Газета по-надвірнянськи
 

Нам потрібні справедливість і покаяння

4 травня 2012, 11:41 | Рубрика: Духовність Версія для друку Версія для друку 459 переглядів

Вночі скриплять вози. Переселенці їдуть

Світ за очі, покидавши своє.

Шукати Україну в Україні.

Десь має бути, десь вона там є!

Своя. Свобідна. Ще не занапащена.

Ліна Костенко

У 1944-му уряди УРСР і Польщі підписали «Угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах». Це перше виселення українців із споконвічних українських земель, що на той час належали Польщі, котре передувало «Операції «Вісла» та яке мало (за умовами Угоди) бути винятково добровільним, проводилося найчастіше примусово та із застосуванням військової сили. Польські адміністративні органи для збільшення масштабів переселення вдавалися до: позбавлення прав українців на землю, ліквідації рідного шкільництва, культурно-освітніх установ та Української греко-католицької церкви тощо.

Протягом жовтня 1944-го – серпня 1946-го, за даними польських джерел, до України (тоді – УРСР у складі СРСР) переселили 482 тис. осіб. Поляки із Галичини, Волині й Полісся мали переселитися до Польщі, а українці із Закерзоння до УРСР.

Пам’ятник переселенцям на залізничному вокзалі в м. Самборі Львівської області, звідки відправляли потяги з переселенцями.

Наступним етапом стала акція «Вісла», що тривала з квітня по серпень 1947 року. В лютому 1946-го заступник керівника генерального штабу Війська Польського генерал Стефан Моссор писав міністрові народної оборони маршалкові Міхалові Жимєрському: «…обов’язково потрібно провести навесні енергійну акцію переселення тих людей окремими родинами з розпорошенням на всіх нових місцях, де швидко асимілюються».

27 березня на засіданні урядової комісії безпеки генерал Моссор представив план операції. А наступного дня в районі Яблонки в лісі загинув від рук вояків УПА віце-міністр оборони генерал Кароль Свєрчевський. За кільканадцять годин на спеціально скликаному засіданні політбюро комісії безпеки польської робітничої партії прийняли постанову: «В рамках репресивної акції щодо українського населення [...]: 1. У швидкому темпі переселити українців і змішані родини на інші терени [...], не створювати великих груп і не ближче ніж100 кмвід західного кордону».

Смерть генерала Свєрчевського стала приводом для початку переселенської акції, котра насправді мала на меті ліквідувати Українську Повстанську Армію, а в історії – як це було визначено в Проекті організації спеціальної акції «Схід» (перша назва акції «Вісла») від 16 квітня 1947 р. – «остаточно вирішити українську проблему в Польщі». У той час на теренах, де мешкали українці, діяло близько півтори тисячі партизанів УПА, не рахуючи цивільної мережі ОУН. Після закінчення депортації до УРСР нападів вояків УПА на загони війська польського і відділення міліції поменшало, зменшилась і кількість убивств цивільних поляків (у 1947 році загалом загинуло 16 осіб).

Акція «Вісла» розпочалася 28 квітня 1947 року. Військо вночі оточувало села, щоб запобігти втечі мешканців, які вранці отримували наказ протягом кількох годин (найчастіше двох, а то й менше) бути готовими до виїзду – із підводами та завантаженим майном (через брак фір од­нією часто користувалося й 2-3 родини, а декому приходилося нести своє майно на спині).

29 квітня зі станції Куляшне від’їжджає перший транспорт з виселенцями. Це жителі Должиці Сяніцького повіту.

Депортаційні заходи проходили в три етапи:

1) із 28 квітня до 15 червня 1947-го виселялись українці з повітів Ліско, Сянік, Перемишль, Ясло, Кросно, Любачів, Горлиці, Ярослав;

2) до 30 червня 1947-го вивозили українське населення з повітів Новий Сонч, Новий Тарг, Томашів Любельський, Груберів;

3) до кінця жовтня 1947 р. депортовано населення з решти повітів Закерзоння.

На 31 липня 1947 р., за польськими даними, переселено 140500 осіб, ув’язнено в концтаборі Явожно 3800 чол., убито 655 чол., заарештовано 1466 членів українського руху Опору. Зокрема, на першому етапі, який охопив територію довкола Сянока і Перемишля, де УПА та ОУН справді мали свої розвинуті структури, виселення мало характер брутальної пацифікації, яку супроводжували підпали будинків, знущання над родинами членів підпілля та масові арешти. Інструкція командування Оперативної групи «Вісла» для командира конвою транспорту з виселеними українцями: «Не допускати контактів виселених з населенням під час транспортування. (…) Під час всієї подорожі конвойні повинні пильнувати, щоб всі вагони з однієї сторони були постійно зачинені. У нічний час, натомість, після вечірньої перевірки стану вагонів, вагони належить зачиняти з обох сторін».

