Газета по-надвірнянськи
 

Отчий світильник

8 травня 2012, 13:41 | Рубрика: Духовність Версія для друку Версія для друку 1,839 переглядів

Тематичний випуск Надвірнянської міськрайонної­ організації Українського товариства охорони пам`яток історії та культури, присвячений Міжнародному дню пам`яток та пам`ятних місць.

 Турбують стан дерев`яних храмів і доля Пнівського замку

Передусім, від імені правління Надвірнянської міськрайонної­ організації Українського товариства охорони пам`яток історії та культури вітаю активістів нашого товариства і краян із Міжнародним днем пам`яток історії та культури.

У справі охорони і збереження історичної спадщини поряд із державними органами плідно працює створене 45 років тому й Українське Товариство охорони пам`яток історії та культури, у т. ч.  й наша міськрайонна організація. Нині в її рядах –  понад п`ять тисяч краян. Осередки Товариства є в навчальних закладах, установах, на підприємствах району. Вони стоять на сторожі більше двохсот пам`яток історії та культури Надвірнянщини.

Вагому історичну спадщину становлять пам`ятки архітектури та містобудування. На сьогодні до Державного реєстру внесено тридцять одну пам`ятку архітектури. Серед них дванадцять є пам`ятками Національного значення. За останні роки виготовлено технічну документацію ще на п`ятнадцять пам`яток архітектури та історії.

Раду міськрайонної організації турбує стан збереження наших дерев`яних храмів. Релігійні громади, бажаючи відремонтувати свій храм, який є пам`яткою, не погоджують свої дії з Управлінням охорони культурної спадщини, замальовують старі розписи, оббивають стіни пластиком чи металевою бляхою, що є порушенням чинного законодавства з охорони культурної спадщини. Щоб не допускати цього, спільно з відділом культури і туризму РДА випустили пам`ятку користувачеві «Дерев`яна сакральна архітектура Надвірнянщини».

Нас турбує доля унікальної пам`ятки оборонної архітектури XVI-XVII ст. Пнівського замку. Повені 2008-2010 рр. привели до зсувів грунту і падіння Круглої вежі. Рада Товариства постійно порушує питання про врятування пам`ятки. У цьому знаходимо підтримку з боку районної влади. Вже зроблено перші кроки. У 2010-му виготовлено необхідну технічну документацію на пам`ятку, здійснено його експертну оцінку. У зв`язку з наміром проводити на замку щорічний районний етнофестиваль появилася надія, що сюди прийдуть реставратори і проведуть хоч часткові роботи з його консервації.

У даний час завершують відновлення «будинку Лагодинських» у Делятині, де розгорнеться основна експозиція історії селища, краю та її відомих людей.

Торік розпочали роботи з відновлення «червоної школи» у Ланчині. Її, як пам`ятку архітектури, взято на облік ще у 2002 р.

Надвірнянщина є одним із розвинутих промислових районів, де понад 150 років ведеться видобуток нафти, а лісова і лісопереробна промисловість нараховує кілька століть. Але не дивлячись на це, до цього часу не взято на облік жодної пам`ятки техніки чи промисловості, хоча такі об`єкти є. Прекрасною пам`яткою техніки може стати збудований у 1899 р. міст вузькоколійної залізниці в селі Пасічна. Чимало цікавих об`єктів нафтовидобутку є ще на старих копальнях у Биткові, зокрема, будівля газової електростанції (електровні), яка збудована у 1923-му.  Рада міськрайонної організації Товариства відповідно до чинного законодавства звернулася з клопотанням до районної ради взяти їх на облік, як пам`ятки промислового будівництва і техніки.

У справі охорони історичної спадщини Товариство тісно працює з відділом культури і туризму РДА, який очолює Олександр Зварчук. Завдяки йому вдалося вирішити ряд питань у справі збереження пам`яток району. Зокрема, виготовлено і встановлено охоронні дошки на всіх пам`ятках архітектури, внесених до Державного реєстру пам`яток. Із розвитком туризму пам`ятки історії та культури можуть стати цікавими об`єктами туристичних маршрутів.

Плідна робота нашого Товариства є можливою завдяки широкій підтримці краян, нашого активу. З нагоди Міжнародного дня пам`яток і пам`ятних місць висловлюю щиру подяку всім головам первинних осередків Товариства, всім, хто не байдужий до нашої історичної спадщини.

Степан ІРОДЕНКО,

голова ради міськрайонної організації УТОПІК, перший заступник голови РДА.

