Газета по-надвірнянськи
 

Доля – з примхами, та не без щастя

16 березня 2012, 13:11 | Рубрика: Духовність, Економіка Версія для друку Версія для друку 448 переглядів

До роботи Марії Іванівні Круль – рукою подати. Гуртожитки НГВУ «Надвірнанафтогаз», в одному з яких вона пропрацювала десятки років, розташовані недалечко від її будинку. Та сьогодні, як і вчора, позавчора…, вона вже не спішитиме на своє робоче місце. Марія Іванівна – на заслуженому відпочинку.

А щоб дні не здавалися щоразу подібні один на одного, завжди знаходить цьому раду. І причепуриться сама, щоб виглядати акуратною і доглянутою, і страву приготує собі за бажанням, й у власній оселі прибере, хоч, власне, і смітити нікому: повиростали діти, внуки, розлетілися по своїх родинних гніздах. Великою втіхою для Марії Іванівни є теплі погожі дні. Скажімо, ще минулорічної весни поралася в палісаднику надворі, весело гомоніла із сусідами. Зараз же, коли зимова стужа і в березні поки що не збирається відступати, в її затишній однокімнатній квартирі дзвінко від розмов із кожним, хто завітає сюди в гості. Особливо у цей передсвятковий час. Адже останньої березневої неділі Марії Іванівні виповниться 90!

Опорою у житті 90-літньої Марії Круль став її старший син Ярослав Микитович та невістка Тетяна Василівна

…Росла єдиною дочкою у сім`ї Василишиних у Гаврилівці. – Тато працював машиністом на залізниці і мені тоді добре велося, – цей світлий спогад про дитинство М. І. Круль гріє душу й донині. Жіноча ж бо доля виявилася занадто примхливою, щоб бути вдячною. Хоча зробила сильною і витривалою у складних життєвих обставинах і ще більше зміцнила віру в силу молитви.

Трудовий шлях розпочала в колгоспі «Україна» за …копійки. – Тато ще мусів платити за те, що з колгоспу десь щось привезли, – розповідає Марія Іванівна, – бо мені нічого не платили. Ще давали позику, і батько теж змушені були платити. Це ще більше підштовхнуло молоду гаврилівчанку шукати порятунку. І вона, як каже сама, вирвалася в Надвірну, де й пощастило влаштуватися на роботу, за що отримувала справжні гроші тієї епохи – рублі-карбованці.

Та удача посміхнулася лиш одним краєм губ. Біда почала наближатися з того моменту, як коханого чоловіка забрали на фронт. Остання звістка про нього – лист, в якому сповіщав, що – у госпіталі, але невідомо чи залишиться живим. Бо й звідти беруть на фронт і кривих, і сліпих, і горбатих, продовжує Марія Круль. Чотири роки чекала з війни, не покидаючи думки, що ось-ось повернеться. За цей час довелося чути і різні плітки, і докори. Тоді не втерпіла. Пішла з його останньою адресою до військкомату. Солдатською вдовою із сином на руках стала, коли її та ще одну жінку з подібною долею запросили у сільраду, де уповноважений військовий офіцер повідомив, що чоловіки загинули в останній офензиві у Берліні.

…Чи знайдеться хоча б одна жінка, котра не хотіла би стати щасливою? Риторичне питання. Ось і Марія Іванівна наважилася вийти заміж вдруге. Та через три місяці довелося зробити вибір, оскільки чоловік наполягав віддати батькам на виховання старшого сина Марії Круль. І вона свій вибір зробила – із двома малолітніми синами пішла від нього. – Довелося дуже тяжко, – розповідає горда жінка. – Але я лише просила Матінку Божу допомогти мені і моїм дітям. Усе життя намагаюся жити з Богом і Всевишній послав мені добру невісточку.

Промовивши ці слова, Марія Іванівна з любов`ю подивилася на Тетяну Василівну, дружину старшого сина Ярослава Олійника, який працює інженером з охорони праці Надвірнянського коледжу. Молодший син Володимир Круль – доктор наук, професор, завідувач кафедри економічної географії Чернівецького університету ім. Ю. Федьковича, дружина – кандидат наук. Тішиться Марія Іванівна також онуками і правнуками. Пам`ятає за день народження кожного з них, лиш не знає скільки років.

Не забувають про ветерана праці М. І. Круль і в рідному підприємстві. Заступник голови ради ветеранів Параска Зима разом із активісткою Стефанією Гашпарович, мати котрої, Ганна Лаврінок, також колись працювала у гуртожитку, відвідали Марію Іванівну напередодні ювілею. За філіжанкою кави лилася задушевна розмова про пережите, а також і про те, що віддзеркаленням людської душі є вчинки та й саме життя людини.

На очах у Марії Іванівни Круль виростало не одне покоління гуртожитських сімей, змінювалися керівники, устрої… Це сьогодні гуртожиток звучить як пережиток минулого. А саме там, як ніде інше, чи не найглибше оголюються всі людські чесноти, загострюються почуття справедливості, толерантності і доброти. Для Марії Круль – то частина її світлого життя, добрий спомин про тих, на чию долю випало жити, працювати в сімейному гуртожитку. Можливо, і їх сердечні віншування впишуться у барвистий вінок побажань березневій ювілярці.

Леся ДУТЧАК (текст)
Світлина
Назарія ГРИДЖУКА «Народна Воля»

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!