Газета по-надвірнянськи
 

Рідна мово, будь не тільки святом, А насущним хлібом на щодень…

22 лютого 2013, 11:57 | Рубрика: Духовність Версія для друку Версія для друку 981 переглядів

За рішенням ЮНЕСКО 21 лютого всі народи Землі відзначили Міжнародний день рідної мови.

Кожен громадянин будь-якої країни ще більше відчуває власну приналежність до свого народу, нації. Адже рідна мова для людини – що крила для птаха: він їх не відчуває, але без них не може злетіти.

Чому ж ми іноді забуваємо, котрих батьків ми діти, чому часто «за пару постолів і шкварку на обід» готові зректися не тільки рідного слова, але й рідної матері, лінуємось пізнавати своє, соромимось рідного?

Не знайдемо, на превеликий жаль, жодного телеканалу, що послуговується тільки державною мовою, пропагує українську культуру. А якщо й іде програма новин українською, то часто після того, як про них сповістили вже російською мовою, або ж тоді, коли більшість українців просто не має можливості слухати радіо чи переглядати телепрограму. Безневинний прийом, але який ефективний! Чому, коли українець жартує, він обов’язково мусить розмовляти суржиком? Хто штампує нам «братців-кроликів», «вірок сердючок» та інше хохляцтво? Ні з українським народом, ні з російським ці явища нічого спільного не мають. Чому наша молодь не спроможна на справжні українські жарти на арені клубів веселих і кмітливих навіть вітчизняної ліги? Бо мовою їхнього спілкування ще й досі залишається уже згадуваний суржик.

Мабуть, із рабства ніяк не вийдемо. Батько поета Тараса Мельничука казав своїм синам: «Якщо ти росіянин – будь росіянином, якщо ти поляк – будь поляком. Але якщо ти українець, то ти не можеш бути ні росіянином, ні поляком». Пам’ятаймо, що ми в Україні «таки український народ, а не просто населення, як це у звітах дається,.. і що є у нас мова, і що українська вона, без якої наш край – територія, а не Вкраїна».

Мова – категорія світоглядна. Вона – не пряме відображення світу, а його національна інтерпретація. Коли ж нація починає мислити категоріями чужої мови, то вона перестає бути собою. А це – поступове самовбивство. Чи не про таке мріють деякі наші можновладці?

Страшний мисливець вийде знов на лови.

В єдину сітку всіх птахів згребе.

Рабице нація, котра не має Слова.

Тому й не зможе захистить себе (Оксана Пахльовська).

Мова – ще й категорія політична. Найвлучніше висловили це древні римляни: «Чия мова – того влада. Чия влада – того мова». Протягом багатьох років на примітивному рівні йдеться про рівність становища мов в Україні. Що таке рівність? По-перше, це не однакові функції сильного й ослабленого, здорового і хворого. Рівність – це пільга слабшому. По-друге, наша держава не одна на Землі, отже, говорити про рівність варто у світовому контексті: якщо російська є державною в Росії, то українська є державною в Україні – обидві мови рівні, кожна має свою домівку.

«Двомовність – як роздвоєне жало.// Віхи духовної руйнації.// Змія вжалила серце нації» (Ліна Костенко). Твердження про дві державні мови за наших політичних обставин – це цілковите безглуздя (хіба може народитися одна дитина від двох матерів?).

Після прийняття Верховною Радою Закону «Про засади державної мовної політики» (23 серпня 2012 року), який, по своїй суті, дає зелене світло лише російській мові, а не мовам усіх націо­нальних меншин, які проживають в Україні, деякі представники влади без тіні сорому запевняють, що в Україні усі школи українські: українською, на їхню думку, є школа з російською мовою викладання усіх предметів та вивченням історії України за чужим сценарієм. Президент обіцяє створити комісію, яка внесе поправки щодо розвитку української мови до уже підписаного ним Закону, і це тоді, коли кілька областей уже ввели його в дію, закриваючи українські класи там, де вони добре прижилися й функціонували. Провладні структури посідають хитру позицію: не спішіть, не підганяйте, громадяни України ще не готові «українізуватися», настануть інші обставини – ось тоді!.. Щось подібне свого часу пропонував Насреддін, обіцяючи чогось навчити віслюка за десять років (а за цей час, звісно, або віслюк здохне, або мулла помре). Задумаймося хоча б над такими проблемами:

– чому немає жодної релігії, жодної ідеології, творці яких не ставили б на одне з чільних місць проблему мови, слова;

– чому найвидатніші політики різних часів та епох знаходили час на мовні проблеми (фараон Псамметіх, Гай Юлій Цезар, Карл Великий, кардинал Рішельє та ін.);

