Газета по-надвірнянськи
 

Син Карпат Іван Докторук не зраджував Україні і в Чікаго

25 жовтня 2011, 16:06 | Рубрика: Духовність Версія для друку Версія для друку 527 переглядів

 6 жовтня 2011 року минає 120 років від дня народження доктора Івана Докторука, учасника національно-визвольних змагань, правника, старшини УГА, людини, яка все своє життя присвятила боротьбі за незалежність рідної України, проявляючи активність у цій справі на рідній землі та за її межами, там, куди завела його доля у скрутні часи плину світової та вітчизняної історії.

Виходець із простої багатодітної селянської сім`ї, Іван Докторук при Божому благословенні та своїх тодішніх добродіїв зумів у часи Австро-Угорщини отримати професію правника, зазнавав переслідувань польської влади, яка за його українськість не давала йому можливості працювати тоді за фахом. Такими добродіями для нього стали учитель школи у Заріччі Зеновій Матковський, сільський парох о. Димитрій Луговий, який допомагав йому матеріально в період навчання у Коломийській гімназії, адвокат із Делятина Микола Лагодинський – надавав йому можливість інколи працювати у нього згідно зі своєю юридичною освітою.

Іван Докторук. Худ. Микола Абрам`юк

Не дожив сл. пам`яті Іван Докторук лише 2 роки до того часу, коли в 1989-му активізувались національно-патріотичні сили в особі Народного руху України, інших громадських організацій, які втілили свої програмні засади в життя і при підтримці нашого народу забезпечили проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., підтвердивши це на референдумі 1 грудня того ж року.

Пропонуємо ознайомитись зі фрагментами спогадів славного краянина на сторінках районної газети «Народна Воля», які опубліковані у журналі «Гуцулія» (США) у 1974 році.

Василь БІГУН,

племінник Івана Докторука по найстаршій сестрі Анні, учитель історії Зарічанської ЗОШ І-ІІІ ст.

 Іван Докторук: «Як стелився мій життєвий шлях»

В останній кітловині ріки Прут на Гуцульщині лежали оселі містечка Делятин на лівому березі Пруту і село Заріччя – на правому високому березі. Село простяглося на рівнині довгій на8 км, широкій від 1-4 км. Гори від600 м(Стражниця, Дьиґа) до800 мМалево (із Гаврилівським верхом) – до1001 м– Яворова…

Типові були дрібні зе­мельно-тваринницькі господарства. Мале їх число самовистачальні. Треба було шукати зарібку чи то в лісі, чи в будівництві, чи в кустарній роботі, чи взагалі у виробі всякого знаряддя з дерева, потрібного в хаті й на дворі.

Отаким господарем і будівничим був мій дідо Гриць Докторук. Були у нього чотири сини: Дмитро – первак, Іван, Яким і Андрій. Дідо мій народився у першій чверті 19-го століття. А син Дмитро 1846 року. Коли Дмитрові минуло 14 літ, взяв його батько з собою до праці при будовах домів з дерева, чи сільських хат, чи інших господарських побудов. Попрацювавши так 10 літ, Дмитро одружився з Анною Булелик, дочкою Пилипа, народженою 1849 року. Було це в 1870 році, 22 дня місяця лютого. Від того подружжя народилося 11 дітей: четверо померло таки в дитячому віку, в живих осталось семеро – п`ять дівчат і два хлопці. Брат Никола народився 27 листопада 1887 року, а я – мізинець – 6 жовтня 1891 року…

Скоро проминув дитячий вік, настав хлоп`ячий. Минуло мені чотири роки, як помер дідо Гриць. Мій батько не був курцем до 44-го року життя, аж по смерти діда став курити люльку. Мати згадувала не раз, що то дідо Гриць ту люльку «відомер»…

Роки 1895-1896 – це важкі часи для мешканців села, а кілька літ пізніше і для мене особисто (рр. 1901-1905).

