при редакції газети «Народна Воля»,
присвячений Міжнародному Дню рідної мови
Нестор ЧИР
Сумнівний рубіж
«…ми вийшли на рубіж».
Борис Олійник
Так і живем: ми вийшли на рубіж
укотре вже, а злагоди нема.
І 21-й ріже, наче ніж,
і знову не весна у нас – зима.
І знов Дніпро закутий в береги,
сумує в злотоверхому Богдан,
бо ми СВОБОДУ не уберегли –
пішла в полин, неначе у туман.
Під тягарем дошкульних лихоліть
в юдольні злигодні за рядом ряд
злягли ми знов.
…Неподалік стоїть –
не лицар, ні, –
нестарший «старший» брат.
І понукає нами, під обріз
узявши всіх до самих немовлят.
Кривавиться вгорі Великий Віз
від наших неприкаяних утрат.
Своє ж охвістя (темряві уми)
йому не суперечить ні на гріш.
…Вороння кряче нам услід, бо ми,
мабуть, іще не вийшли на рубіж.
12.01.2013
* * *
Що вартує нині голос мій,
схожий на бджолине тріпотіння?
Я хотів, немов гірський борвій,
задвигтіти золотом осіннім.
Я хотів послухати Собор
у його мовчанні і молитвах,
в громі літургій ятривих, бо
прагнув днів, свободою налитих.
Я шукав у розповнях ночей,
де цвіте манлива орхідея,
щоб її зірвати для людей,
зблиснувши душею, як зорею.
…Може, все ще збудеться колись,
хоч лунає музика чаїна,
але я щасливий, бо сплелись
моя доля й бідна Україна.
серпень 2012
* * *
Забіліла земля і далекі сніги забіліли,
і дерева повіки примкнули від довгих утом.
А я стишено сяду й торкнуся до тебе зболіло,
до тепла твого серця і пісні з відкритим чолом.
Та іще доторкнуся душею і дивно, і ясно,
мов до птахи, що раптом зібралась злетіти у вись,
і всетишшя земне, що заявиться якось невчасно,
намалює твій сон, наче стогін загублений чийсь.
І тоді прийде Янгол – весь білий, мов сніг на світанку,
тай огорне крильми і наш віддих, й незримий порив,
і тебе, як зорю, як найкращу у Спарті спартанку
подарує мені в милувань сотворінні і див.
грудень 2012
м. Надвірна
***********************************************
Оксана АНДРУХОВИЧ
Моїм «бистрінцям»
Мої «бистрінці», я спішу до Вас,
І затихають щонайтяжчі рани,
Коли весна танцює ніжно вальс
І вогниками світяться тюльпани.
Мої «бистрінці», я спішу до Вас,
Бо причаститися бажаю словом,
Коли зима-нудьга приходить враз
Й біліють знову всі світи довкола.
Мої «бистрінці», я спішу до Вас,
Коли в черешнях зеленіють віти.
За Правду кожен з нас життя віддасть,
Бо ми із Вами – України діти.
Мої «бистрінці», я спішу до Вас,
Побачитися завше рада знову,
Бо тчеться тут думок розумних в`язь
Й для мене Ви надійності основа.
Мої «бистрінці», я спішу до Вас,
Тут українства щемно-чисті плеса.
Посів любові щедрі сходи дасть
Серед стихії творчого прогресу.
PS. Написано у м. Трускавці
***********************************************
Олександр БУКАТЮК
Ти – Україна
Лесі Палагіцькій
Я витаю в небі Твого голосу
наче ангел ніжністю окрилений
І немає серця в мене тлінного
в грудях – грудка рідної землі
Ти мені не в мареві явилася
у житті судилася людиною
і впізнав в Тобі я образ Матері
в моїм серці втілюєш її
Тому назву Тебе Україною
бо ім`ям цим моя Ненька названа
Мою душу вічно надихаєте
що лиш ВАМИ в світі цім живу
Голос
Обмежений розум окреслював межі,
в обіймах ведмежих кричала печаль,
і дух обережний бажанням належав,
та врешті – освічений сонцем причал.
Витрушую часу пісок поміж пальців,
гортанною тишею тішиться дух,
в хребет онімілий вливається кальцій,
щоб в повному рості загострювать слух,
щоб зір вище зір осягав вічний космос,
крізь лінзу душі і тонованість днів.
Прорізався в тиші упевнений голос,
мов поклик, мов виклик в години трудні.
смт. Битків
***********************************************
Василь ПРОЦЮК
Підмога
Спочиває сонечко за обрієм,
Срібний місяць робить вгору крок.
Діточки, понакривавшись ковдрами,
Спурхують у мріях до зірок.
