«Просвіта» – як легендарний птах Фенікс

Згорала, щоб освітити шлях українському

народові до волі.

Повстала з попелу, щоб згуртувати

українців до боротьби.

За свою, більш як столітню історію, просвітянський рух на теренах Надвірнянщини пережив цілу низку спадів та злетів. Зрозуміло, що ні за австрійського панування, ні за польської займанщини суспільно-політичні обставини неособливо сприяли становленню та подальшому розвитку проукраїнських громадських організацій, не кажучи вже про радянський період. Лише, як би то не дивно чути, з приходом німецької окупаційної влади, з`явилася певна тенденція до створення як нових, так відновлення роботи раніше заборонених (у 1939-1941 рр.), організацій. Однак із другим приходом радянської влади всі вони припинили своє існування. Далі настало більше як півстоліття забуття  і лише навесні 1989-го у Надвірній розпочався рух за створення Товариства української мови імені Тараса Шевченка «Просвіта».

Історії характерно те, що час від часу ті чи інші події попередніх періодів, нашаровуючись на скрижалях часу, повторюючись у більшій чи меншій мірі, ніби пробуджують прийдешні покоління до роздумів над вчинками своїх предків.

На початку ХХ ст. Надвірна у культурно-освітньому плані залишалася досить занедбаним містечком, інтелігенція перебувала у крайній апатії та бездіяльності, за винятком кількох десятків осіб, котрі намагалися пробудити національне та культурне життя міста. Так у вересні 1894-го група ентузіастів підготувала та направила до Львівського намісництва клопотання за підписами 10 осіб «…за призволениєм  відділу Головного (Намісництва) у Львові заложити у себе (тобто в Надвірній) товариство читальні «Просвіти»…». А в 1905 р. інтелігенція Надвірнянщини вирішила створити у місті вже філію «Просвіти», що офіційно відбулося 29 вересня 1908 року. Через рік ця організація нараховувала вже 234 члени, та від цього року філія почала занепадати. Хоча в 1918-му просвітяни спромоглися зібрати кошти та викупити завдяки отцю-парохові Надвірної Олексію Гаврилюку в комерсанта-єврея один із кращих у місті будинків. Особливої активності у роботі у цей час не простежується, лише 1925 рік приніс деяке пожвавлення та нормалізацію просвітницької діяльності.

Доречно згадати, що за Австрії у самій Надвірній та на її околицях досить міцні позиції посідали москвофіли, що й стало підґрунтям для організації товарист­ва. Члени «Просвіти», у першу чергу, стояли на захисті інтересів українського народу, тісно співпрацювали на цій ниві з «Пластом», «Союзом укра­їнок», товариствами «Відродження», «Луг» та «Сокіл», Українською Католицькою спілкою та місцевими осередками політичних партій проукраїнського спрямування: Українською соціально радикальною партією, Українським національно-демократичним об’єднанням, УНС (партія селянства), ОУН, Українською військовою організацією та іншими. Палітра тогочасного політичного спектру була досить колоритною та широкою, багато членів товариства «Просвіта» мали приналежність до тієї чи іншої з політичних сил.

У ті часи в місті існували й неукраїнські партії та організації пропольського та проєврейського світобачень. У 1919-му створили осередок Комуністичної партії Східної Галичини, котра у 1923 році після внутріпартійного розколу асимілювалася у Комуністичну партію Західної України. Саме КПЗУ, виконуючи вказівки свого закордонного керівництва, поставило собі за мету закріплюватися у легальних організаціях та поступово перебирати у них керівництво. Роль «троянського коня» у цій затії відвели новоствореній організації «Сельроб» (Селянсько-робітниче об’єднання). Дійшло до того, що голова матірного товариства «Просвіта» у Львові  давав рекомендації щодо прийому в товариство членів «Сельробу». В один час комуністичні агітатори проникли у ряди товариства та активізували свою роботу, скеровану на розвал «Просвіти». Та надвірнянські просвітяни стали на захист своєї організації, категорично відмовивши львівському зверхникові, а самих «сельробовців» виключили зі своїх лав.

Стався і такий випадок. У приміщенні «Просвіти» розміщувалася повітова шкільна рада і в 1926 році між цими двома організаціями виник конфлікт. На свято «Невідомого жовніра» польська влада вирішила без погодження з просвітянами вивісити на фасаді будівлі польський національний прапор. Дійшло до протистояння, задіяли поліцію та вдалися до суду. Завдяки адвокатові Леву Ганкевичу, членові матірного товариства «Просвіта» у Львові, справу вирішили оригінально – задіявши свої зв’язки у владних колах, він добився переселення повітової шкільної ради з приміщення Надвірнянської «Просвіти» в інше місце.

