Один рік без Друга

У суботу, 18 серпня ц. р., шановна Марія Іванівна Равлюк та її й родичі Василя Равлюка у його рідному селі Кулачківцях, що у Снятинщині, на Заупокійній службі Божій молилися за дорогого для всіх нас Василя Романовича Равлюка.Його земний шлях у далекому 1949-му почався в цьому гарному покутському селі і тут несподівано закінчився 20 серпня 2011 року. У щирій молитві, у мовчазних думках, у сумних спогадах біля могили Василя Равлюка всі, котрі прийшли і приїхали з Надвірної віддати шану цьому святому і скорботному місцю, яке прийняло вже навічно колись життєрадісного, невгамовного у творчих пошуках, мудрого й серйозного в науках, веселого у спілкуванні з друзями, ще раз перейшли у своїх почуттях і помислах зустріч і розлуку з ним, щоб запам`ятати цей момент на все життя.

Звучить поезія Василя Равлюка (вечір пам`яті)

Особисто мені було фізично боляче, бо якраз 18 серпня торік ввечері, перед святим Спасом, Василь Романович по мобільному телефону прочитав мені куплет нового вірша (ми систематично вечорами так спілкувалися і шліфували ним написані твори, але хатні телефони не «з`їдали махом гроші», як це властиво мобільному, і ми могли по декілька раз спілкуватися протягом вечора). Ця остання наша розмова була коротка, він нагадав, що в понеділок чекатиме мене в Надвірній, бо відпустка за декілька днів закінчується, а коледж забирає масу часу. Але телефонний дзвінок у неділю, 21 серпня, з Надвірної мене паралізував – повідомили, що Василь Равлюк помер 20-го, у суботу, а 21-го його хоронитимуть. Трагедія – любого товариша нема. Невдячний фатум викрав душу у ще молодого і перспективного в літературній творчості чоловіка.

У збірці поезій «Причаститися до незбагненного» (Івано-Франківськ, Місто НВ, 2007) є вірш «Смерть», в якому з властивим Василеві Равлюку «нанизуванням понять в одну смислову вервичку», фізична смерть людини взагалі названа поетом «натхненницею мудрості», бо смерть «рятує людину від болю – це засіб зцілення». Звичайно, так трактувати біологічну природну смерть може лише філософ, як і сентенцію – «людина доти безсмерта, поки не знає про смерть». Проте він завжди говорив із болем про колег по праці, які в молодому віці помирали, і, можливо, якраз такі випадки вражали його душу і вже роздуми над сенсом людського існування формувалися у вірші.

Синове слово про Батька

Склалося так, що я був літературним редактором усіх Равлюкових шістьох книжок – від гумористично-сатиричних «Надвірнянських батярів» (Івано-Франківськ, Місто НВ, 2004) до «Космосу душі» (2009 рік, те саме видавництво), в якій автор роздумує над призначенням людини взагалі в цьому світі.

Майже два роки ми шліфували наступну книжку для дітей «Вовкове весілля» і якби не затримка за ілюстраціями (художник Н. чомусь не спішився із малюнками до віршів, хоч Василь нагадував йому постійно), то цікава і своєрідна книжка для дітей вийшла б два роки тому. І яка б це була радість для нього!

Але радість обов`язково прийде незабаром не лише до українських дітей, але й до родини, і до шанувальників творчості Василя Равлюка. Як нам розповіли рідні, книжку готують до друку в Снятині. Тим паче, що Віктор, син Василя Романовича, виконав уже сам дуже оригінальний дизайн і верстку, лише затримка за достатнім фінансуванням. Шкода, що Віктор Васильович обійшов надвірнянців, не поділився своїми планами щодо видання книжки, бо хто-хто, а надвірнянці та його колеги по «Бистріні» так само надали б відповідну допомогу. Сподіваємося, що все так і станеться. Книжка для дітей «Вовкове весілля» Василя Равлюка невдовзі прийде до читачів.

