Газета по-надвірнянськи
 

Трагічна доля єврейської общини

28 жовтня 2011, 10:42 | Рубрика: Духовність, Трагедії Версія для друку Версія для друку 975 переглядів

До 70-річчя Холокосту у Надвірнянщині

22 червня ц. р. минуло 70 років з початку радянсько-німецької війни. У силу тогочасного прикордонного становища Надвірнянщина зазнала удару вже у перші години війни. Більше тижня стримували наступ угорських військ бійці 17-ї застави Надвірнянського прикордонного загону. І тільки 2 серпня 1941 р. передові загони угорців увійшли до Надвірної.

Перші дні свободи після більшовицьких репресій затьмарила страшна звістка: в урочищі Буковинка знайшли могили замордованих енкаведистами в`язнів Надвірнянської тюрми. На перепоховання жертв 3 серпня прийшли тисячі людей.

У кінці серпня угорців змінили німецькі окупанти, які почали встановлювати «новий порядок». Всі їхні розпорядження закінчувалися: «За невиконання – розстріл!». Гестапо розгорнуло масовий терор проти мирних жителів, у першу чергу – євреїв.

Пам`ятник на єврейському цвинтарі на вул. Визволення у Надвірній

Євреї стали з`являтися в Галичині ще у княжі часи у своїх торговельних справах. У ХІV-ХV ст. їх масово виганяли з ряду західних і центральних країн Європи і багато євреїв переселилися до Польщі, а звідти перебралися до Галичини. Десь до середини ХVІІ ст. єврейське населення було безправним і зазнавало національного і релігійного гніту. Та, незважаючи на це, вони змогли зосередити у своїх руках майже всю торгівлю і великий грошовий капітал.

На Прикарпаття євреї прибули наприкінці ХV ст. Єврейська колонізація нашого краю йшла успішно, бо в середині ХVІІ ст. вони проживали у 16 містах і містечках Прикарпаття, у т. ч. Молодкові і сусідній Маркові. Обидва сьогоднішні села, завдячуючи солеварням, у середньовічні часи мали статус містечок. Очевидно, що саме соляні жупи приваблювали сюди євреїв. У 1629 році їм належали солеварні у згаданих містечках та селі Бабче. Євреї проживали у Надвірній. Це підтверджує виявлена на єврейському цвинтарі могила з 1649 р.

Інвентар Надвірної з 1754-го, опрацьований дослідником Гуцульщини львівським істориком Петром Сіреджуком, подає цікаві дані про етнічний склад населення міста та їх повинності (Див. Історія Гуцульщини. т. V, – с. 53-85). Отже, тоді у місті проживало 4 вірменських, 22 польських, 141 українська та 165 єврейських сімей. Якщо у той час одна родина складалася із шести осіб, то у місті найчисельнішими були євреї – понад тисячу чоловік. Вони традиційно займалися торгівлею, ремеслом, виготовленням спиртних напоїв. В їхніх руках знаходилася 21 винниця із 28 котлами. Інвентар зафіксував наявність учителя. До речі, 1729-го у Надвірній існувала єврейська школа.

У 1772 р. пройшов перший поділ Польщі, внаслідок якого Галичина відійшла до Австрійської держави. Це призвело до певних змін у житті євреїв. До 1860 р. у правовому статусі вони стали дещо обмеженими Йосифінськими патентами. 1880-го у Надвірнянському повіті проживало понад 8 тисяч євреїв, що складало 13,3% від усього населення. Якщо спочатку вони селилися у містах і містечках, то у ХІХ ст. інтенсивніше колонізують галицькі села. Поступово опанували майже все господарське, переважно, фінансове життя краю. Євреї-посередники, орендарі і корчмарі тримали у повній залежності бідне неписьменне село. Лихварський визиск селянства. Євреї перебрали до своїх рук «пропінацію» (право виробляти і продавати спиртні напої). Було багато сіл без шкіл, навіть, без церкви, але не було села без корчми. У 1876 р. у Галичині процвітали 23269 шинків, а на одну душу випадало26 літріввипитої за рік горілки. Через масове споювання до єврейських рук переходила селянська земля, полонини, ліси.

Із середини ХІХ ст. на Над­вірнянщині починає розвиватися нафтовидобуток, в якому підприємці-євреї беруть активну участь. У 1870 р. у Надвірній єврейські підприємці відкрили сірникову фабрику та бровар. У кінці ХІХ ст. у місті засновано єврейський банк. У той же час багато надвірнянських євреїв емігрували до Америки. Значна їх частина осіла в Нью-Йорку, де в 1897 р. створили своє об`єднання. Люди з Надвірної навіть збудували синагогу.