 Битків

У передгір’ї мальовничих Карпат розкинулося старовинне гуцульське селище Битків. Нині воно займ0ає площу в 3170 га, з населенням понад чотири тисячі чоловік. Селище знаходиться на віддалі 9 км від районного центру міста Надвірної і 12 км від залізничної станції та 40 км від обласного центру ­­м. Івано-Франківська.

Вперше у письмових джерелах Битків згадується у 1390 р. Тоді польський король, перебуваючи в Галичі, дав грамоту якомусь Джурджу, очевидно шляхтичеві, на володіння кількома селами, серед яких Будково (Битків). За це Джурж і його потомки мали служити у війську і ще своїм коштом виставляти трьох воїнів. Але це ніяк не означає, що село засновано саме в той рік. Воно могло вже до того часу існувати десятки, а може і сотні літ. Можливо, що Будково було вже поселенням у часи Галицько-Волинської держави і належало комусь із галицьких бояр. Точний час заснування села невідомий. То, як прийнято, відлік часу існування населеного пункту ведеться від першої письмової згадки. Назва села, як вважають дослідники, походить від слов’янського імені Будко. Хто був цей Будко: чи першим поселеним, чи власником даної місцевості – невідомо. В документах пізнішого періоду село подається як Будков, інколи як Вутково біля Пнів`я. У протестації власника Пнівського замку Миколи Куропатви, зробленої у 1589 р. з приводу знищення татарами документів на ряд сіл, Битків подається під дещо перекрученою назвою Бібітків. З часом, очевидно, під впливом латинізації і полонізації, назва змінилася на Битків (Біткув – по-польськи). В документах ХІХ ст. і аж до 60-х років минулого назва села писалася і вимовлялася з м’яким знаком – Битьків. У розмовній мові це збереглося і тепер.

Учні Битківчанської початкової школи (1935-1936 рр.)

 Основним заняттям битківчан було землеробство і скотарство. Бідна кам’яниста гірська земля давала малі урожаї, тому значну увагу приділяли розведенню худоби, особливо, «дробу» – кіз та овець. Невибаглива, пристосована до суворих гірських умов, невелика карпатська вівця годувала і одягала селянина. З поживного молока робили бринзу, вовна йшла на виготовлення сукна, верет, з шкіри шили кожухи і киптарі. В літній час великі стада «дробу» випасали на полонинах. У 1900 р. битківчани утримували 208 коней, 810 голів великої рогатої худоби, 447 свиней і 1959 овець. У той час у селі проживало 1744 чоловік.

Розвинутих ремесл у Биткові не було. Полотно і сукно виготовляли у майстрів у сусідніх селах Маняві, Маркові і Солотвині. Посуд, як глиняний, так і дерев’яний, купляли на ринку в місті Надвірна. В селі було кілька умільців, які виготовляли дерев’яні бочки і діжки, вози, сани і т. п.

Жили битківчани в дерев’яних хатах, збудованих із смерекових напівколод – плениць. Це було дво- або трьохкамерне житло, що складалося з жилої кімнати, сіней чи жилої кімнати, сіней і комори. Обов’язковим елементом всіх типів житла була наявність піддашшя, в яких утримували овець, кіз, а в частині зберігалися господарські речі. Дах покривали соломою, драницями, багатіші господарі – гонтою. В давні часи житло було курним, згодом почали ставити піч, димохід від якої виводили через прорубаний у бічній стіні отвір каглу у сіни.

У 16 – 17 ст. Битків, як і весь край, зазнавав татарських набігів. Один із переказів, що дійшов до наших часів, розповідає, що на горі Велика Гиґа, яка домінує над селом, у ті часи стояла «чова» (вежа)., яку запалювали в час наближення ворога. Попереджені таким чином битківчани з майном і худобою ховалися в навколишніх лісах.

Ще один переказ знаходимо у церковній книзі. Його зробив довголітній священик о. Володимир Король. У ньому розповідається, що під час нападу турків і татар у 1676 р. на наш край битківчани, щоб урятувати церковні  дзвони, закопали їх «в млаці під горбом»: Але пізніше їх не віднайшли.

Битків, очевидно, належав до «опришківських» сіл, тобто таких, жителі яких поповнювали загони народних месників. Перекази кажуть, що і першу церкву збудував «гультяй Півен». Мабуть, не випадково після четвертування тіла Олекси Довбуша одну частину завезли в Битків і настромили для остраху на палю.