Офіційно Акція «Вісла» тривала три місяці, до 28 липня 1947 р. За даними Генерального штабу ПВ виселено 140,5 тис. українців та членів змішаних родин, які проживали у 22 повітах трьох воєводств – Ряшівського Люблинського і Краківського.

Деякі із виселених, запідозрені у приналежності до підпілля, а згодом і ті, які пробували повернути на рідні землі, потрапили до Центрального табору праці у місті Явожно, який був адаптований до нових потреб. Створили спеціальний підтабір для українців, який огородили колючими дротами та який проіснував до січня 1949 року. Внаслідок жахливих умов проживання і фізичних знущань загинуло більше півтора сотні осіб. На місцях примусового поселення українці отримували господарства з понищеними будинками, із яких розкрадено залишене колишніми німецькими власниками майно.

Яка була справжня мета акції «Вісла» видно і з юридичних актів, прийнятих у 1949 році. Позбавлено ними українців права власності на залишені на рідних землях господарства і все нерухоме майно, а також перейнято на власність держави майно греко-католицької церкви та українських установ і організацій (зокрема, Народний дім у Перемишлі, за повернення якого українська громада міста бореться кільканадцять років). Друга мета акції «Віс­ла» – ліквідація українського збройного підпілля. За офіційними даними командування Операційної групи «Вісла», у квітні-липні 1947 року підрозділи УПА мали втратити 1,3 тис. бійців – вбитих, полонених та засуджених на кару смерті й ув’язнення.

Справжня мета акції – передусім, насильницьки виселити українців, а лише пізніше – знищити український партизанський рух. Виселення відбувалося із великою брутальністю, супроводжувалося численними вбивствами. Виселених скеровували на західні та північні землі, прагнучи до розірвання парафіяльних, сусідських та родинних зв’язків. Виселенці потрапляли до збірних пунктів, у яких збиралося навіть по кілька тисяч людей, які через багато днів перебували просто неба, наражені на дощі та приморозки. Тут відбувалася вступна селекція, після якої виселенці потрапляли на виділені залізничні станції, де формувалися транспорти у місця нового поселення.

Старанно перевіряли залишені терени: чи не залишилися родини, особи, котрі повинні бути виселені, або ж чи немає утікачів з транспортів, котрі повернулися на своє старе місце проживання. У разі підтвердження таких випадків ці особи повинні бути виселені і під конвоєм доставлені до найближчих збірних пунктів.

У ситуації повоєнної бідності на прибульців дивилися лише як на спосіб збагачення місцевих колгоспів, а де колгоспів не було, взагалі не зустрічали з потягів. У Коломиї переселенців після двох тижнів чекання на станції порозбирали їхні ж співвітчизники по й так переповнених хатах. У Високопіллі на Херсонщині трапився випадок, коли товариш Зіркач, голова одного з колгоспів, поїхав зі станції без переселенців, виявивши, що прибула сама голота: «Безлошадные переселенцы в колхозе мне не нужны». На Волині до прибульців з-за Бугу кричали: «Якого чорта ви приїхали на нашу землю, ми за неї кров пролляли!» На Галичині переселенцям дорікали їхньою бідністю, підвішеним статусом приймаків: «Лемків нам не треба. Чого ті зайди приїхали сюди?» Оцінюючи ставлення галичан до переселенців (у найкращому разі байдуже, зазвичай хтось насторожено, хтось неприязно, а дехто ще гірше), уродженець Надсяння В. Гудь пише: «Я не дорікаю, не осуджую їх. Можливо, така наша ментальність? Ми багато чого на неї списуємо, ніби не самі є творцями і носіями цієї ментальності».

Це коротка історична довідка про сталінські часи 1947 року, але деякі переселення під назвою «Вісла» відбувалися й у наступних місяцях, а навіть у 1950 році. Та тодішній режим на цьому не зупинився. Уже в 1951 р. здійснено нову злочинну акцію під іншою назвою «Обмін ділянками державних територій», в якій постраждало більше 32 тисяч осіб.

За підрахунками товариства «Об’єднання депортованих українців «Закерзоння», у результаті злочинних дій тоталітарного режиму постраждало близько 780 тисяч етнічних українців.

Хто дбає про жертви цієї політики? Дехто скаже: чого вам бракує, яких компенсацій вам потрібно? Справедливості і Покаяння! Згідно з міжнародними конвенціями про права і свободи людини кожен має довічне право на своє майно, має право жити там, де хоче. Ми цих прав позбавлені дотепер.

Дарія ПЕТРЕЧКО,

голова Івано-Франківського обласного товариства «Бойківщина», член товариства «Об’єднання депортованих українців «Закерзоння»

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!