У 1900 р. у Надвірнянському повіті проживало 10283 іудеї, що складало 13% від усього населення. Перша світова війна призвела до скорочення єврейської громади. У кінці 1921 р. вона становила лише 6615 чоловік. За 10 років зросла до 11120 осіб. У міжвоєнний період, як і в попередні десятиліття, євреї займалися торгівлею, ремеслом, тримали готелі і ресторани. У Надвірній були добре відомі готелі Віттелеса, Хамеса, Ратцера, Еттінгера. Брумбер і Кноль мали пекарні. Мойзес Боднар володів2100 галісу у Верхньому Майдані. Єжи Рубінштейн – майже трьома тисячами гектарів у Середньому Майдані. Євреї-підприємці займалися постачанням продуктів за завищеними цінами лісорубам Пасічної, Зеленої і Рафайлова. Євреї, котрі жили у селах, займалися сільським господарством і торгівлею.

Напередодні Другої світової війни у м. Надвірна мешкало 3800 євреїв, у Делятині – 2550, Ланчині – 430. У селах їх нараховувалося: у Биткові, Гаврилівці, Велесниці – по 40, Білих Ославах – 220, Верхньому Майдані – 70, Волосові, Гвозді, Заріччю, Камінні, Красні, Лісній Тарновиці – по 50, Добротові – 60, Зеленій з Рафайлового – 150, Пасічній – 160, Назавизова, Парищах, Стримбі – по 30, Лоєві, Молодькові, Перерослі, Чорному Потоці – по 20. У Середньому Майдані проживало 80 євреїв, а в Пнів`ю та Саджавці – по 90, Цуцилові – 80, в Лузі – 15 і Фитькові – 10.

Іудейська громада Надвірнянщини жила активним суспільним та культурно-релігійним життям. Ще в кінці ХІХ ст. тут з`явилися перші сіоністські групи. У міжвоєнний період Сіоністська партія, до якої входила переважно інтелігенція, мала найбільший вплив на єврейську общину. Багато купців і промисловців входили до дещо консервативної партії Агудал-Ізраель. У 1929 р. у повіті виникла Гістадрут Палеой Сіон – робітнича профспілка, яка займалася підготовкою молоді для сільськогосподарських робіт у кубіцах (колективних господарствах) Ізраїлю. Після Першої світової війни активізувалася робота з відправки емігрантів до Ізраїлю. Тільки 1935-го до Палестини виїхало 93 особи. Існували і благодійні товариства, котрі надавали грошову допомогу та безвідсоткову допомогу бідним євреям.

Із виникненням на початку 20-их років минулого століття повітової організації Комуністичної партії Західної України (КПЗУ) більшість її членів складали євреї. Вахтель Регіна очолювала повітову організацію МОДР (Міжнародна організація допомоги революціонерам). Коли в Іспанії розпочалася громадянська війна, надвірнянські комуністи збирали кошти для республіканців і вели агітацію за вступ добровольців до інтернаціональних бригад. У січні 1937 р. до Іспанії виїхали Мендель Бітковер і Давид Фельзенштайн. Останній присилав звідти листи.

Єврейська община пережила різні форми юдейської єресі, доки остаточно не переміг хасидизм. У Надвірній з`явилася своя хасидська династія теологів, яку заснував великий раббі Іссахр Бер Бергі Ляйфер. У місті проживали відомі єврейські теологи, зокрема, Цві Гірш (середина 1700-1802рр.) Він очолював робітничий суд, автор багатьох трактатів із питань юдейської етики. Про нього збереглися цікаві відомості. У міській общині він запримітив здібного хлопчину Авраама Давида Вармона і взяв його під свою опіку. Згодом заручив зі своєю дочкою. У 28 років він уже рабин. У 1813 р. переїхав до Бучача, де написав ряд теологічних трактатів. Знавцем Тори також був раббі Іссахор Бер бен Іихан Ляйфер (1790-1848). Його коментар до Тори був широко відомий серед хасидів. Раббі Мордехай Ляйфер (1835-1894) славився аскетизмом, святістю та людяністю. Автор багатьох книг повчань, збірників молитов.

Але повернемося до трагічних подій осені 1941 року. Першим розпорядженням німецьких властей було обов`язкове носіння євреями білої нарукавної пов`язки із синьою зіркою Давида. Наступним – переселення всіх євреїв до гетто у Надвірній.

Перша акція протесту мирних жителів відбулася 6 жовтня 1941 р., у перший день єврейського свята, Суккот. До Надвірни зранку зі своєю командою прибув шеф Станіславського гестапо Крюгер. Місцем страти вибрали урочище Буковинку, де збереглися глибокі рови, в яких у часи Першої світової війни зберігалися боєприпаси. Вони і стали братською могилою. Сюди пригнали мешканців Надвірнянського гетто. В Івано-Франківському архіві зберігаються акти комісії з розслідування злочинів німецьких окупантів. Стає моторошно, коли вчитуєшся в списки розстріляних, серед яких старі і молоді, жінки і діти, немовлята. Жертв примусили роздягнутися, скласти одяг і цінні речі, які забирала спеціальна команда. Гестапівці особливо жорстоко знущалися над ортодоксальними євреями. Одному старому чоловікові офіцер нагайкою вибив око, підпалив бороду і живого вкинув до ями. Кати «трудилися» цілий день. До ями падали вбиті і поранені, а то й живі. Через брак набоїв під вечір до гетто повернули біля трьохсот чоловік. У той страшний день вбили 3859 чоловік.

