Газета по-надвірнянськи
 

Жорстка стерня кривавих жнив

27 липня 2012, 14:25 | Рубрика: Духовність Версія для друку Версія для друку 1,730 переглядів

Історіографія на тему геноциду жителів західноукраїнських земель у 40-х роках минулого століття також досить вагома. Годі шукати такий населений пункт, котрий обминуло боком лихоліття війни, як і біди наступних післявоєнних днів.

Існує немало історій про трагедії у ті часи у нашому краї. Я чув десятки оповідей свідків тих подій. Серед них і Павло Буній (брат батька Ірини Володимирівни Портянко, котра проживала у м. Надвірна). Його родині належав млин у с. Цуцилів. Дружина-полька загинула від рук партизанів, після чого сім’я виїхала до Польщі. Неласкаво прийняла їх нова батьківщина. Пан Павло мало не загинув від рук польських шовіністів. Там і прожив до кінця своїх днів. У 1970-1980 роках навідувався зчаста в Україну, гостював у нашій родині. Саме з його вуст я вперше почув про події у с. Грабівець Богородчанського району у 1944-му.

Розповідь зацікавила мене, підштовхнула зайнятися подальшим збиранням інформації, на що пішло майже десятиліття. Були на те певні причини, оскільки справа виявилася досить «делікатною», що додало складності. Ніде правди діти – однією з домінуючих версій виступала така, за якою вина за вбивство мирних жителів лягала як на НКВД, так і на УПА. Існували й інші думки. Складнощів додало й те, що село Грабівець нерідко називають Грабівцями та Грабівкою. Загалом, у кожній із версій є якесь раціональне зерно. При глибшому аналізі почутого, у порівнянні з наявними документальними підтвердженнями, можна, у певній мірі, реабілітувати історичну справедливість – проблематично заповнити всі клітинки цієї мозаїки, та загальна картина таки вимальовується.

У газеті «День» ч. №237 від 24 грудня 2010 р. опубліковано спогади Ярослави Мілешко (дівоче прізвище Дутчак), уродженки того ж села Цуцилів. Вона описує трагічні події у с. Грабівець, приписуючи вбивства мало не сотні жителів партизанам з’єднання Сидора Ковпака. На її думку, мотивом стало те, що поруч із селом відбувся бій між УПА та партизанами; як у кару за загибель одного з командирів піддали репресіям мирних жителів. Мені пригадалося, як у шкільні роки довелося слухати лекцію про те, що у наших краях бандерівці вбили радянського офіцера-героя (на кшталт суперечної легенди про загибель генерала М. Ватутіна).

У лютому 1944-го на окуповані німцями території Галичини знову ввели партизанські з’єднання С. Ковпака, О. Федорова та С. Маликова, котрі у повному складі та всім озброєнням були підпорядковані НКВД. Зокрема, у Станіславщині діяли загони з’єднання імені Й. Сталіна під командуванням полковника М. Шукаєва та капітана М. Кулагіна. Ці «більшовицькі» командос, дії котрих, у першу чергу, були спрямовані не так проти гітлерівців, як проти УПА. Зазнавши поразки у Чорному лісі, переслідувані куренем «Різуна», «шукаєвці» змушені податися у Словаччину. Саме 27 (або 29) квітня 1944 р. стався кривавий інцидент у с. Грабівка Калуського району. Не витримавши натиску вояків УПА, у ході відступу червоні партизани у помсту розстріляли там 23 чоловік заручників, у т. ч. двох священиків, багатьох поранили. Як відомо, це село й по нині має статус однієї з «повстанських столиць (УПА)». На мою думку, нашарування подібних між собою топонімічних назв й стало причиною забуття інших трагедій. Та все за порядком.

У березні-квітні 1944-го на території сучасних Надвірнянського та Богородчанського районів діяла перша гвардійська танкова бригада полковника В. Горєлова, котра вкрила себе неабиякою бойовою славою, успішно форсувавши Дністер. Вирвавшись на оперативний простір, пішла рейдом по ворожих тилах, за кілька днів відбивши у ворога Городенку, Тлумач, Коломию, Надвірну та Богородчани. Як такого, суцільного фронту не існувало. Відірвана від основних сил, підсилена розрізненими підрозділами інших частин ця бригада закривала 12-30 км лінії оборони на лінії Станіслав-Росільна-Надвірна, не завжди маючи інформацію про сусідів на флангах. В основному використовували тактику маневрування, чим сковували значні сили противника.

