- Народна Воля - http://volya.if.ua -

Климентій Ворошилов та … Надвірна

Posted By Модератор On 08.06.2012 @ 11:12 In Духовність | No Comments

Якою б дивною не видалася ця фраза, але підґрунтя під нею є.

22 вересня 1939 року (на п’ятий день визвольного походу на Західну Україну) по прямому зв’язку Генерального Штабу РККА з Москви відправлено розпорядження № 16717 під грифом «Сов. секретно» командувачам Білоруського та Київського особих округів «Про звільнення німців, захоплених в полон поляками». «Если среди захваченных Вами пленных попадутся немцы, взятые в плен поляками, народный комиссар приказал таких немцев освобождать и доносить об этом в Генштаб, взяв их на учет до распоряжения. (фонд 35084, опис 1, справа19, лист13).

У війська передали наказ наркома оборони щодо доброго ставлення до німецьких колоністів на західних українських та білоруських землях. Заборонялося проводити у них реквізиції майна, закупівлі фуражу та продовольства здійснювати тільки за готівкові гроші за цінами місцевих ринків.

25 вересня 1939 року К. Ворошилов видав наказ, що стосувався благодійної організації німецького протестантського релігійного діяча Цеклера, котрий володів у Станіславі машинобудівним підприємством, майстернями та іншими комерційними структурами в окрузі. Особливо наголошувалося, щоб не чинити жодних перешкод як у відношенні до майна, так і у ставленні до нього самого та членів його сім’ї.

Таку саму турботу проявили щодо італійської концесії у місті Надвірна. (той же фонд л. 243; д. 4, ст. 45; д. 7, ст. 179-180).

Зрозуміло, що у ставленні на ті часи радянської влади до українських, польських, білоруських та єврейських релігійних діячів та промисловців така тенденція не простежується. Тим більше, що виглядає ще більш дивним – у Радянському Союзі будь-яку релігію піддавали шельмуванню, а церковних діячів та вірних переслідував режим. Репресували немало громадян німецької національності, котрі перебували на території СРСР.

 Протестанти Західної України під «опікою» сталінських сатрапів?

Пастор Теодор Цеклер – німець, виходець із сім’ї університетського професора, доктор теології, який приїхав у Галичину у 1891 р. з планами протестантської місії серед місцевого німецького населення та єврейства. Засновник найвагомішої структури німецької внутрішньої місії на сході Центральної Європи (побутувала назва «Станіславські заклади»). Із 1924 р. став на чолі Союзу церков євангельсько-ауґсбурзького і гельвецького визнання (СЦАГ) (лютеранського та кальвіністського спрямування). Коріння цього релігійного утворення сягає до XVIII ст., коли австрійська влада законом 1781 року визнала юридичні права протестантських громад у Австро-Угорщині. З приходом Цеклера центр діяльності Союзу остаточно утверджується в українських землях.

Теодор Цеклер як підприємець володів машинобудівною фабрикою у Станіславі, різними майстернями, вироби яких користувалися попитом. Наполегливою працею йому вдалося вдосконалити життя місцевої німецької громади. Тому невелика, порівняно з українською, польською та єврейською, громада німецьких колоністів тісно згуртувалася навколо свого лідера. Цеклер користувався заслуженою повагою серед жителів, навіть, плекав надію, що буде обраний депутатом Рейхстагу у Відні.

Він встановив тісні стосунки з євангелічними українцями з Північної Америки (переселенцями до Сполучених Штатів та Канади), звідки почала надходити різнобічна допомога та консультації. У Галичину звідти прибув доктор Сільвестр Бах (духівник президента США Томаса Вудро Вільсона) та кілька пасторів.

За Австрії в нашому краю проживало немало німців. Згідно з інформацією «Альманаху Станіславівської землі» (1975 р.) за станом на 1900 рік у Тисменичанах із 2198 душ населення було 28 німців; у селі Заріччя (тепер приєднане до містечка Солотвино) – 171 на 1234 жителі; у Пньові налічувалося 317 душ (можливо з Пасічною та Битковом). Східний сеньйорат СЦАГу налічував 38 громад, одна з них (чисельністю від 100 до 200 осіб) діяла у Надвірній. За словами старожилів, богослужіння тоді проводили у кількох приватних будинках, розкиданих по місту (згадувалася вулиця Костельна). Ця інформація перешаровується з іншою: єврейська громада у Надвірній була розбита на кілька релігійних течій різного іудейського вчення, кожна з яких теж мала свої молитовні будинки, не пов’язані з синагогою.

Також має місце згадка про те, що кілька місцевих підприємців співпрацювали з підприємством Теодора Цеклера. Його партнерами по бізнесу в основному були прихильники тієї самої конфесії.

Сеньйорат Євангельсько-гельвецький налічував 18 громад. Найближча до Надвірної була у Коломийському повіті (380 членів, приватна школа, будинок для літніх людей). Ці громади, за національною ознакою, складалися в основному з німців та поляків, українців та євреїв там був незначний відсоток.

