Твоє свято, Україно

Микола Паньків, депутат обласної ради І демократичного скликання (1990-1994 рр.) від Надвірнянщини, референт народного депутата України Зіновія Думи.

З погляду 20-річної давності тодішня обласна рада повністю формувала суспільне, політичне й економічне життя нашого краю. Посудіть самі: зразу ж після обрання 4 березня 1990 р. заснувала обласну газету «Галичина» (Богдан Галюк), обласне телебачення (Ольга Бабій); в освітній галузі створила заклади нового типу для обдарованих дітей: ліцеї, гімназії, коледжі, військово-спортивний ліцей (нині у Надвірній), молодші школярі почали вивчати усі предмети виключно українською мовою; наші воїни відбували військову службу тільки на теренах України; воїнів ОУН-УПА визнано справжніми патріотами України і підтримано матеріально; домоглися реабілітації невинно репресованих і повернення їхнього майна; культові споруди повернено у власність віруючих громад; захистили Манявський Скит від посягань Московського Патріархату; усі постанови з реформування земельних відносин, фермерських господарств, підприємництва, прав власності, лісового господарства стали підгрунтям Законів і Кодексів України, Конституції.

Але найголовніше – прийняття постанови про незалежність України зі Зверненням до Верховної Ради на виїзній сесії ради у Києві, що посприяло незворотним процесам: студентське голодування, Декларація про державний суверенітет, Акт про незалежність України, Всеукраїнський референдум.

Усе це станеться знач­но пізніше, а тоді Київ зустрів нас озброєною «почесною» вартою обабіч бульвара Шевченка, Хрещатика. Навколо усі вулиці запруднені делегаціями з усіх міст України, що вливалися в нашу колону, а ще безперервний гул  клаксонів автомобілів, тролейбусів, трамваїв і величезна кількість прапорів. У повітрі уже нуртував запах волі, незалежності.

Мені з колегою випала почесна місія нести панно, котре сягало всієї ширини вулиці із написом: «Івано-Франківська обласна рада». Із гучномовців (Борис Голодюк) лунали стрілецькі та повстанські пісні, зовсім як у 1918 році:

«На захід – поляки, на сході – червоні,

На півдні злочинить денікінський рій.

Летять галичани на змилених конях,

За неньку-Вкраїну на праведний бій».

А з натовпу не вгавав голос якогось ветерана: «Бандерівці, для чого приїхали сюди. Забирайтесь додому. Краще б ви картоплю допомогли викопати».

– Галичани, ви справжні наші захисники. Не слухайте того негідника. Виборюйте волю і незалежність України, а з картоплею ми самі впораємося, – наставляла нас жіночка з явно полтавським акцентом.

– Ми хочемо бути з вами, – долучалися до нас учні й студенти Києва, – тут відбувається справжній урок з історії нашої держави.

Наше засідання біля Верховної Ради почалося з молитви (усі від здивування принишкли), виступали народні депутати В`ячеслав Чорновіл, Зіновій Дума, Степан Волковецький, голова Івано-Франківської обласної ради Микола Яковина, а далі – одноголосно прийняте рішення. До речі, комуністів з нами не було, залишилися вдома – так безпечніше, зате тепер – при владі.

– Але ви і романтики, галичани, – довірився мені  військовий офіцер, який перевіряв мою торбину із хлібиною, куском сала і пляшкою води (я мав пропуск у приміщення Верховної Ради як референт народного депутата З. Думи) щодо наявності зброї, – на що надієтеся? Комуністична система, як на січкарні, перемолола таких, як ви і потопила у крові пів-Європи. Ви ж – беззахисні.

– Розумієте, це не ми прийшли виборювати волю, а дух нашого народу і ніщо нас уже не зупинить: ні ваша зброя, ні бойовий отруйний газ «Черемха», ні ваші війська.

– А якщо надійде наказ стріляти, – опустив очі офіцер уже української армії, – то нехай вам допоможе Бог.

Відбувалося це у жовтні 1990-го, а вже через рік на цьому ж місці ми зі сльозами вітали нашу Незалежну Україну.