Газета по-надвірнянськи
 

Екслібрис професора Юліяна Чайківського, або інтригуюча історія з багатьма невідомими

10 серпня 2012, 11:03 | Рубрика: Духовність Версія для друку Версія для друку 340 переглядів

(Продовження. Поч. у 76-78 від 20 липня ц. р.)

16 січня 1919 р. у Києві на раді зібралися члени Директорії, уряду, керівники полі-тичних партій і корпусу Січових стрільців. Представники Січових стрільців О. Назарук та Ю. Чайківський запропонували замість Директорії встановити військову диктатуру – тріумвірат у складі С. Петлюри, командира корпусу Січових стрільців Є.Коновальця і його заступника А. Мельника. (Калініченко В., Рибалка В. «Історія України. Ч.ІІІ. 1917-2003 рр.). Тоді Чайківський ще й виголосив різку антибільшовицьку промову. 

Як бачимо, Ю.Чайківський був не лише статистичним учасником тих подій, але й грав не останню роль у політиці – безпосередньо займався військово-адміністративною діяльністю, у т. ч. й контррозвідкою. На жаль,  не обійшлося без перегинів. Чайківський заборонив одноосібно, без дозволу директора управління преси та пропаганди О. Назарука (практично одного з міністрів уряду Директорії) вихід у світ періодичних видань: «…команда Січових Стрільців закрила «Кієвскую мисль» і деякі інші російські газети, які дуже лаяли український рух» (О. Назарук «Український прапор» 1920 р.). В. Винниченко критично ставився до таких дій і відкрито звинуватив Ю. Чайківського у розгромі та закритті Центрального бюро професійних робітничих союзів («Відродження нації» у 3-х ч.). Є. Коновалець спробував стати на захист соратника, мовляв, Ю. Чайківський «…виявив тільки зайву лагідність». Лагідність полягала у тому, що «…спалили всю літературу (більшовицьку) й, на превеликий жаль, разом з нею діловодство Професійних Союзів». («Причинки до історії української революції»). З метою стабілізації ситуації Є. Коновалець своїм наказом відновив діяльність згаданого бюро, заборонивши проводити обшуки та арешти.

За часів Директорії правопорядок та розвиток громадсько-політичної думки на території Української держави, крім політичного бюро, ще контролювали Верховна слідча комісія, політичний відділ при Міністерстві внутрішніх справ та розвідувальний відділ української поліції. Насправді, така отаманщина мала цілу низку негативних наслідків, привела до того, що громадсько-політичне життя пішло на спад; за словами В. Кучабського «…ще більше розбурхало переворотницьку пропаганду». Це змушений був визнати й Є. Коновалець, котрий стосовно неправомірних дій політичного відділу, очолюваного сотником  Ю.Чайківським, висловився так: «…це людина, яка звела наші надії». Оливи у вогонь підлило те, що з’явилися підробні ордери за підписом Ю. Чайківського на проведення обшуків та арештів, від чого постраждали невинні люди.

Ще один сюжет із художньої літератури: «…Невдовзі з’явився командир якоїсь частини й почав нарікати на козаків, які відмовлялись йти до бою. Старшина попросив аудієнції у начальства. Сотник Чайківський підвівся, вийшов до приймальні. Вислухавши звіт старшини, порадив: – Постріляти з кулемета непокірних, а коли не вистачить своїх сил, я дам сотню польової жандармерії…» (Роман Коваль «Багряні жнива Української революції»).

Гідра революції прагнула напитися крові своїх.  За наклепом звинуватили та розстріляли першого полковника армії Української Держави Петра Болбочана (на той час успішного полководця командира Запорозького корпусу, найкращого підрозділу українського війська). За таким же (не виключено, що теж, підписаним рукою Чайківського) ордером чинили спробу репресувати старшин УСС М. Гавришка та Р. Сушка.

У «Літописі Червоної Калини» опубліковано спогади Івана Вислоцького «16 місяців у рядах київських Січових Стрільців». Він – офіцер розвідки Австро-Угорської армії, потрапив у російський полон при капітуляції гарнізону Перемишля у 1915 р. Із настанням революції опинився у Києві, де пристав до лав Січових стрільців. «… Мені тоді дуже кортіло зголосити мою військову спеціяльність, себто вишколення у розвідці і я рішив придивитися, хто цею службою в штабі Осадного Корпусу кермує. Побачив: сотн. Чайковського і сотн. Чижа. Тимчасово я рішив дальше держати в тайні мою військову спеціяльність».

