Всечесні отці! Вельмишановна святкова громадо! Дозвольте у цей урочистий день від імені усього депутатського корпусу Івано-Франківської обласної ради привітати всіх нас із Днем Конституції України – одним з найвеличніших державних свят! Воно, значною мірою, уособлює саму Українську державність. Бо саме Конституція є головним виразником її характеру, внутрішньої і зовнішньої політики. Конституція змальовує ту модель українського суспільного життя, якої всі ми – держава і народ – спільними зусиллями мали б осягнути.
Прийняття у 1996 році цього основоположного документу закріпило правові основи Української держави, що відновила свою незалежність. Конституція стала найвищим виявом суверенної волі української нації, яка протривала крізь віки поневолення, а особливо пройшла крізь жорна національно-визвольної боротьби ХХ ст. Її не зламали ані тоталітарно-більшовицька совєтська імперія, ані постколоніальні внутрішні жорсткі політичні протистояння. Нам вистачило витримки, мудрості, мужності і, що найголовніше, єдності задекларувати свій незворотній вибір на користь національної держави і верховенства в ній права, свободи і демократії.
Такі цінності є природними для нашої нації. Адже на українській землі формувалися фундаментальні підвалини європейської демократії, закладалися основоположні ідеї народовладдя та дотримання прав і свобод громадян. Їх виявом у різні історичні епохи були «Руська правда» Ярослава Мудрого, Конституція Пилипа Орлика, законодавчі акти УНР та ЗУНР.
Характерно, що в ті часи, коли в Європі панували абсолютні монархії і коли нормою суспільного життя вважалася необмежена воля суверена, українська суспільно-політична думка на прикладі уже відзначених Пактів та Конституцій прав і вольностей Війська Запорозького формує уявлення про якісно іншу форму суспільного ладу. На противагу абсолютним монархіям ця конституція пропонувала українському народові республіканський устрій, побудований на чіткому розподілі законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.
Ухвалення Конституції 28 червня 1996 року стало точкою відліку нової епохи в історії української нації. Ми отримали реальний шанс побудувати життєздатну демократію, а не бавитися у неї, імітуючи народовладдя та свободу там, де понад сімдесят років панували тоталітаризм і репресії. Наразі процес побудови національної, демократичної, правової і соціальної держави все ще триває, болісно долаючи рубежі…
Критично осмислюючи пройдений етап, необхідно бути відвертими й не завертати у папірці реальний стан справ і ті проблеми, які постають перед нами. Шкода, але за 16 років Конституція так і не стала безумовною цінністю для українського суспільства. Вона мала б бути своєрідною світською біблією для українців. Однак ще не стала такою!
Навпаки, сьогодні ми частенько спостерігаємо нехтування Основним Законом з боку тих, хто мав би беззастережно дотримуватись його й охороняти.
В умовах авторитарного політичного режиму, який характеризував нашу державу в усі роки Незалежності, при всіх Президентах України, і який таким є і сьогодні, Конституція із джерела правовідносин перетворилася на засіб забезпечення політичного владарювання й в інструмент нейтралізації опонентів.
Правовий нігілізм, вибірковість у застосуванні законодавства і юридична сваволя все частіше підміняють проголошені в Основному законі принципи верховенства права, рівності, свободи та народовладдя. А сама Конституція в таких умовах слугує лише тлом для обслуговування кланових інтересів тих чи інших фінансово-політичних угрупувань .
Шановна громадо!
Конституція держави і свавілля державної влади – поняття абсолютно несумісні.
Тонку грань між диктатурою права і диктатурою безправ’я визначити дуже важко. Як правило, ми усвідомлюємо цю межу аж тоді, коли її вже давно перейдено.
А тому вибір між легітимним правовим порядком та узурпацією влади є сьогодні випробовуванням для українського народу, випробуванням його здатності вольовим порядком захистити свій суверенний вибір.
У протилежному разі, уже ми самі виявимося беззахисними перед владним диктатом, перетворившись на «знекровлених в’язнів режиму».
Сьогодні владна верхівка багато говорить про необхідність прийняття нової Конституції, а чи внесення змін до чинної.
Безумовно, наша Конституція недосконала. Як, зрештою, і будь-яка інша. Ціла низка проголошених нею постулатів носить суперечливий, дихотомічний характер. Окремі положення морально застарілі, є декларативними й не відповідають усталеній практиці. Це часто стає підставою для різноманітних політичних спекуляцій, соціальних конфліктів, причиною делегітимізації політичної системи в цілому.