Мати колискової наспівує,
Сірий котик муркотить в ногах.
Не страшить їх зимонька завіями,
Поки ще зорить Чумацький Шлях.
Вабить небо ясними світилами
Тільки тих, що прагнуть висоти.
Сам Всевишній наділив іх крилами,
Аби легше хрест земний нести.
Послання
«А як демони вийшли з того чоловіка, то в свиней увійшли, і череда кинулась із кручі до озера –
і потопилась».
Єв. Від св. Луки 8.33.
Заводоносили малі джерельця,
Вливаються між береги «Бистріні».
Доносяться до спрагненого серця
Патріотичним духом України.
Пливуть з Карпат до центру і до сходу,
Мистецький хист їх повниться рікою.
Братам віщують бажану свободу,
А воріженькам не дають спокою.
Свого таки діждемось Вашингтона,
Здолавши історичні перекручі,
А хто спрягається у «легіони»,
Ввійде в свиней – і кинеться із кручі.
Тоді пошлемо до усього світу
Із вірним серцем чистого сумління
Благую вість Нового Заповіту,
Як сонце шле землі своє проміння.
м. Івано-Франківськ
***********************************************
Роман БЕНЮК
«З гумористичного зошита»
Одна буква
Написав дід в телеграмі:
– Урожай багатий.
Посприяйте вашій мамі
З поля все ЗІБРАТИ.
Не забули, приїхали…
Пригнали «Урала»,
Лиш подула завіхола,
Колька би їх взяла.
Миттю вигребли з комори
Весь врожай за літо,
Навіть свіжі помідори,
В слоїках закритих.
В діда щелепа відвисла
І волосся встало.
Каже син: – Ось, тату, стисло
В «Блискавці» писало…
Це на пошті маху дали,
Бо замість «ЗІБРАТИ»
Написали: «Врожай в мами
Поможіть ЗАБРАТИ».
м. Надвірна
***********************************************
Марія ЄРМАКОВИЧ
Ранкова природа
Огортає світанок круті береги,
Оксамитовий ліс і долину.
Умиває і будить квітучі луги
І замріяну пишну калину.
Де не глянь – надовкруг срібні роси лежать
І виблискують, мов діаманти.
Незабудки вогнем молодим палахтять,
Линуть співи – пташині таланти.
А повітря – в долоні бери, мов світи,
Заспокоює душу і серце.
Крізь гілки проника промінець золотий
І блищить невеличке джерельце.
Коли спрага чи втома замучить тебе,
Підійди і напийся водички –
І бадьорість повернеться в тіло слабе,
Скріпить волю вода із кринички!
* * *
Спустився туман над полями,
Між схилами річка шумить.
А що буде, друже, із нами,
Коли час невпинно біжить?
Нові появилися зморшки,
Немов павутинки малі.
…Душа не старіє нітрошки
На цій незворушній землі.
Вже знов забіліли лілеї,
Зелена трава навкруги.
Давайте, ми підем до неї
Удвох на квітучі луги.
Зустрінемо разом світання,
Побачимо сонечка схід.
Хай нас надихає кохання
Крізь плетиво зоряних літ.
с. Саджавка
***********************************************
Мирослава ГОРДЄЄВА-МЕЛЬНИК
* * *
А мудрість приходить не із сивиною – із втратами,
І хрестик печальний ще вишиє доля нераз.
Ще вічність у душу прискіпно мені зазиратиме
Очима лелек, що давно відлетіли від нас.
«Та стільки ж іще? – запитаю, до краю стривожена.
– Ще скільки хрестів на своєму шляху промину?
Чому ж ти до друзів так швидко приходиш, не-про-ше-на,
Що вкотре плече підставляю під чорну труну?»
Злітають лелеки, туман розганяючи крилами,
Зливаються з сонцем, проміння сплітають в пісні.
За ними ще довго тужитиме дощ над могилами,
Та пам`ять на скроні порошею ляже мені.
Кохання без дієслів
А я ж тебе – нікому і ніколи,
А я ж тобі – нізащо і ні з ким.
А я ж тебе – іще давно, зі школи,
А я ж з тобою – до останніх рим.
Уся твоя. І ти мені єдиний.
А я тобі – зоря чи первоцвіт,
Моя найближча на землі Людино,
Мій мною в Бога вимолений світ!?
с. Саджавка
***********************************************
Уляна ІЛЬЧИШИН
Помічники
Маєм мамі гарні вісті –
Наші руці в білім тісті.
Ми її допомагаєм
І від того підростаєм.
Мама нас всього навчає,
Хоч за нами прибирає.
