Газета по-надвірнянськи
 

Доля легендарної повстанки

30 вересня 2011, 12:13 | Рубрика: Духовність Версія для друку Версія для друку 1,098 переглядів

(Закінчення. Поч. у «Народній Волі» № 97-100 від 23 серпня, № 101-103 від 27 серпня ц. р.)

Виконуючи наказ Про­відника, вона вист­рілила у нього тричі, але за­клинило патрон і пістолет не стріляв. По­просив «Грім» дати піс­толет, повстанка посто­я­ла ще трохи, він не ру­хався, вона почала втра­чати свідомість. У цей час у бункер заскочив солдат і витягнув її на гору, хап­нула повітря й опритомні­ла. Облавни­ки запитали, чи він жи­вий, чи ні. Від­повіла, що не знає. Поси­лають її знову у бункер переві­рити і викинути зброю. Командир лежав неру­хомо.

Розповідаючи про ті події, «Рожа» немовби заново опиняється у то­му часі. Була інфор­ма­ція, що «Грома» забрали в Київ ще живим, вилі­ку­вали і через рік роз­стрі­ляли. Повстанка особ­­ли­во в це не вірить, але ди­ва можуть трап­ля­ти­ся. Через десятки років їй ще ятрить ду­шу, що не ви­­конала ос­таннього наказу коман­дира – за­стрілити його. Та й стрі­ляти не було чим, сама себе ж не за­стрілила. Більше того, «Грім» забо­ронив Анні стрілятися, бо потрібно залишитися жи­ти, щоб пізніше розказа­ти лю­дям правду, адже чекіс­ти збрешуть.

Уже пізніше, на слід­стві, слідчий, котрий, на­­певне, здогадувався про її душевні муки, ні­би-то не­нароком натяк­нув: «Він ще прожив трохи, але недовго. Ти позбави­ла його мук і нас також». Два роки сиділа в камері під слідством, водили на допити вдень і вночі, чекала вироку.

9-16 лютого 1956-го Воєнний трибунал При­карпатського воєнного округу засудив Анну на 25 років (пізніше замі­не­но на 10 років ув`язнен­ня, які відсиділа). «Дов­буша»-Л. Гринішака, «Яркого»-Я. Обру­бансь­кого, «Деркача»-М. Зе­ленчука, «Дуба»-Д. Вер­холяка – до розстрілу. «Довбуша» розстріляли в 1956 р. в Києві, трьом останнім замінено роз­стріл на 25 років тюрми.

Божа воля і доля ке­рують людиною. Ув`яз­нення відбувала в Ке­меровській та Іркут­сь­кій областях, Мордовії, де люті 40-50-градусні мо­рози, а літом дошку­ляла «мушка». Нелегко дово­дилося їй, інвалі­дові (без лівої руки) пе­режити ка­торгу. Та, на­віть, у таких нелюдсь­ких умовах во­на про­дов­жувала боро­тися, маючи в серці гли­боку віру і любов до Бо­га. Обов`язково святку­вала Свят-вечір і Велик­день, ще на слідстві зая­вила, що Бог існує. Не­має та­кої в світі сили, яка б її перевиховала в ате­їс­тичному дусі. Нарешті, вороги зрозуміли, що во­на не піддається пере­ви­хованню. Цілих 10 років у таборах, двічі на тиж­день викликали на допи­ти. Всіляко схиля­ли до покаянної статті у пресі, обіцяли знизити термін, але вона не під­далась. Із почуттям влас­ної гор­дості, впев­не­на в своїй правоті, за­являла: «Для мене волі нема, для мене воля – це незалежна Україна. Я не збираюся плювати в мер­­тві очі моєї муче­ни­ці-матері та брата, які віддали життя за Ук­раїну».

На т. зв. «волю» вий­шла 17 травня 1964 ро­ку. Свою долю пов`язала з Матвейком Павлом, та­кож учасником націо­нальн­о-визвольної бо­роть­би. Разом виїхали на Львівщину, де упро­довж і до кінця існуван­ня СРСР перебувала під наг­лядом. «Стукачі» прак­­тично відстежу­ва­ли ко­жен її крок, не­легка ви­пала їй доля, але з нею завжди був, як вона не­одноразово ствер­джує, Господь Бог і Пре­чиста Діва.

Згаданий уже мною поціновувач повстансь­кої епопеї Микола Сі­щук, який упродовж ба­гатьох років займається тема­тикою визвольних зма­гань на теренах краю (ав­тор книг «Неначе пи­сан­ка село Зелена», Львів , 2006 р. і «Мовою сер­дець і документів», Дро­гобич, 2009 р. та чис­лен­них газетних публі­кацій), стверджує, що не­скоре­на повстанка Анна Попо­вич заповіт з Декалогу українського націона­ліс­та «Здобудеш Українсь­ку Державу або згинеш в боротьбі за неї», «Нам Україна ви­ща понад усе» виконала до кінця. При­нагідно вис­ловлюю щи­ру подя­ку за допомогу в напи­санні статті корін­ному гуцулові із Зеленої, а нині жителю м. Надвір­на Миколі Сіщуку. До ре­чі, його батьки актив­но допомагали повстан­цям харчами, одягом, даними розвідувального харак­теру. Батько Сі­щук Дмит­ро працював го­ловою Зе­ленської споживчої кооперації, мати Сіщук Олена – до­могоспо­дар­ка. 3 жовтня 1951 року військовим трибуналом військ МВС Станіслав­ської області засудили батька на 25 років із кон­фіскацією майна, матір – на 10 ро­ків із конфіс­ка­цією май­на. Та й малий Микола неодноразово но­сив їжу та одяг пов­станцям.

…Плин часу бере своє. 87-ий рік пішов відваж­ній героїні Анні По­по­вич, але вона і сьо­годні в строю, її ім`я зо­лотими літерами вписане в лі­то­пис визвольних зма­гань України поряд з іменами командирів «Грома», «Рі­зуна», «Дов­буша», «Пру­­та», «Кривоноса». Коли ми говоримо про велику жертовність на вівтар незалежності України, то частинку цієї жер­тов­ності додала неско­рена гу­цулка, мужня героїня Анна Попович – наша краянка.

Іван КМЕТЮК,

заступник голови районної організації товариства «Меморіал» ім. В. Стуса.

 

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!