Газета по-надвірнянськи
 

Таким запам`ятала Мирона Свідрука

1 березня 2013, 11:45 | Рубрика: Духовність Версія для друку Версія для друку 300 переглядів

Спогади надвірнянки Стефанії Гринішак

(Продовження. Поч. у «Народній Волі» 17-19 від 22 лютого ц. р.)

Перед нами тепер виникла проблема, що далі робити з Мироном. На той час ми не мали ніяких зв’язків з місцевими партизанами. Але мій чоловік працював у швейній артілі «Новий світ» у центрі міста, там де тепер юридична консультація. І приходить одного дня до нас додому жінка Катерина Василик із Молодкова і каже до нього: «Я дуже би хотіла, аби ви научили мене шити. Але я вас дуже прошу вчити мене вдома, бо я не хочу робити в артілі». Мій чоловік тоді здивовано питає: «А що я вас удома можу навчити без швейної машинки?». Тоді вона відповідає: «Та мені аби лиш для себе навчитися шити, а швейну машинку я маю. Її принесу до вас, а як буду вертатися з роботи на заготзерні, то заходитиму вчитися». На тому і погодилися. Але ми не знали, що Катерина мала зв’язок з партизанами. Спершу вона приносила шити сорочки та інші речі. Проте незабаром ми запідозрили, що в неї є зв’язок із «лісовими хлопцями». Тоді ми покликали Мирона і стали просити Катерину, щоб вона зв’язала його з ними. Вона всіляко відмовлялася, мовляв, що я їм скажу, звідки він узявся, як поставиться до цього Служба Безпеки (СБ). Проте жінка все ж повідомила повстанців про Мирона, який прибув із Брошнева. Тоді ним зайнялася і повела розслідування СБ. Незабаром викликали Катерину на допит, щоб розповіла все, що знає про Мирона. Іншого виходу ми не мали, залишатися далі Мирону у нас у хаті ставало дуже небезпечно, бо всюди рискали емгебисти. Час минав, ішло вже до Великодня, а зв’язок не налагоджувався. А йому не терпілося, не міг однієї днини спокійно висидіти у хаті. Не було йому жодної ради, все поривався щось робити і запитував нас про Катерину.

Був вечір, він ще не пішов від нас, але вже зв’язок налагоджувався. Ми сиділи у хаті, я варила вечерю і несподівано пропало світло. Через деякий час у вікно почувся стук. Я пішла до дверей, а Мирон залишився сидіти за столом, бо щось писав біля свічки. Відчиняю двері, а там стоїть дільничний Скиба. Я так і обмерла. Скиба ввійшов, а Мирон, скориставшись темрявою, вихопив револьвер, вибіг до другої кімнати і став там за дверима чекати. Дільничний питає мене: «Чому світло у хаті не світить?». А я відповідаю: «Світла нема». Тоді він каже: «Ваші документи». Я ж стою і трясусь (добре, що в хаті було темно) і думаю, або Миронові нерви не витримають, або Скиба піде хату оглядати. І так стою серед кімнати і не знаю, що маю робити. А той подивився-подивився і, на щастя, обернувся та й пішов геть. Я не знаю, як я виглядала після такого пережитого страху. Хотіла лиш дуже, аби то все нарешті вже закінчилося і ми відправили Мирона.

Відповіді все ще не було. Мирон уже не мав терпіння чекати, казав: «Нині я дурно прожив життя. День пройшов, а я нічого не зробив для України». (Можете собі уявити, яка то була людина). І тоді він вирішив діяти. Почав нас розпитувати про більшевицьке начальство у місті. На той час районним НКВД керував Шитіков і я, оскільки працювала бухгалтером банку та знала багатьох людей (банк знаходився у приміщенні теперішнього Ощадного банку і керував ним тоді Токарєв, який не мав однієї руки), отримала від Мирона завдання з’ясувати, де той живе, куди ходить вечорами і що любить. Одного дня я зустрілася з Дусею Гундихою, яка працювала касиром у кінотеатрі. Однак, я ж не буду питати її напряму «Чи приходить до тебе Шитіков?», а починаю здалеку про кіно. Тоді демонстрували якийсь індійський двосерійний фільм і вона сказала, що квитки на нього купив навіть Шитіков. Боже, після роботи, я біжу додому, щоб повідомити про це Мирона. Приходжу і кажу йому, що Шитіков живе у вуличці біля восьмирічної школи (теперішній фізико-математичний ліцей) у першому двоповерховому будинку і сьогодні ввечері іде з жінкою в кіно. Мирон, щоб не наражати нас на небезпеку, вирішив виконати цей замах сам і став чекати на їхнє повернення біля будинку. Однак ситуацію ускладнило те, що з ними ще була й дитина, яку вони взяли із собою, бо не мали з ким залишити. Проте, коли вони вже підійшли і Мирон приготувався стріляти, дитина обернулася до нього. Побачивши це, він пожалів її і не зміг вистрілити. Для нього це означало повний крах. Коли прийшов до нас, то на ньому лиця не було. Нам він сказав, що Шитіков – сволоч, а дитина не винна, тому не зміг виконати замах.

Так в очікуванні минув і Великдень, наближалося літо. І ось, нарешті, приходить до нас Катерина і забирає Мирона у Молодків до повстанців. Проходять дні, а вісток нема ні від кого. Через деякий час приходить Катерина і повідомляє про перевірку СБ тому, що до повстанців засилали багато провокаторів. Згодом покликали у Молодків до СБ нас із чоловіком і декого з родини Свідруків. Нам сказали: «Ви заварили це і аби ви тепер знали, що найменша його помилка, то ви будете відповідати за нього».

Пізніше прийшов до нас Мирон із хлопцями. Перед тим як зайти до хати, Мирон запитав, чи можна до нас приходити. Ми відповіли, що можна.

Євген ЛУЦІВ,

голова районної організації Всеукраїнського історико-просвітницького товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса.

(Далі буде)

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!