25 березня Василеві Левицькому минуло б 55
Село Красна розкинуло свої володіння у передгір`ї сивочолих Карпат. Заперта старенька хата. Давно не відкривали віконця. Глибокий спокій огортає обійстя, де вирувало колись життя. Недалеко від фіртки – високе дерево і поруч гостинець на Коломию.
Передчасно помер батько Юрко, тяжко працював на лісозаготівлі. Матір Катерину спіткало непоправне горе пережити трагічну смерть сина – Василя Левицького.
Народився серед галасливої сільської дітвори, ходив до школи, пас корів, а затятою цікавинкою ставали оповіді і розмови старих людей. Вростав рясними діалектами у життя краян. Спрагу мав до читання.
Після педучилища учителював на Закарпатті, проходив армійську радянську муштру, а далі – студентська журналістська лава Львівського університету ім. І. Франка. Тут його підхопив щасливий творчий вир. Запричастився літературною студією «Франкова кузня». Відчув, що стрімко тяжіє до пера. У стінах вузу відкривався щедрий талант. Творче кредо окрилювало і дало йому шанс очолити студію.
Цьогоріч, 25 березня йому б виповнилося 55 років. Майже 23 роки, як якась невідомість зупинила багатообіцяючий політ у літературну стихію.
Вік поривань, розхристаності і щастя творчої мети. А мета збулася – це книги новел й оповідань «Великий день» і «Пізнє літо». Самі назви символізують трепет тепла. Втрачена надія із залишеним роздумом смутку за його велику перспективу на ниві української літератури. Його товариш, однокурсник і кум, заслужений журналіст України Богдан Кучер писав: «Дві книги – як два лебединих крила, як два згустки чорного болю».
Не зі своєї волі, мабуть, із гіркотою у серці він помандрував на заробітки. Розпачлива безвихідь погнала його на південь – хоч мав визнання – член Спілки письменників України. Тоді щораз в Україні відбувалися переломні події, а до вольності ще далеко. Тоді ж у скрутний час ніхто не подав руку допомоги. Така українська черствість і загарбницький менталітет – ці риси давно притаманні нашому братові. Своє хамство сприймаємо, як чисту й осяйну монету. Хоч маємо без ліку храмів і капличок, хрестів, а честь і любов до ближнього загублена, та й насправді її не було.
Адже у Василя – молода дружина, двоє маленьких дітей – і всі без власного кутка. А бачилось через роки світло в далекому тунелі. Поневіряння по чужих оселях не давали вповні розгорнути полотно його таланту – де б умістився простір реалізації своїх можливостей, наділених Богом. Безкомфортний режим не давав вагомого творчого прогресу. Зрозуміло, він не міг концентрувати свій літературний потенціал. Ніхто тоді не думав про умови діяльності молодої людини, яка засіває свою ниву добірним зерном творчості. Літературна праця потребує душевного простору, зручності для натхнення писати.
Папа Римський Іоан Павло ІІ говорив: «Не шукайте легких доріг». Тут можна поміркувати над цим висловлюванням. І Василь Левицький став на цей шлях, бо переймався долею своїх нащадків.
Подався справжній гуцул з Карпатських верховин у степові простори українського Півдня. Потрапив у бригаду реставраторів церкви. Це йому пасувало, віруючий, бо заселена в душу галичан любов до Бога.
Василь не переривав свою пристрасть писати. З ним і друкарська машинка, на якій розпочав повість «Майданівка» і робив багато інших замальовок. Просто купався в рясному українському слові.
Не судилося. Зникли його рукописи у зросійщеному краї. Тоді до галичан ставились вороже, бо близька зрусифікованим до серця була і є, як не гірко, московщина. Дратівливою їм зоставалася українська мова. Ставлення таке залишилось досі.
Прикрість довгі роки гомонить у читацьких і літературних колах. Думки не дають спокою, а, може, це правда, що рукописи не горять. Придумали легше, бо живить невмирущі почуття надії. Невідомо чиї руки схопили його твори у час загибелі на лиманівських заплавах Південного Бугу на Миколаївщині. Досі обставини не з`ясовані…
Пишуть про нього і звертаємо увагу, в якій системі він жив. Письменник майже у 33 роки не став комунякою, не засуджував націоналістичні ідеї, не складав віршованих, публіцистичних словоспівів «вождеві» і КПСС, яка вбивала духовно і фізично націю. Важко пробивався до світла. Час стояв непевний. У краї, де Василь Левицький перебував, панувала агресія до галичан. Бо у Галичині почалася боротьба за незалежність від московського ярма.
Василь не шукав легких доріг, лупав свою скалу в літературі. Тому маститий письменник Анатолій Дімаров, прочитавши першу прозову збірку «Великий день» згодився написати передмову і висловився: «Вже в цій книжці читач знайде десяток оповідань точних, талановитих, чесних і запам`ятає Василя Левицького». Пишуть про загальний наклад книг В. Левицького майже 100 тисяч примірників. Розійшлися між людьми, гадаю, з цікавістю і любов`ю. Його твори перекладені на російську і чеську мови. Насправді друга половина ХХ століття очікувала потужного творчого розкрилля прозаїка Стефаниківського штибу.
Туманом печалі затягнулись його гори, які він любив із гуцульським запалом. Колишня голова Львівської організації Спілки письменників України Марія Маткобожик-Якубовська висловилась: «На Божих руках і на Божих долонях немає першого, немає останнього. Є тільки велике мірило і це мірило душі Василя Левицького – це і мірило душі Василя Стефаника, бо він не тільки був земляком географічним, але й великим наслідником його літературного розвою. Бо, власне, він підняв свій голос і свою душу якраз за честь простої звичайної людини».
Писав В. Левицький рясною українською мовою, пересипаною місцевими діалектами, які пасують у його розлогій творчій палітрі. Говірка – чудова амплітуда між літературною мовою і мовою краю, в який вросла людська душа і створювала собі глибину середовища. Василь відтворював красу і суєтність життя гуцульського села.
Нераз повертатимемося до його творчості, як спраглий до води у пору сінокосів десь далеко на полонинах. Тема сільського життя невичерпна і з теплом іде до читача. Попри всі намагання Г. Сивоконя, доктора філологічних наук, який вважає сільську тему вже давно проспіваною. Це помилково – ця тема має безмежно глибокі коріння, людське тепло і любов.
У передмові «Осягав високе і благородне слово» упорядник і редактор книги Василя Левицького «Великий день. Пізнє літо. Новели та оповідання» (Надвірна, 2010) Іван Гриджук пише: «Сіль його творчості – у силі й глибині непересічного таланту, у глибинному і величному змісті новел Стефаникової і Тютюнникової сили, які полишили значний слід в історії української літератури».
Хвилюють й авторські спогади про Василя Левицького його колег – літераторів і журналістів Михайла Косіва, Євгена Барана, Романа Іваничука, Василя Терещука, Василя Габора, Романа Киселюка, Галини Христан, Нестора Чира та інших, вміщених у згаданій книзі. Зазирніть до неї – і слово Василеве освятить вашу душу.
Закінчуючи з печальними думами, звертаюся до громад Красної і Надвірнянщини. На могилі на Личаківському цвинтарі, куди приходять люди вклонитися праху Василя Левицького, немає пам`ятника. Правда, є хрест – символ печалі і вічності. За так багато років можна було б побудувати за народний кошт як данину шани перед творчою особистістю. Думаю, тут з мораллю не все гаразд.
Ярослав ЛАЗОРКО,
голова Надвірнянського міського об`єднання «Просвіта», лауреат обласної просвітянської премії ім. Марійки Підгірянки.