Не дивлячись на численні лихоліття, різні пошесті, що проносилися по Прикарпаттю в середні віки, село розросталося і було значним поселенням. Так у 1659 р. у Биткові нараховувалось 26 димів або 78 хат.

Якщо припустити, що одна родина в середньому могла складатися з 5 осіб, то в селі в той час могло проживати більше 400 чоловік. Точнішу інформацію знаходимо в інвентарі Биткова за 1784 рік. тоді в селі було 94 хати і проживало 495 осіб.

У 1880 р. в Биткові проживало 1299 чоловік, з них 1250 українців, 48 євреїв і  один поляк. Напередодні першої світової війни нараховувалося 2351 житель, у т. ч. 217 поляків і 43 євреї. Збільшення польського населення відбулося на початку 20-х років минулого століття, коли почався бурхливий розвиток нафтових копалень.

У 1939 р. в Биткові проживало 4600 чоловік – 3020 українців, 1500 поляків, 40 євреїв і 40 інших національностей. Після закінчення Другої світової війни і від’їзду поляків на батьківщину населення в Биткові дещо скоротилося. У 1959 р. тут проживало лише 3683 чоловік.

Із часу захоплення нашого краю польськими загарбниками в 14 ст. село належало до руського воєводства Галицької землі, Галицької волості. У 1772 р. пройшов перший поділ Польщі, згідно з яким Галичина відійшла до Австрійської держави. З цього часу битківська громада належала до Надвірнянської домінії Станіславського циркулу. З утворенням повітів село увійшло до Солотвинського повіту, а після укрупнення повітів – до Богородчанського.

Віднесення Биткова до Солотвинського, а потім до Богородчанського повіту виглядає дещо дивним, якщо зважити на те, що від міста Надвірни, яке теж стало повітовим центром, село знаходилося всього за милю, в той час як до Богородчан було більше трьох миль.

У 1921-1922 р. громада і керівництво нафтових компаній піднімають питання про приєднання Биткова до Надвірняського повіту. І домоглися цього.

У 1940 р., відповідно до постанови Станіславського облвиконкому, Битків одержав статус селища міського типу.

Упродовж століть битківчани були підневільними і виконували аж до скасування в 1848 р. панщини важкі феодальні повинності.

Інвентар села за 1784 р. подає детальний опис повинностей. Кожен, хто мав пару коней чи волів, виконували тяглову панщину, інші – пішу. Власники, які мали повний земельний наділ, відробляли 127 днів у рік: три дні на тиждень влітку і по два – взимку.

Крім панщизняних робіт кожне господарство сплачувало грошовий чинш, що складав з повного наділу чотири злотих і 27 грош. Крім цього давали чотири курки, п’ять яєць, чотири мотки повісма і 12 драниць. Власники неповних наділів відробляли меншу кількість днів панщини і натуральної данини. Всього битківчани сплатили у 1784 р. 345 злотих і три гроші грошового чиншу, дали 288 курок, 369 яєць, 306 мотків повісма, 864 драниць і завезли до двору 29 фір дров.

У роки Першої світової війни Битків двічі захоплювали російські війська і він ставав ареною жорстоких боїв, внаслідок яких село майже повністю згоріло. На сільському цвинтарі знаходиться братська могила останків вояків австро-угорської та російської армій. На табличці, прикріпленій на високому залізному хресті, вирізаний напис польською мовою «Невідомі вояки війни світової».

У роки ІІ Світової війни битківчани пережили жахи німецької окупації: 38 мирних мешканців розстріляли і 95 вивезли на каторжні роботи до Німеччини. У 1943 р. кілька десятків молодих хлопців зголосилися до української дивізії «Галичина». Після відновлення радянської влади 1944-го близько 80 чоловіків мобілізували до Радянської армії, з них 44 загинули на фронтах.

Брали битківчани участь у визвольній боротьбі 40-50 років, перебуваючи в боївках і підпіллі, 13 загинули в боях з червоними карателями, десятки сімей вивезено до Сибіру. У 1992 р. односельчани вшанували їх, встановивши біля символічної могили пам’ятний знак.

Хор читальні «Просвіта»

 Постійно жили битківчани духовним і культурним життям. Коли саме в селі звели перший храм Господній, достеменно невідомо. З візитації церкви за 1740 р. довідуємося, що в той час уже ніхто з битківчан не пам’ятав, коли вона збудована. Це дає підставу припустити, що перший Дім Господній могли звести ще десь в середині 17 ст. Судячи з опису, це була невеличка церква. У 1830 р. на її місці звели більший храм, який простояв до 1966 р. У ніч з 27 на 28 червня церква згоріла. Битківчани вважають, що це був навмисний підпал. Всупереч забороні з боку влади храм протягом двох місяців відбудували. Впродовж 25 років парафіяни по черзі йшли охороняти свою святиню.