По смерті о. Волошина (дідуся поетеси Марійки Підгірянки (В. Б.) став парохом о. Димитрій Луговий, нар. 1841 р. Він прожив у Заріччі аж до смерти 1926 р. Його заслугою було ширення тверезости, в чому мав великий успіх. Зібрав фонди на будову великої церкви. (Її будував майстер-гуцул Дмитро Бучук з Яворова коло Косова). Церкву знищила австрійська артилерія, коли російське військо тримало позицію на правому, то є заріцькому, березі Пруту.

Отець парох Луговий був моїм добродієм, давав мені матеріальну поміч у трьох перших роках моєї науки в гімназії у Коломиї.

На місце вчителя поляка Фешевського прийшов українець Зеновій Матковський із дружиною, теж учителькою, але не шовіністкою. Новий учитель завів вечірню науку для тих, котрі покінчили 6 літ науки на час зимових місяців. Мій брат був одним із тих курсантів. У культурній ділянці довершив енергійний учитель великого діла: заснував першу в селі читальню тов. «Просвіти» та приєднав багато членів до читальні, а мені радість, що можу все про щось нове довідатись і в хаті рідним прочитати чи розповісти.

Брат діставав і книжки й календарі «Просвіти». За якийсь час я знав майже всі свята цілого року, не тільки врочисті, але й церковні, деякі важні для косарів, т. зв. громові свята: Онуфрія, Палія (Пантелеймона) та Іллі.

Сл. пам`яті учитель Матковський задумав приготовити кількох учнів з третього року з німецької мови та післати їх до інститу до т. зв. пригомовляючої гімназії в Коломиї. Було це в осені 1900 р. Нас трьох ходило зо два місяці на лекції німецької мови, а там і перестали. На другий рік (1901) почав я ходити четвертий рік до цієї двоклясівки (так звалася школа), не думаючи про німецьку мову, ні про вищу школу. Аж тут 19-го жовтня (день апостола Томи – про це я знав з календаря) намовив мене вчитель прийти по полудні з німецькою книжкою до школи. Я так і зробив.

До полудня навчався я разом з моїми одноклясниками, а після обіду приходив на науку німецької мови. Наука прийшлась мені легко, бо я вже торішньої осені зробив був таки добрий початок, а початок такий, звісно, є половиною діла. Від 19-го жовтня 1901 р. до кінця січня 1902 р. початкова книжка німецької мови була «пройдена». Тоді добрий мій директор «підсунув» мені другу «май грубшу» німецьку книжку. Шкільний рік кінчався тоді 15 липня в народних і середніх школах. Того ж дня відбувалися вступні іспити до всіх середніх шкіл, в тому й гімназій.

У березні 1902 р. наш добрий директор і війт взяли нас, учнів на вечір у пошану Т. Шевченка у Надвірній. Це була для нас новість. Ми перший раз в житті слухали доповідь, деклямації і спів хору.

Трохи згодом я мав у руках поетичні твори Шевченка, читав їх, декілька відписав в окремому зошиті, а книжку віддав директорові. Вірші Шевченка про долю України, її минувшину, козацтво, боротьбу за волю – все те запало мені глибоко в душу. Я постановив придбати собі Кобзаря. Це здійснилось десь на початку 1903 р. Я був у першій клясі гімназії в Коломиї, а вчителем української мови був дуже симпатичний Сильвестер Яричевський. Я вивчав на пам`ять довші поеми, а перед ним їх рецитував.

Шкільний рік у всіх школах кінчався 15 липня. Того ж дня відбувалися і вступні іспити до гімназій 1902-го року. 15-ий липня припадав на понеділок. Тоді в неділю, 14 липня, прийшов директор до мого батька та повідомив його, що бере мене під свою опіку й поїде зі мною до Коломиї, де я буду здавати іспит до ґімназїї. Війт Клим’юк повезе свого сина також до іспиту, тож поїдемо всі разом. Батько не мав нічого проти, тож була згода.

Коломия зробила на мене велике враження. Я ж досі не був дальше, як в Надвірній, а в горах поза Делятином – в Дорі, Яремчі, Ямнім і в Микуличині.