Щоб не бути голослівним, наведу декілька характерних прикладів, з якими безпосередньо зіткнувся уже на посаді голови обласної ради.
У взаємовідносинах з державою місцеве самоврядування ніколи не розцінювалося в якості повноправного партнера. Незважаючи на те, що гарантіям місцевого самоврядування в Конституції України відведено цілий розділ, його й надалі система виконавчої влади трактує як п’яте колесом до державного управлінського воза. За всі роки Незалежності місцевому самоврядуванню та і не дали змоги стати самодостатньою інституцією, реальним і дієвим центром управління справами місцевих громад. Далі словесних запевнень реформувати місцеве самоврядування у цьому напрямку ситуація так і не зрушилася з місця.
Красномовним свідченням зверхнього, нігілістичного ставлення вищих органів державної влади до потреб та інтересів територіальних громад стало нещодавнє внесення змін до чинного законодавства щодо порядку надання дозволів на розробку надр. Зроблено було це тільки з однією метою – аби не узгоджувати з місцевими радами надання дозволу на вивчення та промисловий видобуток сланцевого газу на Олеській площі. Ці зміни були внесені у відповідь на ті застереження, які консолідовано напрацювали повноважні органи Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської обласних рад, на території яких і розташоване вказане родовище.
В основі цих застережень лежало те, що застосування технології гідророзриву сланцевих пластів пов’язане зі значними екологічними ризиками. Та, замість того, аби із розумінням поставитися до занепокоєння органів місцевого самоврядування, дати відповідь на поставлені питання і гарантувати екологічну безпеку, чинна влада вирішила їх зігнорувати та, внісши зміни до чинного законодавства, усунути від процесу надання дозволу на розробку цього родовища. Закономірно постає питання – а як же стаття 16 Конституції, яка вказує що забезпечення екологічної безпеки місцевих мешканців та підтримання екологічної рівноваги є обов’язком держави? Чи Конституція – це порожній звук для чиновників, засліплених бізнес-інтересом?!
Ще один красномовний приклад. Стаття 132 чинної Конституції стверджує, що «Територіальний устрій України ґрунтується на засадах [...] збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів…». Наскільки цього конституційного положення дотримується нинішній Уряд, свідчать такі дані міжрегіонального розподілу видатків бюджету України при формуванні субсидій, поточних та капітальних трансфертів. Так, у 2011 році на потреби Івано-Франківщини ним було виділено аж 142,1 млн. грн., або 0,5% від загальної суми. Для порівняння частка Луганської області – 11%, Донецької – 27%.
Зрештою, подив викликають не лише ці факти.
Мені, як голові обласної ради, важко усвідомити яким чином без ретельного вивчення тієї ж екологічної складової, без врахування думки місцевої громади можна нашвидкуруч приймати, а потім у такому ж прискореному режимі немов за помахом чиєїсь чарівної палички відміняти рішення, як це зробили 12 місцевих рад Верховинського району у питаннях надання дозволів на будівництво міні-ГЕС. Про що ж ми ведемо мову – про самодостатнє самоврядування чи про виконання чиєїсь адміністративної волі з лобіювання корпоративних інтересів!?
Незрозумілим є і той різкий спротив, що його зустрічає обласна рада при реалізації свого права призначати і звільняти керівників підприємств, установ, організацій спільної власності територіальних громад області. Така протидія є дивною, зокрема, і з огляду на те, що це право прямо передбачене чинним законодавством і до нього відсилає діюча Конституція. При чому, це право зреалізовано обласними радами майже в усіх в регіонах нашої держави. То що, Конституція і українське законодавство мають вибіркову дію – позитивну там, де ситуація підконтрольна чинному режимові, і негативну – там, де на неї впливають опозиційні до режиму політичні сили?!
Я уже не кажу про дотримання визначених Конституцією принципів вільного волевиявлення й загального, рівного та прямого виборчого права. Яскравим прикладом порушення таких принципів стало безпрецедентне виявлення напередодні місцевих виборів 2010 року більше 200 тисяч зайвих виборчих бюлетенів, виготовлених на одній з місцевих друкарень. І хоча Конституція України передбачає судовий захист виборчого права й виборчого процесу як такого,та місцеві правоохоронні органи не вбачають у цьому факті порушення чинного законодавства і підстав для відкриття кримінальної справи. Судова тяганина, яка триває ось уже протягом майже двох років засвідчує, що їхні дії є політично вмотивованими і це створює небезпечний прецедент напередодні чергових парламентських виборів.
Прикладів щоденного нехтування Конституції безліч…
Та чи проблема лише в Основному Законі?
