Газета по-надвірнянськи
 

Один із когорти мужніх

15 лютого 2013, 11:47 | Рубрика: Духовність Версія для друку Версія для друку 506 переглядів

На березі річки Стримба розкинулося мальовниче село Волосів, засноване в епоху середньовіччя 1439 року. За однією із версій його назва походить від язичницького бога слов`ян Велеса (бога худоби). Отже, історією тут повинно дихати все. Але найбільше надбання кожного населеного пункту – його жителі.

Командир кінного полку Українських Січових Стрільців Борис Франц Якович

Уродженець Волосова Ігор Романович Каратник – професор Львівського лісотехнічного інституту, очолює кафедру вузу. Роман Миколайович Лесюк – начальник управління СБУ кримського міста Севастополь. Представник молодшого покоління села Віктор Володимирович Мазуренко – кандидат фізико-математичних наук Прикарпатського університету. Директорами Надвірнянської ЗОШ І-ІІІ ст. № 1 і Тисменичанської ЗОШ І-ІІІ ст. уже багато років трудяться Петро Михайлович Маланюк і Василь Васильович Луцюк.

Чимало людей у районі знають виконавця другого відділу об`єднаного Надвірнянсько-Богородчанського райвійськкомату Боца Віктора Сергійовича, котрий проходив військову службу в Середній Азії та Молдавії. Але лише небагато односельців знають, що його дід – командир кінного полку українських січових стрільців Борис Франц Якович.

Цей відомий усус народився у 1896 р. у м. Станіславів. Сім`я була досить заможною, володіла власною кузнею. Хлопець закінчив Станіславівську гімназію і 1914-го його призвали у ряди австрійської армії, котра під час Першої світової війни воювала з державами Антанти (Англія, Франція, Росія). Потрапив у російський полон. У 1917 р. у Наддніпрянській Україні розпочалися буремні роки національно-визвольної революції. Саме тоді з ініціативи керівництва усусів – Андрія Мельника, Романа Сушка та інших – із військовополонених галичан створили Галицько-Буковинський курінь січових стрільців. Проголошено про повну підтримку січовиками Української Центральної Ради. Галицько-Буковинський курінь перейменовано у Курінь січових стрільців, який незабаром став однією з кращих частин Армії УНР.

У рядах УСС пройшов славний бойовий шлях Франц Борис. Коли 29 квітня 1918 року генерал Павло Скоропадський за допомогою німців захопив владу і проголосив себе Гетьманом України, січові стрільці, щоб не стати ворогами українського селянства, вирішили підтримати новостворений державний орган – Директорію.

У статті «Січові стрільці на роздоріжжі» (ж. «Літопис Червоної Калини», 1994, № 10-12, с. 22) сотник Іван Андрух розповідає, що з Києва до Фастова у другий запорізький полк прибули сотник Загайкевич Микола, Рогульський Іван, а також хорунжі Кичан і Франц Борис. Їх з радістю прийняв до лав запоріжців відомий отаман Балбочан. Гетьманське командування для утримання Києва перекинуло значні військові сили під командуванням генерала Святополка – Мирського. 18 листопада 1918 року в районі залізничних станцій Мотовилівка та Васильків стрілецькі частини вступили у бій із гетьманцями. У складі стрілецького авангарду успішно воювала кінна розвідка тоді ще хорунжого Франца Бориса. Описуючи бій під Мотовилівкою, відомий історик Іван Крип`якевич у праці «Історія січових стрільців» (т. 1, с. 170) зазначає: «В блискучий, надзвичайно добре дисциплінований військовий відділ сформувалась стрілецька кіннота Франца Бориса у складі 200 шабель». Надвечір усуси прорвали праве крило оборони противника і захопили Васильків. Офіцерські частини гетьманців втратили понад 600 вбитими і були розгромлені.

Відзначився кінний полк у складі північної групи українських військ отамана Оскілка під Коростенем, Ославськом, Мозирем, а також на проскурівському та кам`янець-подільському напрямках. Керівництво січовиків жалкувало, що через нестачу коней кількість кіннотників зросла лише до 250 вершників й однієї кулеметної сотні. Франц Борис опирався на досвідчених і відважних старшин: Федора Грибовського, Івана Камінського, Петра Кухту, Сергія Бойка, Федора Мельника, Олександра Пащенка, Миколу Филиповича, Степана Іванця. Відзначилася кіннота у важких боях 1919 року з білогвардійським генералом Денікіним. Сильні осінні морози, масові захворювання на тиф негативно позначилися на моральному стані стрілецтва. І все ж кіннотники мужньо обороняли місто Шаргород. Франц Борис захворів на тиф і кінним полком у боях за станцію Мурафа вже керував сотник Байло.