 Історія Союзу церков євангельсько-ауґсбурзького та гельвецького визнання цікава, насамперед, культурно-національною та громадсько-філантропічною діяльністю. Чи не найголовнішою позарелігійною сферою СЦАГу вважалося опікування шкільною справою. І хоча йшлося переважно про школи німецькі та частково польські, до освітнього процесу керівники Союзу залучали й українців.

Із Союзу церков євангельсько-ауґсбурзького і гельвецького визнання у 1925 році у Станіславі та Коломиї відокремилася Українська Євангельсько-реформована Церква. Мета її утворення – спроба здійснити українську самобутню церковну реформацію з орієнтацією на кальвінізм. Деякі дослідники, віддаючи належне місіонерській діяльності Теодора Цеклера, ставлять його поряд із такою видатною особистістю, як митрополит Андрей Шептицький.

Зрозуміло, що, не вважаючи за потрібне ускладнювати стосунки зі своїми тогочасними фашистськими союзниками (Гітлером та Мусоліні), Сталін пішов на те, щоб у такий особливий спосіб опікуватися німцями та італійцями на окупованих землях Західної України. Наскільки відомо, напередодні Другої світової вій­ни, не маючи віри до радянської влади, що встановлювалася на Галичині, у 1939 році Теодор із дружиною Ліллі, як і більшість галицьких німців, повернулися на історичну батьківщину.

 Пригоди італійців у Надвірній

Щодо італійської концесії, то прямих доказів існування такої у Надвірній наразі відшукати не вдалося, та побічні теж заслуговують на увагу, оскільки проливають якусь частину світла на події того часу.

На початку минулого століття та міжвоєнний період Надвірнянщина була добре відомою у світі. У один час Галіцію мало не нарекли «Карпатською Каліфорнією» – тут видобували сиру нафту та природний газ, багаті поклади яких використовували у великих масштабах. У Битківському, Пасічнянському та Бабченському нафтових басейнах діяли дві газолінарні, закладено майже 300 свердловин. Здається неймовірним, але в 1909 році у Галичині видобували майже 2 млн. тонн (тобто 5 % від світового виробництва, в той час як Іран в 1913 році, виробляв лише 0,2 млн. тонн).

Видобутком нафти у Биткові займалося багато компаній з іноземним капіталом. Тому є вірогідним, що могло існувати спільне італійсько-польське підприємство (концесія). Підстави для цього існували.

У 1930 році у Польщі створили Морську Колоніальну Лігу (МКЛ) з метою отримання Польщею колоній по світі. Яскраво ілюструє цей порив публікація у польському журналі «Море» (число за жовтень 1935 року): «Ми, поляки, як й італійці, стоїмо перед проблемою розміщення та використання швидкозростаючої кількості населення. Ми, поляки, як й італійці, маємо право вимагати, щоб для нас були відкриті ринки експорту та регіони для заселення, щоб ми могли отримувати сировину, необхідну для національної економіки на тих умовах, як інші колоніальні держави».

Польський політичний діяч Я. Дебський у 1936 році наголошував на тому, що Польща повинна вийти з європейських кордонів, що поляки нічим не гірші за німців, італійців та японців, котрі теж прагнуть колоній. У життя почали втілювати проекти з колонізації Перу, Аргентини, Болівії, Мозанбіку, Мадагаскару, Ліберії, Анголи … Арктики та Антарктиди. У Болівію планували завозити колоністів із Західної України, тоді як на Мадагаскар – євреїв із Польщі. На острові Берген (спільне управління Норвегії та Росії) у Північному морі до сих пір існує невелика польська колонія, закладена в ті часи як мете реологічна станція. У Польщі, навіть, створили підрозділи колоніальних військ.

Зі сторони Франції було сприяння. Її міністр заморських територій Моріс Моте у 1937 р. теоретично висловився на підтримку Польщі, тоді як уряд Португалії, вбачаючи у Польщі конкурента, чинив перешкоди. Загалом, поголовна більшість авантюрних проектів польської колонізації потерпіли крах ще задовго до початку Другої світової війни.

Щодо польсько-італійського партнерства. Як новітня колоніальна держава, Італія слугувала прикладом втілення у життя амбіцій польського уряду. Після італійсько-турецької війни 1912 року Лівія стала фактично частиною території Італії. У 1936 році Італія окупувала Абісінію (сучасна територія Еритреї, (Ефіопії) та Сомалі). Не виключається, що з метою освоєння природних багатств цих територій створювали різні концесії, до яких залучали досвідчених у видобутку нафти й газу робітників.

Заслуговує уваги й те, що в ті часи у Західній Україні проводили роботи з прокладання залізниць, газопроводів та електропостачання промислових підприємств, для чого залучали іноземних спеціалістів, у т. ч. й італійських інженерів.

Михайло АНДРІЙОВИЧ,

член Національної спілки журналістів України,

член історико-просвітницького Товариства «Меморіал».


Article printed from Народна Воля: http://volya.if.ua

URL to article: http://volya.if.ua/2012/06/klymentij-voroshylov-ta-nadvirna/

© 2010 Narodna Volya. Всі права застережено.