Ю. Чайківський очолював політичний відділ корпусу Січових стрільців до 27 січня 1919 р. Після, за наказом Є. Коновальця, призначений на посаду начальника штабу корпусу.  Той же О. Назарук у своїх спогадах згадує, що контррозвідку в 1919 році очолив  якийсь російський офіцер, спочатку заарештований, а потім прийнятий на службу. З цього часу стрімкий  кар’єрний злет сотника Ю. Чайківського почав скочуватися вниз. Через два тижні його перевели на посаду начальника штабу Південної групи корпусу УСС. Його згадують, як психічно хвору людину. Існує версія, що саме з цієї причини його помилували чекісти. У той же час, якщо взяти до уваги «заслугу» Ю. Чайківського у фабрикуванні справ проти кращих представників тогочасної української еліти, могла бути така віддяка більшовиків цій людині. Недаром Чайківського поза очі називали «січовим чекістом»  Осадного корпусу УСС.

Один із його соратників, сотник УСС Волох Омельян умудрився перейти на сторону  більшовиків, прихопивши скарбницю Української Народної Республіки. Ганьбою для Української Галицької Армії став у 1920 р. сотник Семен Блюменштейн-Барановський, котрий перейшов до більшовиків і вірно служив ГПУ та НКВД, як провокатор (не виключно, що під керівництвом П. Судоплатова). Обох згаданих зрадників радянська влада добряче винагородила – тривалий час вони працювали на керівних посадах поки, врешті, їх не розстріляли «як націоналістів». Блюменштейн завжди носив при собі значок із портретом Є. Коновальця, незадовго до страти «листувався» з П. Судоплатовим, написавши листа власною кров’ю на онучах.

 Можливо, й не варто згадувати ці негативні постаті. Але й понині огорнута таємницею історія зі зникненням частини архіву Січових стрільців, котрий «втратили» в одному з останніх боїв УСС десь між Житомиром та Вінницею. Якщо вірити словам Павла Судоплатова (вбивці Євгена Коновальця), у 1920-1930 роках у Ленінграді існувало ОУНівське підпілля. «Архів українських націоналістів» якимось чином опинився у бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна у Ленінграді, звідки потрапив до рук чекістів. Більшовицькі спецслужби, вдало маніпулюючи компрометуючими матеріалами, вербували серед еміграції агентів, використовували їх у боротьбі з націоналістичним підпіллям.

Щось подібне могло статися і з Ю. Чайківським. Можливо, як мовиться, «заліг на дно» чи, виправивши собі фіктивні документи, розсіявся в еміграції, спокійно доживши свій вік десь у Канаді чи в Аргентині. Беручи до уваги жорсткість Чайківського на посаді чільника політичної поліції, могли з ним розправитися й свої за зраду. Принаймні, у подальшій історії визвольних змагань українського народу про цього Ю. Чайківського не згадують жодним словом.

Із плеяди українських просвітителів

Другий Чайківський Юліа(я)н (1882-1960рр.) – науковець, педагог, член Українського педагогічного товариства. Професор Станіславської гімназії, перед тим працював у Львові. Саме тут нитка пошуку вивела до туго затягнутого вузла. Є згадка про те, що «…у Станіславі українська адміністрація взяла владу уже 2 листопада 1918 р., коли головою міської управи став (міський комісар) Чайківський Павло, професор гімназії. Крім того, у тих же спогадах Івана Ставичного «Станиславівська «Просвіта» 1918 року» (Альманах Станиславівської землі. – Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1975.) знаходимо згадку вже про двох (!!!) професорів Чайківських водночас.

Виявляється, перші після закінчення воєнних дій 1914– 1918 років загальні збори філії товариства «Просвіти» у Станиславові відбулися 1 квітня 1918 року в міській залі товариства «Бесіда» з участю близько двохсот учасників. Відкрив збори після чотирирічної перерви відомий громадський діяч Лев Бачинський (1872-1930) – заступник голови виділу «Просвіти» у Станиславові ще до війни.

Перше засідання новообраного правління товариства відбулося 5 квітня 1918 року в такому складі: професор Микола Лепкий – голова, професор Юліан Чайківський – заступник голови, Іван Ставичний – секретар, професор Павло Чайківський – скарбник, Микола Паранкевич – бібліотекар, доктор Лев Бачинський, священик о. Василь Пік і Мартин Королюк – члени та Яків Остап’як – заступник члена виділу.

Михайло АНДРІЙОВИЧ,

член Національної спілки журналістів України, історико-просвітницького товариства «Меморіал».

(Закінчення)

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!