(Продовження. Поч. у «Народній Волі» № 97-100 від 23 серпня ц. р.)
Впала в скалу, солдат із розгону зачепився за неї і також упав. Піднявся, схопив за перебиту руку, хотів потягнути, але рука захрустіла, він випустив, схопив за другу руку і потягнув. Коли Анна втікала, у неї стріляли з автоматів, але ніхто не міг поцілити, кулі порвали одяг, проте її не зачепило. Вона була вся в крові, прибіг лікар, зробив перев’язку. На дорозі чекали три офіцери-чекісти, зібралось багато людей, які ремонтували дорогу, побачили закривавлену, підійшли ближче, впізнали, але цього не показали. Хлопець-однокласник і лікар три кілометри вели пішки. Лікар весь час давав знеболюючі уколи і послаблював джгути.
У с. Черник Анну посадили на коня і везли шість кілометрів, поки не під`їхала автомашина, якою повезли в Надвірну. Повстанка втратила багато крові, у лікарні відрізали руку, забинтували. Коли опритомніла, почали допитувати, причому приходили по два-три слідчі, допити тривали як вдень, так і вночі.
Повстанці довідалися, що вона поранена і перебуває в руках ворогів, її постійно допитують у лікарні, і розробили план звільнення з лікарні «Громом» і «Довбушем». Готувались до звільнення у хаті п. Гринішаків, які жили біля лікарні. Безпосередньо керував цією операцією молодий надвірнянський повстанець Мирон Свідрук, псевдо «Вільшенко». Крім нього, задіяні Іван Савчук – «Голуб» із с. Пнів та Михайло Грабівчук – «Милий» із с. Пасічна. Звільняли Анну з боєм, вбиті два солдати. Її понесли через річку Бистрицю на гору Городище, мали завдання доставити в с. Маняву. Михайло Грабівчук відволікав чекістів на себе, відступаючи в напрямку с. Пнів. Хлопці разом з Анною заблудилися і цілу ніч блукали навколо гори, як виявилося, на щастя, бо у Маняві на них чекали енкаведисти.
Коли розвиднілось, зрозуміли, що ходять по колу. Анна йти не могла, боса, на підошвах ніг відставала шкіра, сили не залишалось зовсім. Навкруги повно військових, цілу ніч територію освітлювали ракети. Усіх мучила спрага. Тільки ввечері хлопці принесли в пілотці воду. Опісля дісталися села Пнів, хлопці пішли по харчі та одяг, тому що Анна була в самій сорочці і боса. Добралися до якоїсь хати, надвір вийшла господиня і сказала, що всюди повно солдатів. Знову пішли назад, так пробули три дні, тільки вночі пили воду. На четвертий день повстанці знову пішли в село, принесли молока і трохи одягу, вдень прийшла жінка принесла поїсти і сказала, що в кожному селі багато облавників.
Мирона Свідрука за врятування Анни Попович нагороджено Срібним Хрестом Заслуги першої кляси; він загинув у нерівному бою з чекістами 1952-го біля нафтопереробного заводу в Надвірній. Як стало відомо пізніше, «Довбуш» отримав донесення про те, що два повстанці Дмитро Лопатчук-«Козак» і Михайло Березицький-«Карпенко» при виконанні завдання 14 червня 1951 року потрапили в засідку. У нерівному бою геройською смертю загинув «Козак», а тяжко поранений «Карпенко» потрапив у полон, під час допиту не витримав і сказав де знаходиться бункер. Треба було негайно покидати бункер і забирати документи та радіоапаратуру. Але оскільки Довбуш знаходився в іншому районі, то майже три дні добирався до бункера, випередив чекістів на декілька хвилин, але Анна не встигла втекти. Трохи підлікувавшись, Попович – «Рожа», «Вишня» зв’язується з Довбушем і поринає у вир повстанської боротьби.
А теренами краю йшла страшна зрада – 15 вересня 1951 року на зв’язку схопили «Довбуша», тієї осені з тієї ж причини живими до рук ворога потрапили провідники «Курява», «Хмара», «Кіров», «Шварно». З керівних чільників залишався «Грім», зв’язки як такі перервані, у лапи ворога потрапили десятки патріотів. Тепер кожна криївка діяла на власний розсуд. Анна Попович разом із Михайлом Зеленчуком-«Деркач» і Дмитром Верхоляком-«Дуб» збудували примітивну криївку під самим верхом гори Полянський, у верхів’ї річки Сітний. Криївку зробили в синеті, тобто в місці, де суцільний камінь, клаптики джарапу і зовсім немає води. Дрова наносили з сухостою, а воду, поки не випав сніг, носили в спеціальній бочівці від бринзи; а як випали сніги і замели криївку, то сніг набирали в банічки та відра, топили і варили їжу. Повстанці не знали скільки над ними снігу, але жити можна. Було чисте повітря, тільки трохи різке, нічого не боялися, бо розуміли, що їх ніхто не міг виявити. Але не стало продуктів, бо не встигли наносити на зиму, випав сніг, і хлопці змушені залишити Анну саму. Із продуктів залишилось кусочок м`яса і два кг муки, їла один раз на день і так вижила. Незабаром прийшли повстанці з «Громом» і забрали її в терен.