Фронтові мемуари на тему бойового шляху танкістів досить об’ємисті, у них багато відводиться спогадам про визволення Станіславщини. Наявна згадка про те, що у лісі біля с. Горохолина (можливо, хутір Горохолина Ліс) затримали двох «бандерівців» (псевдо одного «Сонях»), котрі, підпаливши стодолу із сіном, таким чином подали сигнал німцям про пересування радянського війська. Як результат – ворог знищив 18 танків із 22 наявних у бригаді. Оповідається про проведення військової операції (не виключно, що спільно зі «СМЕРШом», червоними партизанами, НКВД) із ліквідації бункера керівників Станіславського проводу ОУН, допит полонених. Мовиться й про те, що радянці дізналися про затію «бандерівців» вчинити у Надвірній різню поляків і стали на заваді.

Цікаву інформацію можна почерпнути і з оперативних донесень штабу цієї бригади (архів МО РФ, ф. 3060, оп. 1, спр. 22, л. 115-204.), де описано перебіг дій із 22 лютого по 6 травня 1944 р. Штаб танкової бригади знаходився у м. Надвірна. У планах було захопити з наскоку м. Станіслав, що не вдалося. Зустрівши шалений опір, втративши майже всі танки, перейшли до оборони. Стрілецькі підрозділи закріпилися (стали заслонами) в районі сіл Горохолина, Пухівка, Пасічна, Радча, Пациків, Майдан, Забережжя, Гвізд, Назавизів, Тисменичани.

Про «стосунки» радянських військ із УПА за цей період теж є дещо цікаве. У Петра Мірчука читаємо: «Лист большевицького командира фронтових частин, що в квітні 1944-го наблизились клином до Чорного Лісу, заадресований до командування УПА, в якому, побіч великих похвал та признань для УПА за її протинімецьку боротьбу, пропонувалось вислати до його штабу в Лисці в дні 11 квітня окремого відпоручника для обговорення координації боєвих дій проти спільного ворога, залишився без відповіді…» (УПА.1942-1952 рр). Із вказаного вже джерела (архів МО РФ, ф. 3060, оп. 1, спр. 22, л. 115-204.) довідуємося, що 4 квітня 1944 р. таки відбулися переговори між сторонами у районі с. Пациків (радянську сторону представляв капітан Баландін), теж безрезультатні. У ніч на 14 квітня того ж року дві сотні повстанців, котрі підійшли зі сторони с. Пасічна, захопили нафтопромисел у с. Битків, що був під охороною 0000. У ході бою (задіяно лише один танк та БТР із десятьма автоматниками та хімічну роту), вбили двох радянських бійців та 6-х поранено, повстанці відступили в гори. У ході німецького контрнаступу, Надвірну знову захопили німецькі війська. Визволена уже «вдруге» 24 липня 1944 року.

Згадану танкову бригаду відіслали на перекомплектування. Полковник В. Горєлов пішов на підвищення. На «Ватутіна № 2» явно не претендує – у січні 1945-го загинув трагічно під Познанню. Під час втихомирювання бунту мародерів йому стрілив у спину солдат похоронної команди. Паралельно я перевірив дані про полеглих на Станіславщині інших офіцерів цієї частини. Це лейтенанти Д. Сірик, М. Мусихін, М. Самохін, К. Джумабеков, В. Шкіль, Ю. Верьовкін. Усі загинули в боях із німцями, їхні імена увіковічнили пам’ятниками, у назвах вулиць, піонерських дружин тощо в ряді міст та сіл області. Щодо сталінських партизанів-«командос», то їх загинуло немало, зокрема, капітан НКВД М. Кулагін (можливо, поблизу с. Рафайлів).

Михайло АНДРІЙОВИЧ,

член Національної спілки журналістів України та історико-просвітницького товариства «Меморіал».

(Закінчення)

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!