Газета по-надвірнянськи
 

Таким запам`ятала Мирона Свідрука

22 лютого 2013, 11:50 | Рубрика: Духовність Версія для друку Версія для друку 253 переглядів

Спогади надвірнянки Стефанії Гринішак

Цими днями минає 61-а річниця (відповідно 18 і 22 лютого 1952 року) із дня загибелі справжніх українських патріотів надвір­нянців Мирона та Марти Свідруків, які своєю пов­станською боротьбою доказали любов і вірність Україні. Розпочинаємо публікувати спогади надвірнянки Стефанії Гринішак про Мирона Свідрука, які записав і запропонував до друку Євген Луців – голова районної організації Всеукраїнського історико-просвітницького товариства «Меморіал».

Із Мироном Свідруком мій чоловік змалку були близькими товаришами, оскільки жили не далеко один від одного. Тому обоє, десь у 1944-1945 роках, вирішили боротися за Україну і пішли в Чорний ліс до УПА. Проте через масовий наплив добровольців партизанське командування вирішило частину з них відпустити в резерв. І хлопці, трохи побувши там, повернулися в Надвірну.

Однак про їхні зв’язки з повстанцями стало відомо емгебистам. Одного разу вони пішли купатися на річку Бистрицю (під лісом вище Богородчанського моста). Та раптом звідкілясь з’явилися карателі й почали по них стріляти. Мирон був хуткіший і втік, а мого чоловіка поранили в ногу і він упав.

Коли він упав, емгебисти подумали, що убили його, тому погналися далі за Мироном. Про його поранення довідалися сусіди і принесли мого чоловіка додому. По допомогу звернулися до головного лікаря лікарні Анатолія Іванченка. Той послухав і прийшов обробити рану. Рана виявилась не дуже важкою і невдовзі він одужав.

Після цього випадку хлопці втратили зв’язок і довший час не зустрічалися. Мирон пішов у підпілля й опинився у Брошневі, а мій чоловік залишився вдома. У 1947 році ми з ним одружилися.

Уже починався 1950 рік. І ось одного вечора до нашої хати зайшла сестра Мирона Марія, яка жила на нашій вулиці (тепер Володимира Великого), і викликала мого чоловіка надвір. За деякий час він повернувся до хати, але нічого не каже. Я тоді його питаю: «А чого приходила Андрійовичка?». На що той відповів, що йому щось треба було з нею переговорити. Так я нічого й не довідалася. А виявилося, що Марія приходила просити у нас притулку для Мирона і чоловік, таємно від мене, погодився його надати у нас у хаті. Зранку я, нічого не знаючи, йшла на роботу в банк, де працювала касиром. А чоловік залишався вдома і кликав Мирона, який сидів у нас на стриху, спускатися до хати. Коли ж я поверталася, то він знову вилазив на стрих. Дивлюся, а мій чоловік став чогось такий добрий – став з роботи мене з готовою вечерею чекати. Так проходив час, а я й не здогадувалася, що з нами живе таємно ще одна людина.

Настав Святий вечір, я приходжу з роботи, а мій чоловік зустрічає мене і каже: «У нас буде сьогодні гість, то для тебе буде сюрприз». І тут до хати заходить чоловік (я ще тоді не знала, що то Мирон) і вітається. Мій каже: «Познайомся, це мій найкращий товариш, Мирон». Виявилося, що він у нас у хаті вже перебував тижнів зо два. Після знайомства ми вбрали ялинку і посідали до вечері. Мирон нам розповів, що жив у Брошневі і за ним постійно слідкували емгебисти. Одного разу він був на вокзалі, його вони там запримітили й арештували. Але коли вели, то Миронові вдалося вирватися і втекти від них. Після цього він вирішив повернутися в Надвірну. Прийшов до своєї сестри Марії і попросив її, щоб вона попросила у нас тимчасового притулку для нього. Мій чоловік, звичайно, не міг відмовити давньому товаришеві. Ось так ми і познайомилися.

(Далі буде)

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!