Газета по-надвірнянськи
 

Поетові думи й помисли розквітлі

4 листопада 2011, 12:16 | Рубрика: Духовність Версія для друку Версія для друку 413 переглядів

Про нову книжку поезій славного надвірнянця Нестора Чира «Білі сльози снігу» («Вік», Коломия, 2011) авторитетні літератори і науковці академік Володимир Качкан і доцент Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Євген Баран сказали своє похвальне слово у передмові та післямові.

Це, безумовно, робить честь авторові і підвищує художню вартість самої книжки. «Безумовним здобутком поетичної збірки «Білі сльози снігу», акцентує Володимир Качкан, – є переконливість закладених у ній філософем, які завдяки художньо-мовним засобам надають їй глибокої енергетичної насиченості. Значною мірою книжка автобіографічна, в усякому разі на її сторінки винесено те найпотаємніше, що пережив і чим нині живе поет». А літературний критик Євген Баран у післямові відзначає, що кожен вірш першої частини книжки «На титрах слова» – це «згусток такої енергії, такого душевного тиску, що я тільки боявся, чи витримає автор його… цей високий заряд енергії, емоції, внутрішнього болю і внутрішніх переживань витримано на дуже високому поетичному регістрі. Ґратулюю Несторові Івановичу…». Сказано сильно і вагомо. І цю оцінку не обминуть своєю увагою читачі, яким поталанить прочитати збірку поезій Нестора Чира «Білі сльози снігу».

Я не хочу ні одним словом повторюватися зі згаданими професіоналами-літераторами, а дещо в іншому, суб`єктивному ключі глянути на мудру і талановиту поезію Нестора Чира. Понад півтори сотні віршів подано у книжці «Білі сльози снігу». Її відкриває красномовна кольорова світлина автора – портрет Нестора Чира за письмовим столом на фоні цілої стіни книг і в руці нова книжка поезій.

– Привіт, друже-читачу! – говорить погляд поета. – Дай руку, я вітаю тебе, що ти не замкнувся в своїй інтелектуальній темряві (не бійся темряви, бо якраз у ній під нічним небом у поетовій голові народжуються сонячні думки і слова, які переносять наше єство у просторове і часове безсмертя).

Я закоханий у поетове сократівське чоло, яке говорить про високий розум людини, яку варто слухати, в якої варто вчитися. У цьому переконуєшся, як відкриєш вірш на будь-якій сторінці книжки «Білі сльози снігу», що я і зробив. «Феофаніївські октави» (стор. 59-60). «О Феофаніє, твої октави,// твою красу і вроду вікову// нічим не зміряти…», «усю красу, яка вже розцвіла,// ялиці, що угору пнуться струнко,// і кожен порух свіжого стебла,// і птаства слів у хорі дзвінколуннім,// й політ бджоли до юного зела// описую у царстві цім могучім,// де навіть світять світлячки летючі». Це – поезія, це краса живого слова про красу нашого земного світу. Натрапляю на інший вірш – «Гнів і сльози» (стор. 18). «Земле моя, всеплодющая мати…//. Це Франкова строфа, що Нестор Чир взяв її за епіграф. «…Гони невпораних нив, наче більма,// Свіжа скибина лежить нежива…// Земле родюча, це ж як тобі більно,// Що не народжуєш хліб у жнива!». Запущені українські чорноземи викликають біль і гнів у поета – людини і громадянина, бо такого злочинного ставлення до святої української землі не було, навіть, у кріпосницькі часи, а сталося як у насмішку за «незалежної української влади», за «народних президентів», за «найщиріших нардепів-патріотів» із Верховної Ради України. Це найстрашніший злочин перед Україною Шевченка, Франка, Лесі Українки, Стефаника, Гончара, Ліни Костенко і, звичайно, простими людьми. «Сльози синівські у серце кладуть», – закінчує Нестор Чир цей болючий і гнівний вірш. Автор такі вірші, як і вір­ші загалом, не пише для себе. Це для нас, людей і громадян, які повинні робити висновки і досить вимогливо, як нація, як народ ставитися й оцінювати таку «українську владу».

Великий європейський класик Оноре де Бальзак говорив: «Творити і боротися зі злом – для цього потрібні два людські життя». Нестор Чир, як поет і громадянин України, цю каторжну працю виконує один, хоч міг би спокійно насолоджуватися «золотим запасом» своєї праці. Але дух бунтаря від Бога (і поета від Бога), дух патріота примножує фізичні і духовні сили уже немолодого поета і він сміливо кидає в очі можновладцям викривально-пекучі слова:

…О фарисеї! Солодко живіть

і зазіхайте на незграбну волю,

на рідну мову в юдиній неволі.

Але і знайте: прийде час – «Доволі!»

загримотить. І вашу плотську хіть

накриє пімста, мов холодний креп…

Свої суб`єктивні нотатки я продовжував би ще і ще, бо книжка поезій «Білі сльози снігу» настільки насичена не лише лілеями, красою, любов`ю, зачарованістю світом і людьми, але й «духовно-бунтарським динамітом», яким би я хотів нині запалити усі серця свідомих громадян України: пора змінювати світ нужди і зради!

Роман ФЛИС,

 член Національної спілки журналістів України.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!