Інтернет-видання historicofclub.org.ua свідчить, що після одужання Франц Борис з другої половини до жовтня 1920-го – в. о. командира четвертого кінного полку четвертої Київської дивізії Армії УНР. Згодом він – в еміграції в Чехословаччині. Там відбулось останнє засідання стрілецької ради, на якому після з`ясування безцільності детального перебування за кордоном, керівництво вирішило закликати січових стрільців до повернення у Галичину. Після завершення національно-визвольної боротьби тисячі стомлених, розчарованих, але з почуттям виконаного обов`язку галичан поверталися додому з польських військових таборів для інтернованих, а також із чеської еміграції.

До рідного Станіславова повертався і відомий усус Франц Борис. Приїхав із побратимом Квічкою, з яким ділив злигодні військового життя. Доля закинула друзів у село Волосів, де вони одружилися на дочках пана Заха, чеха за походженням, котрий мав тут маєток. Ґаздою пан був добрим, заможним. Для спорудження великого двоповерхового житлового будинку Зах запросив станіславівського архітектора. Згодом протягом десятиліть волосівська громада використовувала цю будівлю як лікарню. І зовсім прикро, що, на жаль, не по-господарськи виглядає вона зараз внаслідок певних «демократичних» господарських операцій. Сім`ї Борисів та Квічків сприяли насадженню на площі одного гектара чудового саду. Збігали роки, а у сім`ї Франца Бориса не було дітей. Тому пані Людмила Зах із розумінням поставилася до любовного роману чоловіка з красивою служанкою. Народилася дитина (це послужило початку родоводу згаданого Віктора Сергійовича Боца). Пан Франц матеріально підтримував молоду матір. Він виділив їй кілька морґів поля з власного маєтку.

У співдружності з авторитетним греко-католицьким священиком о. Сумиком, Борис та Квічка проводили плідну просвітницько-культурну діяльність. Далеко за межами Волосова відомі стали створені ними осередки товариств «Луг» та «Сокіл». Сім`ї побратимів виділяли значні суми злотих на побудову народного дому, що став до ладу в 1935 році.

Франц Борис – один з ініціаторів створення волосівського народного театру. Жителька села Параска Семенівна Гвоздянчук (1919 р. н.) пригадує, як грала роль дівчини у спектаклі «Запорізький скарб». Для новоствореного хору запросили диригента Теодора Маланчука із м. Рава Руська, що на Львівщині. Пан Зах виділив панові Теодору кімнату для проживання.

Очевидно, що Франц Борис та його побратим Квічка підтримували зв`язок із підпіллям ОУН. Та ж Параска Гвоздянчук розповідає, як за завданням Квічки розповсюджувала патріотичну літературу в навколишніх селах. У Волосові у 20-30-их роках ХХ ст. проживало чимало польських родин. На початках сусіди знаходили спільну мову. Інженер-залізничник п. Колаковський навіть допомагав українцям матеріально у спорудженні народного дому, а його дочка одружилася з українцем на Львівщині. Але напередодні Другої світової війни міжнаціональні стосунки загострилися, пролилася перша кров. Двоє синів пана Колаковського подалися в Армію Крайову, а сам він покинув Волосів.

Німецький та радянський диктатори Гітлер і Сталін у таємних протоколах Договору Ріббентропа-Молотова поділили Європу. 17 вересня 1939-го Радянська армія захопила західноукраїнські землі. Високоосвічений Франц Борис розуміє, що може його чекати: Соловки, а то й розстріл. Власний життєвий досвід, любов до України, бажання бути корисним рідному народові сприяли тому, що він таємно покидає Станіславівщину. Поселяється п. Борис в етнічних українських землях Польщі у селі Потурин Грубешівського повіту Люблінського воєводства. Авторитетного усусівського командира обирають волосним старостою. Але 28 лютого 1943 року він гине від рук польських шовіністів з Армії Крайової. Так несподівано трагічно завершився земний шлях славного краянина-патріота Франца Бориса.

Трагічно, але зі щасливим кінцем завершилося життя Квічки – побратима Бориса. З приходом радянської влади його заарештували у Волосові, розкуркулили і насильницьки вислали за Уральський хребет. Але якимось чином він зумів довести, що є громадянином Чехословаччини і його відпустили. У Чехословаччині прожив решту життя, де його і поховано (коли і в якій місцевості – не вдалося встановити).

Автор висловлює вдячність директорам Надвірнянської ЗОШ І-ІІІ ст. № 1 Петрові Маланюку, Тисменичанської ЗОШ І-ІІІ ст. Василеві Луцюку, краєзнавцю Петрові Арсеничу за допомогу в підготовці цієї публікації.

Михайло СЕМКІЯШ,

методист інформаційно-методичного центру відділу освіти РДА.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!