Газета по-надвірнянськи
 

Жидівський кагал Надвірної: становлення, розвиток і …трагедія

16 листопада 2012, 12:31 | Рубрика: Духовність Версія для друку Версія для друку 472 переглядів

У пропонованій розвідці маємо за мету висвітлити діяльність кагалу – єврейського громадського самоуправління та єврейської громади у Надвірній.

У 2003 році світлої пам’яті Марта Юріївна Мітрошина звернулася до мене, як до міського голови, з досить незвичним питанням. Виявилося, з далекого 1941-го року вона зберігала реліквію однієї єврейської сім’ї (пригадувала прізвище Фукс або Фукш) із Надвірної. Це була дерев’яна скринька в оправі з позолоченого багету, в якій під склом на сукні зберігався засушений букетик квітів – такі дівчата з єврейських родин мали під час релігійного обряду (на кшталт першого причастя у християнському віросповіданні).

До того, як у 1941-му всіх надвірнянських євреїв зігнали до гетто, одна з жінок встигла передати цю річ родині Буніїв. Марта Юріївна розповідала, як та, знаючи, що їх чекає, зі сльозами на очах просила зберегти та передати це синові, котрого призвали до війська у 1940 р. Подальша доля цієї родини, як більшості євреїв міста, трагічна.

У списках платників судових податків (зборів) у переліку учасників єврейської громади Надвірної за 1932 рік двічі зустрічається вищезгадане прізвище «…№ 73. Fuchs Нenryk, Dr. та №74. Fuchs Leon…».

Під час свого приїзду до Надвірної головний раввин Івано-Франківщини Мойше-Лейб Колєсник, оглянувши згадану річ, пояснив, що такі побутували у традиціях євреїв Галичини. Від нього я дізнався багато цікавого. Зокрема, про те, що в Надвірній зародилося кілька хасидських династій (хасидизм – форма іудейської містики), лідером найвпливовішої з них був великий раввин Йссахаро Ляйфер (Admorim Yisachar Ber «Bertchi» Leifer mi-Nadvorna). Можливо, з цієї причини одне із передмість Тель-Авіва має назву співзвучну із назвою нашого міста.

Вдалося натрапити на спогади євреїв, вихідців із Надвірної, теки з якими зберігаються у фондах Публічної бібліотеки у Нью-Йорку (за іншою версією, у бібліотеці Конгресу США). У них наявна низка цікавих згадок, що стосуються історії нашого міста, ними можна доповнити частину прогалин у ланцюзі історичних подій, із перебігом на теренах Надвірнянщини із XV ст. (або й глибше).

У писемних згадках Надвірна згадується як поселення, що утворилося при Пнівському замку. Тодішнім можновладцям довколишніх земель Куропатвам, як будь-котрим феодалам, було вигідно мати під рукою повністю залежну від себе жидівську общину, у заможних представників якої у будь-який момент можна було «позичити» ту чи іншу кількість золота. Так практикували у всій середньовічній Європі – позичені гроші не завжди повертали, на що, загалом, жиди-кредитори особливо й не мали кому поскаржитися.

Жидівський кагал Надвірної почав формуватися практично водночас зі створенням поселення, поступово збільшуючи свою чисельність: у 1765 р. налічувалося більше тисячі душ (1006-1196 за різними джерелами). Кількість єврейського населення Надвірної в один час доходила до 50-60 % – у 1880-му році з 6552-х жителів Надвірної 4182-а були євреями.

Єврейське кладовище (кіркут) поділялося на «старе, яке існувало дві чи три сотні років» та більш «нове». Саме у старій частині були поховання вбитих під час повстань Северина Наливайка (1594-1596 рр.) та Богдана Хмельницького (1648 р.). До руйнації частини кладовища у 1980-х роках мені запам’ятався напис (арабськими цифрами) на одному з надгробків, датований саме 1595 р. Запам’яталося саме тому, що це рік народження Б. Хмельницького. Зараз зберігся найстаріший могильний камінь, датований 1709 роком.

Як відомо, через Надвірну пролягав шлях одного із козацьких загонів наливайківців, котрі прямували на Закарпатську Русь. Козаки якийсь час стояли на околицях міста табором, залишивши по собі капличку (посвячену Архистратигу Михаїлу, зруйновану в радянську епоху) та криницю навпроти Місійного Хреста на вул. Мазепи. У каплиці був напис «Боже, поможи нам перейти Карпати». Про це мені розповів колишній голова ради старійшин міста Михайло Федоришин. Загалом, подіям «наливайківщини», як і всім козацьким бунтам, притаманні «єврейські погроми». У 1648 р. у Надвірній стояв із військом табором Семен Височан, маючи намір здобути облогою Пнівський замок. Ймовірно, що польське та єврейське населення округи не обминула участь бути пограбованим.

