Газета по-надвірнянськи
 

І Божа Мати плакала сльозами: «Та поможіть нести ж йому той хрест»

25 травня 2012, 13:38 | Рубрика: Духовність Версія для друку Версія для друку 662 переглядів

Є слова, від яких у мене повсякчас стискається й обливається кров`ю серце. Здається, зупиняється мить, зупиняється час і душа вилонюється за межі видимого простору. Код, матриця, магія… Це поезія! Талант щирості й справжності в усі часи. Чути поезію й жити в поезії.

Так означую своє захоплення життям і творчістю Ліни Костенко. 19 березня цьогоріч їй виповнилось 82 роки. А вона залишається жінкою мудрості, спостережливості, залишається центром духу української літератури. Камертон її душі налаштований на вічність. Там є все: і міфологічність, і сьогодення, і майбутнє. Дивуюся завжди, коли читаю лірику поетеси. Користується тими словами, що й ми, знає ті ж вирази, звороти, уміє так «розташувати» слова, так їх підібрати, що маємо поетичні шедеври, безцінні твори нової доби. Її поезія – це завжди неповторність, бо там велика й мудра любов, там є щось земне, таємниче, небесне… Із сумнівами й прозріннями, болем і радістю, красою й потворністю… Вона, мов провидиця, бачить крізь Час і знаходить свій спосіб зупинити його в миті людського почуття – любові й милосерді.

Найбільшою цілющою силою духовності, на мій погляд, струменить лірика Ліни Костенко, написана власне за мотивами Біблії або навіяна картинами образотворчого мистецтва на біблійну тематику. У творчому доробку поетеси є осмислений цикл «Давидові псалми». У ньому авторка акцентує на животрепетних проблемах часу. У дні Великого Посту вже вкотре перечитував її вірш «Брейгель. «Шлях на Голгофу».

То ж не була вузесенька стежина.

Там цілі юрми сунули туди.

І плакала Марія Магдалина,…

Що не подав ніхто йому води.

Спішили верхи. Їхали возами.

Похід розтягся на дванадцять верст.

І Божа Мати плакала сльозами

Та поможіть нести ж йому той хрест!

Чи ви не люди?! Що за чудасія,

Дають старцям, підсаджують калік.

А тут же йде, ну, добре, не Месія, –

Людина просто, просто чоловік!

Хіба біблійний мотив не спроектовано на сучасність? Чи завжди вміємо підтримати ближнього? Чи часто згадуємо тих людей, котрі потребують нашої любові, підтримки чи бодай милостині? Чому й досі людство потопає у злочинах та гріхах, щодня наново розпинаючи Месію? Наше життя – не казка, в якій, з одного боку – добро, а з іншого – зло. Наше життя – це добро і зло в серці кожного. Що ж переможе – вирішувати нам. Чи не перетворюємося часом на юрбу, готову кричати: «Розіпни його!».

Юрма гуде, і кожен пнеться ближче,

Хтось навіть підбадьорює: терпи,

Вже он Голгофа, он Череповище!

Хрущали під ногами черепи.

Сказати б, зброя, це хіба єдине?

Так що б зробили стражники юрбі?

А в юрмах тих малесенька людина

Тягла хреста важкого на собі.

І хоч би хто! Кому було до того?

Всі поспішали місце захопить.

Воно ж видніше з пагорба крутого,

Як він конає, як він хоче пить.

І він упав. І руки аж посиніли

Що миготіло перед внутрішнім зором Христа у ті хвилини? Віки, спресовані в миттєвості? Біль через непорозуміння його заповідей і вчення? Він готовий був урятувати світ, щоб подарувати нам надію. А чи не втрачаємо її самі, коли немов у могильному підземеллі грузнемо у буденних справах, не маючи часу навіть підняти голову до неба, помолитися чи врятувати тих, кому так потрібна наша допомога, порада й підтримка? Та світ не без добрих людей.

Тоді знайшовся добрий чоловік:

Наморений, ідучий з поля Симон,

Що йшов додому, в протилежний бік.

Коли ж звершилась вся ця чорна справа,

І люди вже розходилися ті, –

От парадокс: заплакав лиш Варава,

Розбійник, не розп`ятий на хресті.

Чи пожалів, чи вдячен був Пілату,

Чи втямив, темний, раптом щось нове:

Що Божий Син таки іде на страту,

А він, розбійник, – він таки живе.

Ісус пережив у людському тілі найтяжчі і найгірші із земних страждань. Його смерть і світле воскресіння – шанс кожному прилучитися до його вчення, законів Божих, стати єдиним тілом і душею, свого часу прилучитися до Його справи. У кожного своя ноша, свій хрест.

На долю кожного випадають випробування. Чи стоятимемо осторонь і не чутимемо, коли плакатиме Мати Божа:

Та поможіть нести йому той хрест!

Чи почуємо, чи допоможемо ближньому? Чи згадаємо слова Ліни Костенко: «Люди! Будьте взаємно красивими!».

Дмитро РУДЕЙЧУК,

учень 11-го класу Битківської ЗОШ І-ІІІ ст. № 1.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!