– чому епоха Європейського Відродження почалася з «Божественної комедії» Данте Аліґ’єрі – першого твору, написаного вже не інтернаціональною офіційною латиною, а живою народною мовою італійців;

– чому перші європейські академії виникли саме для унормування, ушляхетнення національних мов, що ставали основою нової, національної, культури;

– чому в переважній більшості випадків усілякі експансії, завоювання, окупації мають за мету знищення рідної мови місцевого населення;

– чому в новій державі Ізраїль вважали за необхідне воскресити давньоєврейську мову (іврит), що була мертвою понад дві тисячі років, а не діяли згідно з холуйсько-приреченим «так уже історично склалося»;

– чому апостол Павло сказав: «Коли я молюся чужою мовою, то уста мої моляться, а серце спить»;

– чому всі національні рухи починаються з боротьби за рідну мову й на їхніх знаменах написані лінгвістичні гасла;

– чому деякі наші сусіди вважають за потрібне для себе говорити, що немає української мови, а є мова малоросійська, галицька, русинська, рутенська, карпаторусинська, лемківська тощо;

– чому провідники Стародавньої Греції, закликаючи народ на боротьбу проти перської навали, говорили передусім про необхідність захисту землі і мови;

– чому, проживши життя у національних республіках, дехто навчився тільки мовчати мовами корінних націй;

– чому людина, яка розмовляє російською мовою, – росіянин, людина, яка розмовляє польською, – поляк, а людина, яка розмовляє українською, – «націоналіст», «бандера» у радянському негативному значенні;

– чи завжди «хай слово мовлене інакше, та суть в нім наша зостається»;

– чи справді багатомовність світу є гальмом на шляху прогресу людства, а рідна мова – перешкодою у розвитку особистості й нації і чому так не вважають японці, шведи, голландці, італійці та сотні інших народів;

– чи справді немає іншого способу підняти престиж (і «велич») своєї мови, як принижувати, витісняти, а то й просто забороняти інші мови;

– чому відомий правозахисник Семен Глузман, киянин, вивчив українську мову не в Києві, а в концтаборах (Україна. 1990. – №33. – С. 15);

– чому втрата мови веде до зникнення народу;

– чому Шевченків заповіт «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» хоч і визнається за істину, але фактично багатьма нехтується?

Коли замулюються джерела, вода втрачає свою прозорість. Коли нікчемніють людські душі, занепадає культура. Саме існування мовної проблеми у сучасній Україні – ознака браку гідності й самоповаги у певної частини нашого народу. На цій патології слід урешті поставити крапку і, народившись у єдиній державній, рости разом із нею природно за генетичними законами української землі. «Мова ж росте елементарно: разом із душею народу» (Іван Франко).

Після здобуття Україною незалежності обов’язок збереження й розвитку мови визволеної нації має виконувати кожен із нас, а особливо рідна держава силами законодавчої, виконавчої, судової гілок влади, президента та засобів масової інформації. Так довго, вперто, нестримно виборюваний статус державності української мови сповна запрацює на всіх рівнях суспільства тоді, як безумовно утвердиться у вищих ешелонах влади. Необхідно якнайшвидше долати великоросійські та меншовартісні українські стереотипи і ставати до плідної, добре спланованої цілеспрямованої роботи.

Природно й справедливо, що державна мова в Україні повинна стати засобом міжетнічного спілкування. Крім того, саме українська мова в Українській державі має виступати як державотворчий чинник. Саме вона сприяє консолідації суспільства, взаємопорозумінню у ньому й забезпечує його ефективне функціонування.

Наше завдання полягає в тому, щоб українська мова стала для кожного громадянина України найголовнішим засобом духовно-практичної творчої діяльності, світоглядною матрицею, надійним способом збереження і вияву унікальності, неповторності їхніх особистостей, засобом інтегрування в національну спільноту і саме через таке посередництво – інтегрування у спільноту загальнолюдську.

Лише тоді ми не будемо схожими на чухраїнців Остапа Вишні, які завжди щось вичікують, довго чухаються, покладаються на долю, втрачаючи один за одним шанси, даровані історією.

Пам’ятаймо, що тільки рідне слово, виплекане нашим родом і народом, має таємничу здатність тримати людину в повноті її історичного й духовного буття. Тільки від порога рідної мови можемо виходити на широкі магістралі світу. Посадімо Шевченкове слово біля хатинехай проростає.

Зі святом, українці! Бо ж «мова наша: що словото мелодія, а двоєвже симфонія».

Марія ВІЗІНСЬКА,

методист інформаційно-методичного центру відділу освіти РДА.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!