Газета по-надвірнянськи
 

Геній Тараса – на віки

12 березня 2012, 13:03 | Рубрика: Духовність, Тема дня Версія для друку Версія для друку 654 переглядів

У літературі кожного народу серед її великих творців є поети, імена яких оповиті невмирущою любов’ю і славою. Таким поетом українського народу є Тарас Шевченко, чия безсмертна спадщина – одна з найбільших вершин людського генія. Він – велетень духу, митець могутньої творчої сили, непримиренний борець проти будь-якого гноблення людини людиною. Поезія, мистецтво слова поєдналися в його творах із соціальною боротьбою і склали з нею суцільний органічний сплав. Боротьбою за визволення народу, за соціальну справедливість і духовне розкріпачення мас Т. Шевченко здійснив найвище суспільне призначення поета. В історію людської культури він увійшов як геніальний народний поет України, поет слов’янства, як поет-гуманіст світового значення.

Т. Шевченко виступив як поет-новатор, приніс із собою в українську літературу «слово нове», новий світ поезії, неповторні образи, картини й барви, небачене раніше багатство й широчінь тем, ідей, мотивів, жанрових форм, вивів українську літературу на шлях реалізму й народності.

Поеми «Kатерина», «Тарасова ніч», «Іван Підкова», балада «Тополя», послання «До Основ’яненка», вірші «Перебендя», «Нащо мені чорні брови… » склали першу його поетичну збірку – «Kобзар», яка побачила світ у 1840 році.

Захоплюючись театром, Т. Шевченко пробує свої сили і в драматургії, створює історичну трагедію «Никита Гайдай» (1841), працює над соціально-побутовою драмою «Слепая красавица». Російською мовою написана й драма «Назар Стодоля», згодом перекладена (частково – самим Т. Шевченком) українською мовою для постановки на сцені аматорського студентського театру Медико-хірургічної академії в Петербурзі. Слава поета росте.

11 травня 1843 року, одержавши відпустку, надану йому Академією мистецтв, Т. Шевченко з Є. Гребінкою вирушив у рідний край, який залишив чотирнадцять років тому безправним підлітком-кріпаком. Тепер він повертався сюди славетним поетом. Провівши близько дев’яти місяців в Україні, лише наприкінці лютого 1844 року він повернувся до Петербурга. Подорож в Україну лишила глибокий слід у свідомості й творчості Т. Шевченка як поета і художника.

Осінь 1845 року – час виняткової творчої продуктивності для поета: він написав поеми «Єретик», «Сліпий», «Наймичка», вогнен­ну інвективу «Kавказ», послання «І мертвим, і живим…». Через одинадцять днів після завершення «І мертвим, і живим…» пише нове послання – «Як умру, то поховайте…», звернене вже не до інтелігенції, а до народу, до селянства, яке єдине, за Шевченком, здатне і повинне повалити ненависний самодержавно-кріпосницький лад і натомість створити нове суспільство, суспільство здійснених ідеалів волі, нову, велику, вільну сім’ю вільних народів. У цьому творі, з любов’ю прийнятому народом як його «Заповіт», поет-трибун вже не «усовіщає», а кидає палкий революційний клич: Поховайте та вставайте,// Kайдани порвіте// І вражою злою кров’ю// Волю окропіте.

На початку 1846-го Т. Шевченко звів усі свої твори, написані протягом трьох попередніх років, у велику рукописну збірку під назвою «Три літа».

5 квітня за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві Т. Шевченка заарештували і відправили до Петербурга. 31 травня 1847-го поета в супроводі фельд’єгеря відправлено до Оренбурга, де містився штаб Окремого Оренбурзького корпусу. Десять років тривало заслання Т. Шевченка. Позбавлений права творити, він, проте, криючись від стороннього ока, продов­жує писати поетичні твори. З-під його пера з’являються поеми «Kняжна» та «Варнак», історична поема «Чернець» і ряд ліричних віршів.

Творчість стала для нього не тільки духовною потребою, а й формою протесту проти царського свавілля. Записуючи рядок за рядком, він підтверджував свої ж слова: «Kараюсь, мучуся… але не каюсь!.. ». Одна за одною виникають «захалявні книжечки» – таємні рукописні збірочки «невольницької поезії» Кобзаря.

Злободенним був перший вірш Т. Шевченка, написаний після повернення із заслання, –  «Сон» («На панщині пшеницю жала…»). В ньому з великою художньою силою змальовано мрії селян про давно очікуване звільнення з кріпацького ярма, висловлено народне розуміння «сподіваної волі». У вірші «Я не нездужаю, нівроку…» поет, тавруючи антинародну сутність царизму, проголошує революційний шлях розв’язання селянського питання за допомогою «сокири»: Добра не жди,// Не жди сподіваної волі –// Вона заснула: цар Микола// Її приспав. А щоб збудить// Хиренну волю, треба миром,// Громадою обух сталить;// Та добре вигострить сокиру –// Та й заходиться вже будить.

Влітку 1859-го поет востаннє побував в Україні, де його знову заарештували за «недозволені» розмови.

23 січня 1860-го в Петербурзі вийшло нове видання «Kобзаря», хоч і понівечене в окремих місцях царською цензурою, проте в цілому значно повніше, ніж «Kобзар» 1840 року. І в Петербурзі, і в Україні «Kобзар» 1860-го року зустріли із захватом. Але арешти, переслідування, тяжке заслання підірвали здоров’я поета. 29 січня 1861 року в одному з листів на Україну він писав: «Так мені погано, що я ледве перо в руках держу».

10 березня життя Т. Шевченка обірвалося. У травні 1861-го тіло поета перевезли в Україну й поховали біля Kанева, над Дніпром.

Час не став для Т. Шевченка мірилом відстані між ним і наступними поколіннями. Свободолюбні, гуманістичні ідеї, якими пройнята його творчість, мали своїм джерелом настрої селянських мас, зростали на грунті поєднання революційної думки й передової художньої культури з визвольними прагненнями народу. І хоч, здавалося б, царизм зробив усе, щоб приборкати геній Т. Шевченка, він не зміг скувати його революційної думки, відірвати творчість поета від народу. Т. Шевченко з геніальною художньою силою висловив ідеї, які підіймали на боротьбу проти рабського становища все ширші народні маси. Життєвий та літературний подвиг Т. Шевченка, поета, котрий, вийшовши з найпригніченіших народних низів – кріпосного селянства, піднісся до вершин.

(За літературними джерелами)

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!