Відбудована нашвидкоруч церква уже не задовольняла громаду і тому задумали збудувати новий храм. Його вирішили звести на місці старої церкви, яку цілою пересунули на 30 м. вбік. 16 травня 2001 р. освятили наріжний камінь під новий храм. Нині він величаво виблискує куполами на фоні навколишніх гір.

Впродовж віків битківчани, як і більша частина мешканців краю, були неписьменними. Лише з 1858 р. є відомості про існування в селі парафіяльної школи. З часом вона стала народною, а згодом – державною однокласною з українською мовою навчання. Такою вона залишилася до 1939 р. На Битків-Копальні, де проживало польське населення, вже у 1903 р. школа була. До кінця 30-хроків 20 ст. вона стала семикласною. Після виїзду поляків школа залишилася семикласною, де стали навчатися діти з усього селища. У 1954 р. її реорганізували у середню школу. Проіснувала вона до 2007 р., зараз тут лише школа першого ступеня.

Існували в Биткові і культурно-просвітницькі організації. Напередодні Першої світової війни організовано осередок товариства «Січ». У 1924 р. закладено читальню «Просвіти», яка досить успішно працювала в 1930-х роках. Молодь гуртувалася в осередку товариства «Луг». У 1935 р. утворено сільську добровільну протипожежну охорону.

З поверненням радянської влади в житті битківчан відбулися разючі зміни. У перші післявоєнні роки багато з них змогли влаштуватися до праці на нафтопромислі. Пережили і колективізацію. У 1950 р. організували колгосп «Комсомолець». Створення колективного господарства в гірському селі, де клаптики орної землі розкидані по крутосхилах, виглядає дивним. Однак комуністична влада на це не зважила. Людей насильно гнали до колгоспу. Тим, хто вперто відмовлявся – відрізали городи. Забрали не лише землю, але й коні, реманент, господарські приміщення, з яких зводили колгоспні ферми. На свої трудодні колгоспники майже нічого не одержували. З самого початку колгосп був збитковим і з часом його реорганізували у бригаду радгоспу. «Надвірнянський». Новий власник теж не дуже ефективно використовував битківські землі і десь у 80-х роках минулого століття зовсім їх покинув. Поступово битківчани землю розібрали під свої городи.

Добровільна пожежна дружина. 1930-ті рр.

Колгосп вписав в історію села і трагічні сторінки. Три колгоспниці, працюючи на тоці, взяли по відрові пшениці, щоб нагодувати своїх дітей, і були спіймані міліціонером. За це «гуманний радянський суд» відміряв кожній по п’ять років тюрми, не подивившись на те, що вони були єдиними годувальницями в родині. До того ж, одна з жінок мала сина-каліку, а в іншої залишилося троє неповнолітніх дітей. Але найбільш жахлива подія стался 3 січня 1951 р., коли при спробі взяти з току зерна, місцевий «стрибок» застрелив молоду дівчину-робітницю ферми Марію Пекарук. Вбивцю не тільки не покарали, але віддячили подякою і нагородою – ручним годинником.

Вкінці 60-х років минулого століття значну територію селища віднесли до т. зв. «гірничого відводу», згідно з яким припинялося будь-яке будівництво. Це призвело до занепаду. Битківчанам влада обіцяла виділяти ділянки під забудову у сусідньому села Пнів`ї. Але з цього скористалося небагато людей. З часом, всупереч забороні, битківчани стали самовільно зводити житло. За останні десятиліття таким чином зведено кілька сотень добротних будинків.

За всі роки радянської влади у Биткові збудували в 1971 р. приміщення початкової школи на 190 місць , яка переросла у неповно-середню, а після добудови, реорганізована у 2007-му у загальноосвітню школу І – ІІІ ст. У 1989 р. у центрі села звели двоповерховий адмінбудинок, в якому розмістилася селищна рада, відділення зв’язку і стоматологічний кабінет. Сьогодні битківчан обслуговує 20 торговельних закладів.

Михайло МАКСИМ`ЮК,

відповідальний секретар міськрайонної організації Українського Товариства охорони пам`яток історії та культури.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!