Очевидці цієї страшної трагедії розповідали, що ще впродовж кількох годин після побоїща могила ворушилася. Але це був лише початок Голокосту на Надвірнянщині. Впродовж 1942 р. було ще дві акції знищення мешканців Надвірнянського гетто. Тих, котрі ще уціліли, вивезли до Станіслава і Коломиї, де і закінчився їх страдницький путь. На початку 1943 р. гестапо оголосило Надвірну «юденфрай» (вільна від євреїв).

Слідом за Надвірною гестапо взялося за «вирішення єврейського питання» в Делятині. В листопаді-грудні 1941 р. гестапівці вночі оточили містечко і стали перевіряти документи в мешканців. Євреїв виганяли на вулицю. Зібравши колону, вигнали до урочища Вільхівці, де вже викопали ями і там розстріляли. Під час цієї масакри загинуло 514 євреїв і 157 українців та поляків.

Друга акція гестапо відбулася на початку березня 1942 р. Німецькі власті оголосили про реєстрацію євреїв, нібито для одержання землі. Коли всі зібралися, їх оточили гестапівці і повели до лісопильного заводу. Там відділили молодих, котрих залишили для роботи, а старших повели у Вільхівці і розстріляли. Так страчено ще 456 євреїв і 120 українців. У Вільхівцях розстрілювали мирних жителів із сіл Яремчанщини.

Третю акцію проведено у листопаді-грудні 1943 р. Гестапівці вночі оточили Делятин і відкрили стрілянину. Людей, котрі у паніці вистрибували на вулицю, вбивали. Карателі зібрали усіх євреїв на центральній вулиці містечка, причому жорстоко знущалися. У кінці примусили танцювати під музику. Повантажили живих і мертвих на автомашини і вивезли до урочища Вільхівці. Не уціліли і ті, які працювали на лісозаводі. Під час цього побоїща загинуло 712 євреїв і 95 українців та поляків. Усього впродовж 1941-1943 рр. на Делятинщині німецькі загарбники вбили 1752 євреїв, а на Надвірнянщині – 9070 чол. У ці страшні роки від рук окупантів загинуло немало українців і поляків. Але це – тема окремого дослідження.

Надвірнянська земля прийняла у своє лоно не лише євреїв, котрі проживали на її території. Тут знайшли свій вічний спочинок і сотні угорських євреїв, яких гестапо знищило восени 1942 р. у лісі неподалік села Лоєва.

На братських могилах у Буковинці і Вільхівцях встановлені скромні обеліски. 2007-го з ініціативи тодішнього сільського голови Михайла Пліщука встановлено пам`ятник і на братській могилі поблизу Лоєвої.

Врятуватися від німецької масакри вдалося одиницям. Окупанти все зробили для того, щоб українці чи поляки не могли рятувати євреїв. За допомогу євреям підлягала розстрілу вся родина. І все ж, не дивлячись на це, знаходилися люди, котрі намагалися хоч когось врятувати.

У 2009 році надійшов лист із Польщі від 72-річного Віктора Боднара, онука згаданого власника лісу у Верхньому Майдані Мойзеса Боднара. У листі він пише, що його, батька і матір врятували місцеві жителі, але хто – він не знає, і був би вдячний, якби цих людей допомогли знайти, щоб подати для нагородження медаллю «Справедливість від народів світу». Є відомості, що врятували дівчат, котрі потім повиходили заміж за хлопців із родин, котрі їх переховували.

Якось автору цих рядків вдалося почути ось такий факт. Коли колону євреїв гнали на розстріл, молода жінка поклала немовля на узбіччя дороги. Дитину, ризикуючи життям, забрала місцева родина і виховала хлопчика. Кажуть, що він живе і нині.

З того часу минуло 70 років. Майже не залишилося очевидців тих страшних подій. Напевно, що ми вже не дізнаємось про всіх тих, котрі, ризикуючи власним життям, намагався врятувати хоч одне життя. Про свій вчинок вони здебільшого мовчали, бо робили це не з корисливих мотивів, а керуючись християнським милосердям. Сьогоднішнє покоління повинно знати про це.

Михайло МАКСИМ`ЮК,

відповідальний секретар міськрайонної організації Українського товариства охорони пам`яток історії та культури, член Національної спілки краєзнавців.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!