Газета по-надвірнянськи
 

Пройти крізь каторжний вогонь

23 серпня 2011, 15:21 | Рубрика: Духовність Версія для друку Версія для друку 397 переглядів

(спогади про радісне і роздуми про наболіле)

Невпинний плин часу наблизив нас, українців, до святкування ось уже 20-ї річниці незалежності України. Це дуже визначальна і радісна дата для кожного, хто любить, шанує свою Батьківщину і з вірою вдивляється в її щасливе майбуття. Адже 20 років тому завдяки рішучому волевиявленню українського народу геополітична карта світу кардинально змінилася й Україна з об`єкта всесвітньої історії перетворилася в її суб`єкт.

Однак, сама ж історія спростовує тезу, нібито свобода і незалежність далася нам легко, наче «впала з неба». Такого не буває. Світлому дню українського національного воскресіння передувало одвічне прагнення українського народу до волі, титанічна боротьба у часи великих епох за державну самостійність. Воля нашої держави рясно скроплена кров`ю і добре пам`ятає кожного з видатних постатей державного і громадянського чину, кожну, навіть безневинну, жертву, що впала на вівтар боротьби за неї.

Після історичного 24 серпня 1991 року в загальній ейфорії української спільноти потонули окремі розважливі голоси, що Незалежність мало проголосити – її потрібно підтвердити тяжкою повсякчасною працею, нейтралізувати ворожі дії сил (як зовнішніх, так і внутрішніх), яким незалежна і соборна Україна, як більмо в оці. Потрібна одержима праця сотень тисяч сподвижників національної ідеї, які закладали підмурівок нашої державності.

Смію, як один із депутатів обласної ради першого демократичного скликання від Надвірнянщини, засвідчити, що від першої сесії, яка відбулася 6 квітня 1990 року, переважна більшість народних обранців були саме такими. То були часи небуденної ваги, освічені прагненням до волі із під духовного і соціального гніту радянської тоталітарної системи. Пригадую високу енергетичну ауру в сесійній залі, коли голова обласної ради Микола Яковина оголосив рішення про зняття з адмінбудинку колишнього обкому компартії символіки віджилої радянщини і підняття над ним національного українського синьо-жовтого прапора, хоча до проголошення незалежної України ще потрібно було прожити більше року.

Подальша діяльність цього представницького органу Прикарпаття започаткувала чимало тенденцій і процесів, які пізніше знайшли відображення і розвиток у законо­творчості незалежної Укра­їни. І я сьогодні щасливий, що мені випало пережити такі хвилюючі миттєвості, оскільки то були ключові віхи формування суверенітету рідної Держави, ідентичності української нації, сприятливого  (як нам думалося) клімату для розвитку науки, освіти, культури. Можна безперечно стверджувати, що облрада першого демократичного скликання відіграла потрібну у той час суспільно-ідеологічну роль як виразник інтересів і настроїв пробудженої людяності нашого краю.

Мене часто запитують як депутата обласної ради чотирьох демократичних скликань поспіль: які спільні і відмінні риси в їх практичній діяльності? Відповім чітко і відповідально: ефективність роботи будь-якого державного органу влади, навіть, якщо він колегіальний, залежить у значній мірі від його першої особи. Так ось, і згадуваний мною Микола Яковина, і голови, котрі очолювали облраду після нього при моїх каденціях, Степан Волковецький, Зіновій Митник і Василь Брус – це абсолютно віддані Україні й українському народові особистості. Стосовно депутатського корпусу, то в усіх названих чотирьох облрадах я не бачив жодного депутата, який займав би антиукраїнську, антидержавницьку позицію. Були такі, які мали свої погляди на вирішення тих чи інших завдань, але ворожості не було. У роботі облради кожного скликання спостерігався свій стиль – поволі відходив революційний романтизм, на його місце приходили виважені фахові рішення, прагматичні спрямування, порозуміння і спільність у діях виконавчої та представницької влад. Дедалі більше обирали депутатами фахівців із державного управління, економіки, АПК тощо. І позитивні результати, відчутні здобутки економічно-соціального розвитку області, відродження і розвиток духовної сфери не барилися.

Чи на 20-му році незалежності України ми отримали те, про що мріяли біля її витоків? На превеликий жаль – ні. Ідея власної державності була вкрай необхідною на початку 90-их років. Але, на мою думку, вона повністю не трансформувалася в національну ідею. Мають рацію ті науковці, які кажуть, що національна ідея – це не економічний прагматизм, не любов до України за «хліб і кусень сала» (І. Франко), а важкий шлях до утвердження завойованої незалежності, до «самоствердження української державної суб`єктності на світовій арені» (О. Романчук). Потрібна чітка, ясна і недвозначна консолідація усіх націєтворчих і державотворчих сил на рівні національної ідеї, чого (знову, на превеликий жаль!) сьогодні немає. Одвічна хвороба українського вождизму чи гетьманування, як сверблячка, не дає спокою нашим національним провідникам. У той же час вороги української Незалежності як представники іншої ідеї – ідеї українофобії – дуже активні в нинішньому часі, що апріорі стає явною загрозою для нашої Держави, яка народилася з живого серця кожного з нас.

Чи має незалежна Україна перспективи на майбутнє? Вірю, що має. За двадцять років нашої Незалежності виросло нове покоління українців, яке підніме національну ідею на нові висоти і збудує високоморальну, культурну, правову, авторитетну в світі, демократичну державу. Головне – повірити у власні сили й можливості, знищити ментальність меншовартості, запалити в серцях енергію творення, пройти крізь катарсисний вогонь, з якого із населення має постати народ.

У цей високий День вітаю усіх краян, моїх колег-депутатів із 20-ю річницею Незалежності України! Нехай на всі віки єднає нас і наших нащадків натхненна праця в ім`я процвітання нашої Матері-Вітчизни.

Нестор ЧИР,

член НСПУ,  депутат обласної ради чотирьох  демократичних скликань.

 

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!