Ці кілька наведених випад­ків є актуальними й у наш час. На 22-му році з часу відновлення «Просвіти» у Надвірній тріснув міф про районне товариство «Просвіта»! Практично відсутні його установчі документи, неможливо віднайти сліди існування. Події президентських виборів 1999 року, коли районна «Просвіта» недостатньо зуміла протистояти прокучмівській команді, значно віддзеркалюють події 1927-го. Тоді агітатори КПЗУ та «Сельробу» мали намір розвалити роботу «Просвіти». Просвітяни тих часів дали їм відкоша. Сьогочасні ж псевдопатріоти намагаються брутально втоптувати у багно надбання своїх дідів та батьків. Не австрійська, не польська, не німецька і не радянська влада вже більше як двадцять років на неньці-Україні – ніби й українська. З чийого ж такого веління опутали районну «Просвіту» павутинням байдужості  та на добрих десять років заточили в кам’яницю забуття? Де межа ницості?

Нині ніби починаються позитивні зрушення. Організувалася група ентузіастів, котрі пробують реанімувати Надвірнянську районну «Просвіту». Хотілося б вірити, що їхній почин увінчається успіхом, не перетворившись у ще одну спробу використати «Просвіту» для задоволення чиїхось інтересів. Безперечно, «Просвіта» не повинна стати маріонеткою у руках сучасних політтехнологів, котрі намагатимуться скористатися нею не в інтересах українського народу.

Закрутилася карусель,  на якій миготять кандидатури тих чи інших претендентів на керівні посади. Навколо них ліплять різних «сподвижників», кожна з цих груп підтримки опозиційно налаштована до інших, почалось таке собі «перемивання кісточок», або, іншими словами, банальне містечкове пліткування.  За моєї пам’яті, це вже третя чи четверта спроба таких дій, котрі притаманні передвиборним потугам тих чи інших політичних сил. На превеликий жаль, самій «Просвіті» у такий скрутний для неї час немає на кого опертися. Годі шукати союзників, як то сталося в 20-30-ті роки. Більшості громадським організаціям сьогодення байдуже до подальшої її долі. Одним вигідніше розповсюджувати благодійні марки, декларуючи публічно міф про чисельність мало не в п’ять тисяч членів у своїх організаційних рядах, іншим притаманно товктися між собою за фінансові подачки з бюджету. Чи не є це проявом псевдопатріотизму під легкою вуаллю національного сподвижництва?

Прикро нагадувати, але й Івано-Франківська обласна «Просвіта» поступово відходить від своїх першочергових засад, та все більше нагадує собою комерціалізовану структуру. Її керівництву  закидають  те, що зациклилося на проведенні різних торгів та виставок, тоді як занедбують співпрацю з місцевими осередками. До її зверхників теж зачастили емісари різних політичних сил, з явним наміром закріпити власні позиції у просвітянському середовищі. Варто очікувати, що «запропонують» догідливу верхам кандидатуру на роль керівника Надвірнянської районної «Просвіти»…

Однією з кращих традицій українського народу є те, що в багатьох родинах по жіночій лінії з покоління у покоління передають вишивану сорочку. Нерідко можна побачити, що юне дівча з гордістю зодягається у гаптовану  бабусиними (а, може, й прабабусиними) руками вишиванку. І нехай та полотнина втратила з часом свою білизну, нехай зблякли кольори візерунку – ніякому супостату не під силу розірвати спадкоємність поколінь. Настане час, подорослівши, жінка, візьметься за голку – і побачить світ ще одне рукотворне вишивальне диво, в котре з гордістю зодягнуться її доньки, внучки та правнучки…

 «Просвіта», немов та вишиванка – роками припадала пилюкою у скрині забуття. Над нею доволі познущалася міль ворожої неприязні. «Просвіта», немов та калина, що сумно схилила віти над братською могилою тисяч і тисяч українських патріотів. Та настане час і «чиїсь руки відкинуть важке дубове віко, винесуть на Божий світ та розправлять ту полотнину»; і «калину підіймемо, і «Просвіту» звеселимо!»…

  «Просвіта» – це не політична партія. Та це в жодній мірі не затінює її ролі в українському суспільстві. Маючи за собою потужний потенціал, «Просвіта» спроможна на звершення великих справ.

На сьогоденному етапі «Просвіта» – це вартовий українських національних інтересів. «Просвіта» – це держално, на якому мають гордо майоріти блакитно-жовті кольори українського національного знамена. Гірко, але прапороносці ніби залишили стяг напризволяще, вткнувши у землю: ніби й тріпотить ще на вітру, та поступово схиляється все нижче та нижче поки не ляже у бур’ян.

 Чи не час забути про особисту неприязнь, закинути якомога далі розбрат? Чи не час, як то відбулося на зорі незалежності України – міцно взятися за руки, згуртуватися, плече до плеча, в одному строю? І – підхопити знамено «Просвіти», гордо зняти його догори – як дороговказ для всього українського народу.

Михайло АНДРІЙОВИЧ,

член Національної спілки журналістів  України.