Та не крає серце осуд,
Бо дитятка миють й посуд.
Хоч довкола все у піні,
На столі й кухонних стінах,
Приберем все напоказ –
Буде затишно у нас.
Інтерпретація
Христос просив: «Зніми мене з хреста,
Не добивай своїм недопоривом.
В недолюбові не з`єднать серця,
А тільки у ділах благочестивих.
Коли свій страх ти перекрив ключем,
Коли з-під сумнівів забрав опори,
А відчай твій вже більше не тотем*
Й спокусами душа давно не хвора;
Коли думки шліфуєш кожну мить,
Де віднайдеться хоч зерно творіння,
І ти тримаєш міцно Правди нить –
Подам тобі своє благословіння».
*Тотем (англ.) – тварина, рослина, предмет або явище природи, які у родових групах були об`єктом релігійного шанування.
м. Надвірна
***********************************************
Леся ПАЛАГІЦЬКА
(дебют)
* * *
Не нарікай серед зими,
Мій шлях – у терня втертий,
І не шукай серед пітьми
Душі вінця – безсмертя.
Не задрімай і не забудь
Мій голос серед тиші.
Твої слова тебе знайдуть,
Як навіть світ залишиш.
* * *
Не хочу я зір
І прориватися крізь терни.
І лавру не треба,
Він зморшки зранить на чолі.
А сонце з-за гір
Гріє душу – самотню й химерну.
…Чим ближче до неба,
тим важче іти по землі.
с. Клубівці
Тисменицького району
***********************************************
Данута СЕМ`ЯНІВ
Доріжка у сон
Ти сьогодні наснився мені
й наші очі засяяли блиском.
Обірвалась розлук чорна низка
протиріч… Наших спогадів тризна
зникла в тому нежданому сні.
Забуяв в твоїй усмішці трем,
наче сонця осіннього згустки.
З вуст слова про кохання, мов плюскіт
тихих хвиль або шерехи блузки,
пронеслися між нами тихцем.
Ти навіщо наснився, скажи?..
Знов надія розправила крила
і мовчати вже більше не сила:
«Позови у свій світ мене, милий,
і доріжку у сон покажи!»
* * *
На однім плечі заснула доля,
а на другім – ти в солодкім сні.
Купол ночі – наче парасоля,
Від обмов – кохання теплі дні.
За плечима янголи кружляли,
щастя гойно квітнуло довкіл.
Ми страху тоді не відчували,
Як ділила заздрість нас навпіл.
На однім плечі тулилась радість,
ніжність друге вірно берегла,
а зоря, мов пісня на естраді,
до твого торкалася чола.
м. Івано-Франківськ
***********************************************
Галина ХРИСТАН
Звідки колготки
У вагонному купе їде сім`я вегетаріанців із маленьким хлопчиком. На наступній станції до них зайшло ще двоє людей. Розмістилися. Вийняли із валізи харчі і почали обідати. Хлопчик довго спостерігав за ними, а потім спитав маму пошепки:
– Мамо, а сосиски виростають у колготках, чи на них потім їх надягають, як постаріють?
Кінець фільму
Мама з Марійкою сидять перед екраном телевізора. Дивляться цікаве кіно. Задзвонив телефон. Мама вийшла у коридор, поговорила з кимось по мобільнику, зайшла до кімнати, а кіно закінчилося.
– Марійко, чим усе закінчилося?
– Буквами.
Небезпечна професія
На вулиці граються діти і хваляться батьками:
– У мого тата найсмішніша професія – клоун.
– А у мого – найнебезпечніша. Він – рятувальник, може згоріти, втопитися, впасти з висоти або в колодязь, але врятує інших.
– Ні! Ні! У мого тата – найстрашніша професія – бухгалтер!
– Ой! – сміється дітвора, – два плюс два – чотири! Як страшно!
– Не вірите! Я сам чув, як він учора казав мамі, що як прийде директор із відпустки, то його з`їсть.
Хто сподобався
Вмовила дружина чоловіка піти з синочком до зоопарку, щоб трохи відпочити від обох, і лад у квартирі навести. Гуляли там обидва цілий день. Повернулися веселі, збуджені. У хаті – порядок, їсти наварено. Мама щасливо усміхається і питає синочка:
– Дмитрику, хто із тварин сьогодні тобі найбільше сподобався?
– Наш тато.
Критичні дні
Захворіла бабуся. Онуки привезли її до лікарів.
Оглядають, розпитують: – Вам скільки років? – Питає медсестра.
– Сімдесят сім.
– А критичні дні бувають?
– Так. Майже щоднини…
– Ой, це недобре, – засмутився лікар, – а коли почалися?
