«Я – підкорена миттю краплина тривоги…»

(Короткий есей про поетичну творчість Богдани Ковалюк до її 40-річного ювілею)

На нинішній час вона державний службовець на посаді заступника голови районної державної адміністрації з гуманітарної сфери. Людина, безумовно, завантажена службовими клопотами, як мовиться, «по самі вуха», поле її зайнятості поза межами можливого – безліч культурно-духовних заходів, проектів суспільної ваги, літературно-мистецьких імпрез, конкурсів тощо. А ще – домашні обов`язки Берегині «сімейного вогнища», матері двох дітей-школярів, ну, і звичайно, дружини. І рідко хто знає, що в грудях цієї чарівної вродою Жінки б`ється романтично-ліричне серце справжнього митця поетичного Слова, яке додає їй сил і віри у житті, будить потребу протистояти буденщині, зігріває в хвилини тривог.

Власне, якраз про Богдану Михайлівну Ковалюк як поетесу моє щире слово – і тільки, бо про її громадсько-суспільну значимість у нашому краї, можливо, колись хтось інший оповість.

Богдана Ковалюк за фахом філолог, навчалася у Львівському національному університеті ім. Івана Франка, викладала після закінчення вузу у Гвіздській загальноосвітній школі, хоч народилася у сусідньому селі Молодків. На початку 2000-х років працювала попервах заступником директора з методичної роботи Надвірнянського районного центру дитячої творчості, потім – начальником відділу внутрішньої політики та інформаційно-аналітичного забезпечення апарату райдержадміністрації.

Але у стислій автобіографічній довідці до антології «Літоплин над Бистрицею» літературної студії «Бистрінь» при редакції газети «Народна Воля», виданій у 2007 році, Богдана Михайлівна зізнається про себе: «…Філософія життя – любов, поезія – спосіб мислення».

Отож, ставши членом літстудії у 1997-му, а разом з тим співавтором двох спільних художніх книжок «бистрінців» «Купальська злива» та «Літоплин над Бистрицею», Богдана Ковалюк взяла поезію за «спосіб мислення», тобто за стан своєї душі, зробила поетичне слово зброєю, спілкуванням з навколишнім світом, тим мірилом власного «Я», яке вимагало сповіді перед собою. У вірші «Україні» поетеса напише: «Перед світом стою, перед серцем, перед калиною,//з манускрипту небес довго зчитую завтрашній день…// Україно моя, земле рідна, залишся сильною,// возвеличся одна над пустелею тьмища людей». А в іншому: «Я – підкорена миттю краплина тривоги// на великому серці Землі». А ще: «Я на колінах з думками своїми// Гострими…// Перед очима Твоїми сумними,// Господи. //Я Євангеліє смутку читаю –// Час такий…//Серце своє на долоні тримаю// Чайкою».

Маємо наочний приклад, як поетеса чесно, легко, вільно передає світові свої сокровенні почуття і переживання, відкриває серце навстіж без жодних зусиль над собою, жодної штучності, зумисності. Її думка сягає висоти неба без огляду на те, а що там, під крилом вимовлених нею сповідальних слів, вражаючи читача рівнем духовності творця Слова, захованою глибоко у сферах підсвідомої асоціативності, де дозрівають плоди справжньої поезії. І чи не майже в усіх творах поетичних добірок Богдани Ковалюк у попередньо названих книжках та у відомих українських часописах є щось нерозгадано-ностальгійне в тому, як душа поетеси вибудовує архітектоніку кожного вірша, в яких завжди ніби щось пригадується, ніби вона по-материнськи дослухається до далекого звучання молитовної музики – наструнено, діткливо, злагіднено, як може чути тільки жіноче серце. Ось наприклад: «А я крилата, наче птах,// вже цілу днину,// я ношу сонце на руках –// свою дитину.// Два сині всесвіти очей// в долонях ношу,// і тулю личко до грудей,// і Бога прошу.// …Нехай реальність нелегка,// хай дощ і зливи,// я ношу Сонце на руках –// і я щаслива». Читати таке – велика душевна насолода. Тим паче, що поетеса кличе нас у світи її любові й одкровень – у те, що дано Всевишнім не багатьом і де життя постає в художньому огромі поетичного слова.