Свідоцтво я дістав дуже добре: успіхи в науці з відзначенням: за те я дістав від Повітової Ради в Надвірній 30 корон як поміч у дальшій науці. Петрові Гродзіцькому призначили 20 корон, бо він мав трохи слабше свідоцтво. За ті гроші я вже справив собі приписаний мундур. Десять місяців у школі та побут в бурсі сильно позначилися в моєму духовому розвою.

З початком вересня 1905 р. як учень 4-тої кляси я перейшов до т. зв. «Інституту Шкільної Помочі» і був там інструктором весь час науки в гімназії аж до матури в 1910 р. Завдячую це сл. п. директорові гімназії Софронові Недільському, доброму батькові шкільної молоді.

Іспит зрілості (матуру) пройшов гладко 4-го червня 1910 р. і я дістав свідоцтво зрілости з відзначенням. Так закінчилася моя наука в гімназії в Коломиї. Я постановив вписатися на університет, на правничий факультет.

В 1914-му році брав участь у з`їзді Соколів і Січей. На чолі Січей їхав К. Трильовський на коні (26-го червня 1914-го року).

Я був у Галицькій Армії (УГА). Мені із пригодами пощастило дістатися додому до батька, який у тому часі (1917) повдовів. Вкоротці батько помер на 78-му році життя.

Зачав адвокатську практику, перше в Делятині, а пізніше в Галичі. І так застала мене війна 1939-го року. Большевики призначили мене учителем до школи, з огляду на брак учителів, але там завжди мали мене на підозрінні.

Під час війни я дослужився ступеня лейтенанта.

Року 1926-го в селі Заріч­чя на Зелені свята було проведено величаві поминки за померлих за волюУкраїни. Поминки відбулися на місці, що називається «Могили». Це місце дістало таку назву тому, що, за переказами, там відбулася велика битва з татарами. По тій битві татар поховано в одній могилі, а християн у другій, що за дорогою. На тому величавому святі я мав головну промову патріотичного змісту, підкреслюючи відвагу та лицарство гуцулів у боротьбі за волю України, що мало безперечно виховний національний характер.

 Моя праця на еміграції

З поновним приходом большевиків я пішов у широкий світ – на еміграцію разом з багатьма тисячами наших людей, бо не хотів уже вдруге залишатися під жорстоким московсько-большевицьким окупантом. Моя праця на еміграції почалася ще в Інсбруці (Австрія), де я був головою чоловічого хору, а диригентом того хору був В. Садовський.

В 1945 р. я переїхав до Мюнхену, де разом з бл. п. Нюрком та Манделюком Іваном зібрали досить солідну суму німецьких марок, за які спорудили декорації для т. зв. Мандрівного театру. В цьому театрі я й почав працювати. За час його існування ми об`їздили всю Німеччину й Австрію, де були більші українські скупчення.

А прибувши до Америки, я також не склав рук, а включився у вир громадського й літературного життя: був мовним редактором «Українського Життя» і «Самостійної України». Пізніше, коли створився журнал «Гуцулія», я став його начальним редактором. Крім своєї редакторської праці, дописував до багатьох друкованих органів. Так стелився мій життєвий шлях.

 Іванові Докторуку

Вірив Ти, Іване, що Вкраїна встане

І розправить крила на всю ширину,

Воленьку здобуде, державу збудує

Для свого народу й на Божу хвалу.

Все життя Твоє, наче довга пісня,

Сповнене наснаги в нерівній борні.

П’ятдесят три роки жив Ти в Україні,

А тридцять чотири – на чужині.

Як син України, ти ні на хвилину

Це горде ймення ніколи не забував.

Нею Ти марив, за неї боровся,

З нею йшов у вічність, за неї страждав.

Ми, Ваші односельчани і усі краяни,

Вам складаєм шану і низький уклін.

За працю велику в ім’я України –

Цей приклад для кожного і для всіх.

Василь БІГУН,

с. Заріччя.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!