А для Надвірної Василь Равлюк був і залишиться назавжди мудрим, добрим і життєрадісним громадянином, учителем, поетом. Він справді не знає про свою смерть і залишається з волі Бога і людей безсмертним.

Роман ФЛИС,

член НСЖУ.

А Василь – з нами

Темп життя такий, що не завжди встигаєш мовити добре слово про людину, котру знав, спілкувався і, як мовиться, не один пуд солі з`їв з нею. Пригадую вечір пам`яті Василя Равлюка, який відбувся на початку грудня торік у Надвірнянському коледжі. Його ініціатори – викладачі Марія Мамчук і Володимир Свягла, а безпосереднім виконавцем стала Людмила Тріфонова, яка після Василя очолила циклову комісію суспільних дисциплін.

Щирі, сердечні і водночас жалобні спогади колег по роботі – директора Ростислава Нагорного, викладачів Ганни Томин, Паші Корчової, Галини Савчинець, Ірини Мельничук відтворювали веселу і, здавалось, безтурботну вдачу Василя Равлюка. З кожним він умів поспілкуватися задушевно, пожартувати і в той же час порозмовляти на серйозні теми. Усі відчували його вміння і здатність по-філософському дивитися на світ й оцінювати день нинішній і прийдешній. Він мав чудовий контакт зі студентами, будучи вимогливим і… гнучким, до всього підходив дуже скрупульозно. Ні одне, як мовиться, корпоративне свято у коледжі не обходилося без його дружелюбних і жартівливих віршів-посвят колегам, як і в колі «бистрінців».

Кольорові слайди і відеокадри мовби переносили у зал з учасниками пам`ятного вечора живого Василя, з якими він радився, яким читав свої твори, яким додавав життєвого оптимізму. Дружина Марія Іванівна, сестра Катерина Романівна та син Віктор, як найближчі, найрідніші люди лише із вдячністю згадували чоловіка, брата, батька. Вдячним і товариським було слово літстудійців «Бистріні» – їхнього керівника Нестора Чира, Оксани Андрухович, Іванни Цимбалюк, а також члена НСЖУ Романа Флиса, автора усіх передмов Василевих книг. Викладач Ірина Савчук присвятила свій музичний твір на скрипці пам`яті Василя Равлюка і свого батька Василя Савчука, теж викладача коледжу. Він товаришував із Василем Равлюком і сім років тому покинув земний світ. Надія Дубінська прочитала свого вірша, присвяченого Василеві Равлюку.

Усі, хто знав і спілкувався з Василем Равлюком за життя, могли переконатися у його інтелекті, обізнаності у царині філософії, політології, історії, соціології, літературознавстві, краєзнавстві. Це і видно і в його книгах, які, крім гумористичних творів, вміщують і філософські. У спілкуванні він повсякчас залишався толерантним. Кожного захоплював своєю щирістю і задушевністю, світлою і променистою та відвертою душею. Ніяк не хотілось вірити, що у той вечір пам`яті мовимо про Василя у минулому часі. Радше хотілось говорити про час, котрий минув, а Василь залишається з нами, як активний літстудієць «Бистріні», як турботливий член Національної спілки журналістів України, як шанувальник шахових баталій, передусім, із давнім колегою Йосипом Котом. У позаурочний час він жив кожною хвилиною, як працював – то працював, як веселився – то веселився. А ще вражав часто абсолютною своєю дитячою душею – допитливою, довірливою, готовою у будь-який мент сприйняти чужий біль чи біду. Часто від нього ми могли почути таке – лише йому притаманне. Останнім часом він поспішав. Хотів зробити якнайбільше і якнайкраще. Творити добро для людей.

…Колега по роботі Людмила Тріфонова зі щирістю зізналась, що хотіла б, аби Василь лишився у нашій пам`яті таким же веселим, жвавим, дотепним, ліричним, як у пам`ятних слайдах і відеокадрах. Вона пригадує Василеві слова: життя без сміху – це день без сонця. І нехай нам ще довго світить сонце його щирості і в кожній хаті лунає сміх, яким сповнені Равлюкові твори.