Варто наголосити на важливому складникові поетичної творчості Богдани Ковалюк – володінні технікою віршування. І в цьому сенсі у поетеси є виняткове ставлення до літературного слова як явища, самовідданість внутрішньої духовної праці над ним, напруга екзистенційного спалаху мислі й душі, що дає право говорити про її певну творчу окремішність, свою стилістику, свою творчу манеру будувати строфи не відповідно традиційним вимогам, а за власними версифікаційними ознаками, які йдуть з глибин душі. Вона конкретна у своїх творах, що є суттєвим позитивом, адже з огляду на один із принципів праці Г. Гегеля «Естетика» «…конкретний суб`єкт і складає справжній зміст ним створеної поезії». Читаємо: «Осінній сум світився синьо// і пахли хризантеми сильно,// спадало сном пожовкле листя// і смутно спогади сплелися.// Округлість слів і дивний спокій,// в порожній дощ поспішні кроки…// Лишилась тільки тиша… Темінь.// І три зів`ялі хризантеми…» (Альманах «Купальська злива»).

У запропонованих рядках настільки зримі і реальні суб`єкти, що їх відчуваєш на дотик, можеш осягнути їх зором, пересвідчитись, що вони живі: «осінній сум», «пожовкле листя», «порожній дощ», «темінь» і, як закінчення акорду «три зів`ялі хризантеми». Признаюся, що на засіданнях літстудії «Бистрінь», коли їх Богдана Михайлівна відвідувала систематично (наразі через службову зайнятість це буває рідко), нам було не соромно багато чому повчитися у неї – і не тільки молодим, але й тим, кому скроні вже припорошила сивина. Бо її поезія вражає і вабить різножанровістю, чутливістю до вібрацій часу і порухів людської душі, глибокою філософічністю, багатою образністю і метафоричністю, щемливим ліризмом – усім тим, що творить красу рідного поетичного Слова. Особливо це стосується інтимної лірики, в якій лірична героїня – то суцільна мембрана з відтворення кохання, молитва перепалених від любові вуст, зроджена з розпросторень творчої уяви поетеси: «А ти мені несеш своє тепло// і, як дитину, у долонях грієш.// І ти такий чуттєвий, як назло,// і трохи схожий на забуту мрію.// Ти – тінь, ти – сон, політ, ти – вітер, віт…// Я вже тебе сто цілих років знаю.// Мій розум, як оцей старезний світ,// на мене тихо пальчиком махає.// А на зап`ястку в мене доторк твій.// Я йду спокійно, тихо, без принуки…// Ховаюся під віями… З-під вій// паде моя ілюзія на руки». (Антологія «Літоплин над Бистрицею»).

У наш непростий час відчувається, на жаль, у суспільстві прохолодне ставлення до питомної культури, якесь заціпеніння до творців слова. Слава Богу, на щастя у нашому райо­ні є взаємне порозуміння між владою і творчими силами, у тому числі й літераторами. І в цьому, безперечно, є немала особиста заслуга Богдани Михайлівни Ковалюк. Я переконаний, що в її душі ніколи не вмре наснага до поезії, до творення художнього Слова. І якщо у цьому часі літературний процес у її серці через вагомі причини пригас, то він обов`язково незабаром знову засвітиться досвітнім вогнем здорового жіночого темпераменту, спалахне новими непересічними поетичними творами. Просто обдарована поетеса Богдана Ковалюк зробила посеред свого творчого життя тимчасову вимушену зупинку.

Нестор ЧИР,

член Національної спілки письменників України, керівник літстудії «Бистрінь».

Редакція «Народної Волі» і літературна студія «Бистрінь»

щиро віншують

із ювілеєм

Богдану Михайлівну КОВАЛЮК –

заступника голови райдержадміністрації, члена літстудії «Бистрінь».