– Давно, пане лікарю, давно. Як оженився мій Василь зі мною, прийшов до нас жити. Відтоді майже щоднини – то за ґудзик непришитий, то за борщ пересолений – лише критикує і критикує. Уже п`ятдесят два роки…
с. Саджавка
***********************************************
Олександра СОРОХМАНЮК
Бескиде, мій брате…
Пам`яті Михайла Михальчука
Ви так квапливо вже зібралися
в дорогу
невидиму, незнану і якусь журливу…
На топірці людської сутності і правди
з льоду
викресали віковічно українську
Волю.
Так заридала ридма сонячна трембіта
Попід небесні скроні і понад гори…
вічна.
І падали на денце всесвіту душі –
ті думи Ваші розболілі,
а чи то дзвони-дзвонарі до Бога
на поклін летіли,
викрешуючи таїну гріха, а чи простого,
як життя, буття… у пам’ять.
Змілілі ріки Вашого мовчання
проб’ють у весну тиху течію…
а чи сльозу прощання
візьмуть на плечі дужі всі
братове-гори,
з якими марив і яких любив
до скону Слова,
а чи то клятви на опришківство святе –
служіння людям, а чи Богу…
Бескидом Вічності
Душа стає.
Мій рай
Впало сонце в снігові завії,
Скочила у весну срібна тінь зими.
Ти мене, коханий, поведи до мрії,
До дитинства маминого поведи.
Я зійду до неба на високі гори,
На полях широких ватру розкладу…
Тут мій рай – це море
Дум моїх і щастя наяву.
Най колише вітер смерекову тугу,
І зірки небесні проростуть в квітки.
Ти мене, коханий, не в зимову стужу –
У весняну повінь поведи.
Я – гірська княгиня, тут мій світ прасивий,
Потічків шумливих – музика свята.
На хребтах під небом – бузьок яснокрилий,
І моя князівна – ружа розцвіла.
с. Микуличин
***********************************************
Марія СТЕФУРАК
Метелик, котрого так і не впіймала
(новелетка)
Пізня-пізня осінь… А я здичавілими чепашами мандрую в гори. Кожен крок так і втрапляє в сліди мого дитинства. Така полегкість на душі, ніби здіймаюся й лечу над рідним краєм. Ось іще зовсім зелене листя ожини густо-густо прикрило дрімоту землі. Випрошую кілька листочків… Долоні враз відчувають колючий дотик.
А під ногами дитяче квиління.
– Це твоє дитинство на стрічі з тобою. Пригадуєш, як бігала босоніж по цьому колючому ожиновому килимі за метеликом? А він сховався… Твої маленькі ноженята були обдерті до крові, а пальчики – в колючках, мов у їжачка.
Мої мама вміли їх лікувати. Мамо, мамо, якби Ви були… Мені здається, що й досі була б тим безтурботним дівчатком.
Спогади ви мої, спогади… Не повториться ніколи те, що було.
І забула за себе, ноги самі несуть крутизною гори все вище й вище. Колись цю гору викошували, була, наче вилизана язиком. Тато косили також. Ми з братом і сестрами носили…
Мій спогад обірвав розпашілий кущик брусниць – стиглі-перестиглі ягідки так рясно повсідалися одна біля одної, наче хтось їх поналіплював.
– Це для тебе ми доспіли, – чую ніжний шепіт. – Будь нашою гостею. Ласую, аж до гіркоти в роті. Так мені розкішно, як у раю. А ця жорстка, мов дротини, трава вже згоряє на сонці. Псянка. Прийдешні покоління вже не знатимуть, мабуть, ні цієї трави, ані її назви… Багато втрачаємо: пам’ять самобутнього краю.
Берізки, мої давні приятельки, у напівсні схиляють своє віття додолу, цілують мої щоки. Радію, зігріваю у своїй долоні їхні останні зжовтілі листочки. Ідилія верховенства любові до Вічного…
Поглядом обвела доокруг берізки.
– О, диво! Це ж грибочок! Хоробро доволі таки виперся над землею коричневою шапочкою. Підберезник.
Я звела руки до неба разом із верхів’ям дерев.
– Дякую Тобі, Всемогутній Боже, що дозволив споглядати пізньоосінні Карпати у всій величі і красі! Спасибі вам, гори! Коли мені сумно, йду до вас. Коли мені радісно, йду до вас. Ви – розкіш моя і розрада.
Унизу рідне село. Воно стало молодшим, аніж півстоліття назад. Зблискує, аж сліпить зір, банями велика нова церква. Збудували всією громадою. Таки не втратили віри, не забракло духу також священику Володимирові Чорноокому з чистими синіми, мов небо, очима. Завзятий, слава Богу. Нема вже стареньких, похилених хатинок, он які поверхівки новенькі чепуряться!