На більшості надгробків із пісковику (маців) викарбувано імена та стилізовані колони. На деяких можна побачити «благословення долоні «коєн», на інших зображення канделябра-«менори». Ці символи вказують на те, що тут поховані надзвичайно релігійні люди. На кладовищі збереглися залишки двох склепів із піщанику, відреставрованих останнім часом. Це усипальниці хасидських рабинів: рабина Мордехала (Mordechaili) та рабина Аарона Лейба. Обидва вважалися великими праведниками та знавцями Тори. Перший мав багато послідовників не тільки в Галичині, але й на Закарпатті та Марморощині. Щодо рабина Аарона Лейба, то в культі єврейського віросповідання на сьомий день свята Кучок благочестиві євреї приносили до його склепу записки із своїми запитами («кwittlach»), щоб таким чином вимолити допомогу праведника. Наскільки мені відомо, і в наш час на решітці склепу можна інколи побачити почеплені папірці-записки.

На цьому цвинтарі був двійний надгробок з оригінальним написом, під яким поховали пару закоханих. Легенда розповідала, що після раптової зливи та викликаного нею паводку, коли їх знайшли на березі мертвими, то лежали рука об руку, «наче смерті не під силу було їх розлучити». Територія цвинтаря перебувала в якійсь мірі захищеною від переслідування. Уже на момент розпаду Австро-Угорської імперії, на ньому переховувалися декілька озброєних заколотників та дезертирів. Жандарми, навіть, переважаючи кількісно, не наважувалися увійти на територію кіркуту.

За різними даними, на жидівському цвинтарі налічувалося від 500 до 1000 поховань, останнє з них датоване 1941-им роком (травень-червень). Цифри важко підтвердити, оскільки не всі єврейські родини мали можливість встановити на могилах рідних людей пам’ятник, котрий коштував немалі гроші (камінь для стел-маців завозили здалека). Варто взяти до уваги й те, що жидівський кагал Надвірної вражали різні потоки своєрідного релігійного іудейського критиканства. В окремих з них могло практикуватися своєрідне ставлення до поховання померлих, коли на могилі не встановлювали камінного знака. Бідняків могли ховати у загальних могилах – можливо саме з цієї причини й понині жидівський цвинтар на вул. Визволення називають «окопищами». Існує й інша причина такої назви: під час епідемій чуми та холери створювали санітарні поховання померлих, котрих звозили до викопаних ям (траншей). Санітарні заходи на той час зводилися до того, що для дезинфекції використовували свіжогашене вапно та попіл. Не виключено, що такі поховання (змішані) у давні часи були й на місці сучасного майдану Т. Шевченка та в саду біля костелу.

Доводилося чути про те, що з єврейським цвинтарем сусідило ще одне місце поховань, ймовірно, татарське кладовище – орієнтовно на місці сучасних хлібокомбінату та молокозаводу. Як відомо, на службу до польської шляхти наймалися татари, котрі походили з Казанського та Астраханського ханств. Припустимо, що такі перебували на службі в Куропатвів – до сих пір у нашому краї зустрічаються прізвища тюркського коріння. Це кладовище не потрібно плутати з поховальним курганом на загальній могилі турків і татар-кримчаків, які загинули під час облоги Пнівського замку в 1676 році.

Моя пам’ять зафіксувала одну річ. У радянську пору, десь на початку 1980-их, коли через «окопища» прокладали глибочезну траншею для каналізаційного колектора, мало не півміста сходилося подивитися на той вандалізм. Хоч влада й прагнула не компрометувати себе в очах громадян, ковші екскаваторів повсякчас вивергали на поверхню зотлілі людські останки, елементи одягу та різні речі побутово-релігійного вжитку. На свої бачив: коли відкрили одне з поховань (знаходилося на самому нижньому лівому куті цвинтаря), то земля виявилась всіяною великою кількістю бісеру, яким була візерункована одежа там похоронених. Бачив, як робітники згрібали все те у мішки та вантажили до бортового УАЗа.

Михайло АНДРІЙОВИЧ,

член Національної спілки журналістів України та історико-просвітницького товариства «Меморіал».

(Продовження)

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!