Можливо, замість того, щоб беззастережно критикувати її норми, не завадило б просто почати виконувати її прямі приписи?!
Можливо, слід концептуально змінювати не саму Конституцію, а правову психологію суспільства. Але, перш за все, змінювати й усю так звану владну еліту, що виявилась неспроможною жити згідно Основного Закону, а отже не може й вести за собою до морального оздоровлення наше хворе суспільство?!
Разом з тим, сьогодні із цієї трибуни неможливо оминути увагою і ті численні злощасні антиконституційні ініціативи, що спрямовані проти консолідації та розвитку української нації.
Тотальне переписування історії України, її дегероїзація, заперечення Голодомору як геноциду української нації, цілеспрямований і підтримуваний вищою державною владою наступ російської православної церкви, «кирілізація» України й ледь не зреалізована спроба запровадження обов’язкового використання червоних прапорів неіснуючої російсько-більшовицької імперії у «день побєди»… Безсумнівно, такі дії спрямовані проти консолідації українського суспільства і підпадають під дію ст. 11 Конституції, яка вказує: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури…».
А 5 червня такі системні антиукраїнські антиконституційні дії доповнилася ще однією злочинною новацією. Законопроект Колєсніченка-Ківалова «Про засади державної мовної політики», попри визначений Основним Законом статус української мови як єдиної державної, фактично намагається до її рівня піднести ще й російську мову – мову вчорашнього колонізатора. Ця авантюрна законодавча ініціатива є відвертим наступом на права українців і загрожує цілісності Української держави.
Двозначності у цьому питанні бути не може!
Батьківщину, рідну матір та батьківську мову не обирають!
Дорогі краяни!
Перед всіма нами й перед кожним зокрема стоїть настільки важке, наскільки й величне завдання – зберегти й розбудувати сучасну Українську національну, по-справжньому демократичну й цивілізовану соціально-правову державу.
Найважливішим інструментом осягнення такої місії має бути національна Конституція. І в цьому контексті прагнення чинної влади до удосконалення Основного Закону можна було б лише вітати. У такій же мірі схвально можна було б оцінити й ініціативу скликання Конституційної Асамблеї – органу, що під патронатом Президента мав би напрацювати необхідні поправки.
Однак насторожує той факт, що згідно соціологічних досліджень тільки 4% українських громадян вважають, що причиною наших соціально-економічних негараздів є недосконала Конституція. Натомість 31.3% вважають, що причиною цього є корупція, 18.2% – переважання в керівництва держави приватних інтересів над державними, 14.4% – ігнорування ними чинної Конституції та законів України. З цього випливає, що спочатку чинна влада повинна навчитися виконувати Конституцію, а вже після цього розпочинати мову про її удосконалення.
Врешті, сучасні політичні процеси у суспільстві дають підстави для сумніву в легітимності чинної влади. В такому разі постає питання – а чи здатна нелегітимна у суспільній свідомості влада напрацювати й законно прийняти легітимну Конституцію?!
Слід поміркувати і над тим, яку мету переслідують ініціатори конституційних змін – намагання усунути закладені в Основному Законі протиріччя, а чи намір законсервувати існуючий стан справ й узаконити довічне правління чинного авторитарного режиму?!
Ці питання – риторичні. Та разом з тим і визначальні.
Я неодноразово стверджував й надалі переконаний, що Україні потрібна Конституція, яка б базувалася на принципах національної і соціальної справедливості. Конституція із міцним національним фундаментом, глибокими національними традиціями, ринковою економічною моделлю та європейським геополітичним устремлінням.
Конституція має бути тим Основним Законом, який для кожного є абсолютною життєвою цінністю. Та для цього необхідна у першу чергу повага до Конституції, готовність безапеляційно виконувати кожну її норму.
Шановні пані і панове!
Державницький, національний і демократичний поступ ще нікому не давався легко! Й сьогодні, у цей важкий перехідний час, коли визначаються основи нашої держави, нашого буття і перспектив для прийдешніх українських поколінь, ніхто із нас не може стояти осторонь.
Міцно згуртувавшись, ми повинні переламати негативні тенденції у розвитку нашої держави досягнути вершин національного поступу! Для цього маємо всі передумови – славну тисячолітню історію, здобуту у важкій національно-визвольній борні Українську державу, мудру і працьовиту Українську Націю.
Я переконаний, що спільними зусиллями ми з Божою поміччю зуміємо побудувати державу, гідну світлої пам’яті багатьох поколінь українських героїв й достойну для передання її у спадок нашим нащадкам.
Зі святом, шановні краяни!
З Днем Української Конституції!
Слава Україні!