А день осінній, ой, який короткий! Метелика, котрого так і не впіймала, не встигла стрінути.
А жаль…
м. Надвірна
***********************************************
Тетяна СУГАЙ
(дебют)
Крути
Обірвалось життя на найвищій гітарній струні,
Не змовкають і досі до болю печальні акорди.
То під Крутами впав від московської кулі в спині
Український юнак, у бою непохитний і гордий.
Кров багряна пролилась на сірі, як хмари, сніги,
Але марні до щему пісні поминальні і слізні.
Непокритим лежав. І гуляли вітри навкруги,
І кричало вороння над вбитими тоскно і грізно.
…Проминули роки. З позасвіття вертають вони
До покритого кров`ю і горем крутянського поля.
Тихо плачуть свічки на могилах тих свідків війни
І молитви шепочуть щоночі їх скривджені долі.
* * *
Серед марева снів ти до мене, мов ангел, явився,
в тихім вирі думок сповивав мене білий туман.
Але тут же, як дим, за дощами журби загубився,
залишивши в мені нотки смутку й пустих сподівань.
Тож куди я лечу?.. Зупиняюся лиш на хвилину.
Гасне промінь жаги і в мовчанні звучить тишина.
Зі щоки витираю непрошено вперту сльозину
й повертаюсь у сни, де тремтить одинока струна.
Золотий листопад знов на землю лягає безпечно.
Я твій образ шукаю в далекій холодній пітьмі.
… Я любила тебе, хоч і знала, що це недоречно,
бо були наші стрічі насправді сумні і німі.
с. Пасічна
***********************************************
Світлана ТКАЧУК
* * *
Чартерним рейсом відправлю спогади
В осінь, щоб жоден їх не збагнув,
Щоб ані вісточки, щоб ані здогаду,
Щоб ані слова із них не вчув.
Від одинокості хоч втомилася,
До самоти пригорнусь, а не…
Осінь ув очі мої дивилася,
Не розуміла, либонь, мене.
Не уловлю, що відбувається:
Серед буденності хоч на мить
Мені би, грішній, може, покаятись,
Чи, може, праведній, нагрішить?..
Як тут вчинити – не уявляю.
(Вітер виводить сонет зітхань.)
Чартерним рейсом я відправляю
Мрії, що зіткані із прощань.
Осінь – з дощем. Ти і я – окремо
У партитурі своїх страждань.
Ми – всього-на-всього теорема
Ще не розв’язаних сподівань.
Якби в житті усе було навзаєм,
То ми б зіграли зовсім іншу роль.
Нестор Чир
* * *
Вже хуртовина за вікном зітхає,
Виводить вітер ноту «мі-бемоль».
Якби в житті усе було навзаєм,
То ми б зіграли зовсім іншу роль.
А так в розгніваному снігопаді
Інтерпретуєм ніби і не зле,
Що все – нормально, що земля не пада,
І ми – не аутсайдери, але…
Поодиноко різні ролі граєм.
І добре граєм (вивчились давно).
…Якби в житті усе було навзаєм,
То іншим вийшло б нинішнє кіно.
с. Тисменичани
***********************************************
Ганна САМУЛЯК
Урок рідної мови
Знов мови урок. Як у храмі пречистім,
на мене проміняться погляди чисті
отих ще безгрішних і світлих очей –
моїх вже давно, наче рідних, дітей.
Чи словом зумію я їх причастити,
любов’ю до нього серця освятити,
аби зазоріло воно на весь світ,
дзвеніло, бутонилось щедро, мов цвіт?..
Прадавнє і вічне, кодоване в думах,
у віршах Шевченка, співочих бандурах,
від гордих Карпат до святого Дніпра
дароване Богом для Правди й добра.
…Йде мови урок. Як у храмі пречистім,
сія рідне Слово бурштиновим блиском.
Квітує в нім пісня Вкраїни жива
і творить в серцях українців дива.
* * *
– А хто я? – питаюся. – Хто я?..
Невже із пахучого поля,
що трави у росах купає
й світанки ясні зустрічає?..
Чи з ніжних матусі пісень
колись народився мій день?..
Чи, може, із цвіту калини,
що виросла обіч долини?..
Мабуть, із джерел під горою,
що всіх причащає водою
у літню спекотну годину –
малечу й дорослу людину.
Весняні вітри зголосили,
всміхнулася синь звіддаля:
– Тебе Україна зростила
і рідна карпатська земля.
с. Зелена
Версія для друку
1,138 переглядів