«Грім» пізніше відійшов на свій командний пункт біля Осмолоди, потрібно було міняти місця постою, бо чекісти буквально переслідували. Ворог не переставав підсилати до нас провокаторів і зрадників, намагаючись знову вийти на слід «Довбуша» (якому вдалося втекти взимку1952 року), і з його допомогою захопити «Грома». Але кмітлива повстанка «Рожа» зуміла з Божою поміччю розгадати зловісний план знищення командирів УПА. Водночас кільце для знищення останніх повстанців та їхніх провідників замикалось: це прекрасно розуміли «Грім» і «Довбуш».
Крайовий провідник влітку 1953-го переходить із Рожнятівського району на терени Надвірнянського. Тут на схилі гори Березовачка, присілок Рівня, зроблено бункер, який настільки замаскований, що пастух, який пас худобу на полонині, ходив по ньому і нічого не знав. У бункері зимувало шість осіб: «Грім», «Довбуш», «Деркач», «Яркий», дружина «Грома» Ольга та Анна Попович. Детально про час перебування повстанців, останній бій командира «Грома» описав Михайло Зеленчук, голова Всеукраїнського братства УПА у статті «Як загинув командир 4-го ВО «Говерля» Микола Твердохліб – «Грім» (журнал «Державність» № 3, 1992 р.) та книзі «Останні сальви» (м. Стрий, 1994 р.). Але єдиним живим свідком усіх подій, які відбувалися 15 травня 1954 року в бункері і навколо нього, є легендарна повстанка Анна Попович – «Рожа». Тому її свідчення є важливим джерелом для відтворення тих подій. Судячи з її розповіді, ситуація виглядала такою: навесні 1954 р., коли зійшов сніг, повстанці вийшли з бункера. «Грім» і «Довбуш» намагалися встановити зв’язки з уцілілими підпільниками, зокрема, з надрайонним провідником «Хмарою» (Петро Мельник загинув у Лоєві 27 квітня 1953-го). Для цього іде в с. Лоєва, а «Обрубанський» – у Делятин. Домовлено з «Громом», як стало відомо пізніше, що «Довбуш» має повернутися не пізніше 15 травня; якщо його до цього терміну не буде – це сигнал тривоги негайно покидати бункер. «Довбуш» і «Обрубанський» мали зустрітися по дорозі назад 14 травня біля нафтової вишки у с. Пасічна. Михайло Зеленчук посланий у розвідку в с. Зелена і заодно мав принести продуктів. Захоплений зрадниками 12 травня в с. Лоєва «Довбуш» стійко тримається на допитах, аж поки 16 травня згодився показати де бункер. Він надіявся, що в бункері вже не повинно нікого бути. Проте «Грім», незважаючи на пересторогу Анни покинути бункер, цього не зробив. Вона говорила йому, що її снився поганий сон, на що провідник відповів, що вранці 17 травня покинемо бункер.
Анна не спала цілу ніч, над ранком почула, що хтось ходить по бункері, і подумала, що прийшов «Довбуш», відкрила дучку і побачила кирзові чоботи та шинель, стало все зрозумілим. Вона розбудила «Грома», який оцінив небезпеку, сказавши при цьому: «Що Попович, ми готові?». Анна ствердно кивнула головою, подала сорочку, яку вишила на день народження «Довбушеві» і «Громові», другу подала дружині. «Грім» збирався. Ольга не повірила Анні і відкрила дучку, щоб подивитися. Кулі просвистіли над головою, вона впала, але була жива. Через деякий час дружина провідника вилізла на нари і застрілилася; хоча перед цим командир заборонив Анні й Ользі стрілятися.
«Грім» поліз, щоб знайти того, хто привів чекістів на бункер. Привели «Довбуша», якого «Грім» запитав: «Це ви, пане сотнику? Як ви почуваєтесь?» . «Як баран у палатці зарізаний, завидую вам».
Більше не дали говорити нічого. У деякім часі прийшов начальник Станіславського МДБ полковник Костенко і запропонував «Громові» здатися, пожаліти жінок і відпустити, на що «Грім» відповів, що у нього жінки – мужні. Провідник зрозумів: пощади не буде, періодично закривали люфтівник, через який надходило повітря, були виснажені до краю. «Грім» поклав на стіл пістолета, сам відкрив дучку і вистрілив по ворогах усі патрони, останнім стріляв у себе, але невдало. Анна дивиться, він повзе, з рота тече кров, просить його добити.
Іван КМЕТЮК,
заступник голови районної організації товариства «Меморіал» ім. В. Стуса.
(Закінчення)
Версія для друку
1,162 переглядів