Хай день святковий, наче казка,

Промінням світла привітає,

Дарує гарний настрій, ласку

Та піснею життя лунає.

Нехай добробут, щастя й лад

У домі лагідно панують.

Нехай життя цвіте, мов сад,

Приємно друзі хай дивують.

І щирих побажань рясні суцвіття:

Добробуту, здоров’я, довголіття,

Любові рідних, їх уваги, згоди,

Краси душевної, нев’янучої вроди!

Хай втіляться в життя усі надії,

Здійсняться задуми і сповняться всі мрії.

Коли довкола все в цвіту буяє,

Нехай душа від радості засяє.

Богдана КОВАЛЮК

Диптих про маму

 1.

Іду до мами з місяцем вповні,

іду до мами у сльозі змарнілій,

іду, як розквітають айстри білі,

іду, як відлітають журавлі.

Несу свої зачовгані світи,

несу турбот і жалю повне серце,

немов на сповідь я приношу все це,

щоб чистим духом знову прорости.

Несу свої затерті вітражі,

бо там засяють ніжно кольорами…

Мовчанням довгим прихилюсь до мами,

коли заплаче скрипка у душі.

2.

Зазеленіла й висохла трава,

а всі слова – за сімома замками…

Чому так тяжко вимовити, мамо,

все, що в душі призначене для Вас?

Чому смеркає в Вашому вікні?

Чому так рано посивіли скроні?..

Лице ховаю в мамині долоні

і прошу: «Мамо, вибачте мені!»

За крок непевний, за найменший гріх,

за кожну Вашу сиву волосинку,

за кожну нерозгадану сльозинку

впаду листком осіннім Вам до ніг.

Молюсь за Ваші пройдені літа,

молюсь за те, щоб Ви були щасливі,

щоб Ваші очі – зорі незрадливі

світили довго у моїх світах.

* * *

Надвечір`я жовтим сонцем тліло,

за кленовим листям день утік,

а свою печаль невідболілу

грав на скрипці сивий чоловік.

Виводили витончені руки

аж болючі звуки з-під смичка…

Перший раз невідболілу муку

виніс він між люди на руках.

Згіркли у задумі добрі очі…

Це життя ще не було легким.

Та ніхто спинитися не хоче

і ніхто не плаче ні за ким.

Йшли повз нього спогади у Лету,

йшов повз нього збайдужілий люд,

тільки зорі – золоті монети –

падали в потертий капелюх.

* * *

Дивний діагноз… Таке смішне

серце зайшлося чогось, забилось…

Може, тебе не було й мене,

може, приснилось.

Руки від ліктів – тонка трава.

Ходить, сміється мій розум з мене.

Настрій, мальований на словах,

ще зелений.

Сіра реальність в білім прийде,

зробить кілька ін`єкцій…

Все буде добре, все пройде…

Це – інфекція.

Буду хворіти і пити чай,

така маленька і безборонна,

така неправильна, несинхронна…

Ну і нехай.

* * *

Не йди. Сиди. Бо там велика злива,

а ти таке мале і хворобливе,

таке мале й таке тривожне,

і ні нащо взагалі не схоже.

Не йди, бо там, у тім великім світі,

не люблять тих, хто світиться і світить.

Ти з носиком вологим кошенятко,

і тицяєшся в темряві ніяко.

Таке ти ніжне, тепле і смішне…

Не залишай мене.

Ти будеш мені гріти це життя,

моє хороше, і незграбне, й недоречне почуття.

* * *

Блакитний погляд

очей, що поряд,

на віях – небо…

Блакитне скерцо…

Тихіше, серце,

тихіш, не треба!

Це просто так лиш,

це збіг обставин

такий красивий.

Та знову погляд,

і знову повінь,

і я безсила…

Та що ж це, Боже,

втекти не можу,

слова безглузді!

Сміється вітер:

весна розквітла –

пора ілюзій.

м. Надвірна.