Газета по-надвірнянськи
 

За кровопролитні бої погнали у Сибір

11 травня 2012, 11:13 | Рубрика: Духовність Версія для друку Версія для друку 294 переглядів

У ці травневі дні для учасників Другої світової війни по-особливому сприймаються їхні фронтові будні, омиті кров’ю і болем втрат за товаришами, котрі допомагали усім, чим могли. На превеликий жаль, із кожним роком фронтові ветеранські лави рідшають.

У Назавизові вже стало доброю традицією у переддень свята Перемоги відвідувати ветеранів, скромно дякуючи їм за їхню воєнну звитягу.

– У нас у селі п’ятеро ветеранів, – зазначає Назавизівський сільський голова Володимир Гаврилюк. – Торік нам вдалося зібрати їх разом. Цьогоріч їдемо в їхні домівки зі словами вдячності.

Першими ступили на поріг Василя Миколайовича Буковинського, котрий зі сльозами на очах згадує про ті сумні дні і гірку подальшу долю.

– Сам я родом із Тисменичан, із присілку Буковина, – розповідає Василь Миколайович. – Моя сім’я за тодішніми мірками вважалася багатою й інтелігентною. Коли у 1944-му році нацистів виганяли із Прикарпаття, я вступив у лави Червоної армії. Не хотів цього робити, але змусили. Потрапив у вишкільний табір у Польщі. Там і провів свій перший бій. Після цього мене перевели в артилерію.

Ветеран Василь Буковинський із сільським головою Володимиром Гаврилюком

Із болем згадує про бої у Чехословаччині. Найстрашніше у тій війні, на його думку, що ніхто не зважав на людські життя, кидаючи і спалюючи їх у горнилі зажерливої війни. День Перемоги 1945-го Василь Миколайович зустрів за декілька кілометрів від Берліна.

– Святкували його за імпровізованим столом, це все відбувалося біля річки Ельба. Ми тоді побраталися із американськими військовими. Демобілізували мене з Червоної армії у 1946 році, – згадує 91-річний фронтовик. – Повернувся у рідні Тисменичани і потрапив у немилість вояків УПА. Вони тоді мене запитували і дорікали, чим і як допоміг мені радянський режим. Та я намагався із ними жити у злагоді. Нагодував трьох вояків УПА, їх затримали енкаведисти, які й про все довідались. Мене із дружиною і сином заарештували, відвезли у Станіславську тюрму і за рішенням суду виселили на 25 років на лісозаготівельні роботи у село Підгорне Чаїнського району Томської області. Там залишили у чистому полі з однією сокирою і лопатою. На диких просторах Сибіру відшукав дружину Магдалину Василівну і сина Івана. Уже тут, на чужинецькій землі, у нас народилася дочка Стефанія.

У 1978-му Василь Буковинський повернувся у рідні Тисменичани. Їхній родинний будинок і земельну ділянку віддали місцевому колгоспові. У Назавизові купили будинок, та тутешня влада не захотіла їх, як «політично ненадійних», реєструвати для постійного місця проживання. Під час «хрущовської відлиги» Василя Миколайовича реабілітували. Зразу після повернення влаштувався на роботу на цегельний завод у Надвірній, звідки й вийшов на пенсію у 1993-му.

Незважаючи на поважний вік, Василь Миколайович цікавиться суспільним життям в Україні і світі, дискутує і розмірковує про гіркі сторінки історії нашої Держави. Він і дотепер є великим патріотом рідної землі і з нетерпінням чекав славетного відродження України як суверенної і незалежної держави.

Нашому співбесідникові-фронтовикові і всім ветеранам рідного краю зичимо довгих років життя, міцного здоров’я і вдячності від нащадків. Нехай ніколи на рідну українську землю не ступає ворожий чобіт. Нехай кожний чужинець-окупант затямить: Україна – не для нього, тут він лише спізнає ненависть, презирство, довічну ганьбу і прокляття. Нехай ніколи в рідному краї не болять фронтовикові рани, а уроки історії, важких довголітніх визвольних змагань за свою Державу лише укріпляють нас у своїй державотворчій національній боротьбі.

Василь ІВАСЮК «Народна Воля»

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!