що ми маємо зараз, далеко не та держава, за яку вмирали сотні тисяч наших дідів і прадідів…

Я колись, здається, в 1999-му побував на відзначенні 100-річ­­чя укра­їнської еміграції… Не думав, що й сам спробую того шматка хліба. Довелося. Але пора колись і додому – із досвідом, із новими планами і знаннями…

Я щиро люблю свій край. Я постановив собі створити Фонд під­тримки Надвірнянщини разом із облдержадміністрацією на чолі із Михайлом Вишиванюком та іноземними друзями. Добра забагато не буває. Я танцював у Будинку культури у Над­вірній, коли Дмитро Петруняк, молодий завклубом із Добротова керував нашим гуртком народних танців і ми вигравали всі огляди, грав у футбол на стадіоні в Надвірній, був записаний одразу в чотирьох бібліотеках. Із любов`ю згадую свого вчителя історії Михайла Козара, але особливо – директорку школи Зикій Євдокію Іванівну, бо вона мене дуже підтримувала і вірила, що я чогось доб`юся… Вона домагалася, щоб школа мені допомагала одягом і харчуванням, бо мамі доводилося важко із чотирма дітьми… Мамі – окреме людське і синівське спасибі.

Дякую голові села Михайлові Мельнику, який тримає село в порядку і спокою.

Я зустрічався в Європі із вихідцями із мого села, із Надвірної, Ярем­ча, двох Майданів, Ланчина, ін­ших сіл… Наші люди – найкращі, бо най­краще і співають, і працюють. Я мав велику під­трим­ку саме від моїх земляків. Тому нам і вдалося зробити так багато для українців та України.

Напередодні 20-річчя від­нов­лення, так – саме відновлення, а не проголошення Неза­леж­ності нашої дер­жави, вітаю всіх своїх земляків із цим чудовим святом – святом СВОБОДИ.

Наша Україна пережила дуже багато зла й біди. Переживемо й кризи. Просто треба бути разом і дати робити роботу професіоналам і підтримати їх.

А я бажаю всім миру і добра.

Коли мені кажуть, що українці чомусь не йдуть палити й битися за свої права, я завжди відповідаю: стільки війн, стільки крові, як пролилося в Україні, не було в жодній країні світу, в жодній країні не катували і не висилали на 10-15 років за рідну пісню, рідне українське слово й укра­їнську вишиту сорочку. В жодній! Тому я бажаю, щоб ми залишилися українцями, де б ми не перебували, і завжди знали дорогу додому. Вона, ця дорога, важка, бо в світах завжди є спокуса – гроші, спокій, море, посади і кар`єри… Але калина цвіте так гарно тіль­ки у Надвірнянщині.

Наш 5-й Всесвітній Форум українців за моєю про­позицією має за девіз слова великого Каменяра Івана Франка: «Нам пора для Укра­їни жить!». Давайте жити для дітей, бо для них – майбутня Україна.

Будуймо Україну разом!

Дарина ОЛЕСЬ.

 

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!