Хто не радіє своїм ювілеям? Хто не жде їх навіть у поважних літах, коли, як мовиться, життя велике пережито і начебто чогось нового, незвіданого вже не буде. Напевно, таких людей нема. Бо за ювілеєм обов`язково настає завтрашній день, який приносить нам радість праці, надій, тривог і приємного спілкування з рідними та друзями. Словом, людина продовжує жити повноцінним життям. А це є нашим великим щастям.
Щасливим вважаю делятинця Петра Васильовича Романюка – неординарний він чоловік. Доброта і веселість повсякчас променіють із його серця, а щодо праці, то в його руках і тепер коса дзвенить і витанцьовує по городі й саду так, гей би у добродія Петра за плечима ледь сороківка. Похвали взагалі з будь-якого приводу Петро Романюк не любить, бо хвалити годиться маленьких дітей за мудрість і добрі вчиники.
– Ти мене, друже, не хвали! – у таких випадках мовить пан Петро. – Бери косу в руки і покажи, який з тебе косар.
Він сміється задоволено і хитрувато, бо знає, що не кожен поміряється з ним у його вісімдесят літ і силою, і вмінням. Це лише один штрих я повів з його широких захоплень, бо варто глянути на господарство Романюків (дружина Мирося – його моральна опора), аби усвідомити, що праця, праця і праця тут у великій пошані.
А все своє трудове життя пов`язав Петро Васильович зі Львівською залізницею – мостобудівельним поїздом № 63, де працював провідним спеціалістом-майстром із будівництва та ремонту мостів і тунелів по всій Галичині. За багаторічну бездоганну працю має безліч відомих нагород та подяк, його не забувають як ветерана і пенсіонера.
Із дружиною виховали двох гарних і мудрих дочок Лілію та Ірину, а вже більше любові, звісно, тепер перейшло до внуків, що є закономірно.
Петро Васильович Романюк (сучасне фото)
Іван Романюк – його старший брат
Але є у Петра Романюка одна незагойна рана – його старшого брата Івана у далекому 1950-му, простого робітника Делятинської лісодільниці, злі язики обмовили і донесли «куди було треба», що він підтримує зв`язок із оунівцями «Ромком» і «Чорноусом» і причетний до підпалення лісопильної установки.
– Іван був характером лагідний, доброзичливий, ніколи вечорами не вештався, бо роботи вдома було багато, а ми з мамою жили в бідності. Я був ще малим хлопцем, всю працю брав на себе Іван, до того ж він одружився і вже мав маленького синочка Ярослава. Його емгебешники-пайдьошники («пайдьош» с намі – при арешті говорили «любі» росіяни-брати) заарештували таки на роботі і вимагали, щоб показав бункер, де побутують бандерівці, які спалили пилораму. А звідки брат міг знати, де ті бункери і хто підпалив уночі? Він не знав нічого, бо не міг знати. – І нині твердить Петро Васильович. – Але, як з`ясувалося, були «свідки», а якийсь Михайло Костів ще письмово підтвердив вину брата Івана і Станіславський військовий трибунал засудив 27-річного робітника до розстрілу. Страшно, але це правда. Проте, як на чесних людей, страшніше інше: «Романюк Іван обгрунтовано засуджений і на нього не поширюється дія Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року», – це фактично вже у незалежній Українській державі підтвердив івано-франківський суддя Є. Д. Тимків.
… – Нехай прийдуть у Ваш дім добробут і всілякі гаразди! – це вже вітання з Новим 2003 роком і Різдвом Христовим Петрові Романюку від Слави Стецько. Пан Петро був особисто знайомий з нею, бо брав найактивнішу участь у всіх новітніх політичних процесах не лише в Івано-Франківщині, але не один раз бував і в Києві, палко агітував за політиків-патріотів, а якщо переходив йому дорогу перевертень, пристосуванець чи явний ворог України, то не сперечалися з ним, а дивилися перестрашеними очима куди борше втекти від його дошкульних і гнівних слів.
Прекрасна людина Петро Романюк, про нього варто повість писати. У Делятині рівних йому за національним духом і чином нема – це патріот найвищого рівня.
Роман ФЛИС,
член Національної спілки журналістів України,
смт. Делятин.