У поезії зрілого майстра мовби прихована таємнича стихія внутрішньої первозданності, отой закодований шляхетизм, що, вочевидь, є генною спадкоємністю авторового роду-переводу. Кожен рядок випромінює добру позитивну енергію, що, як і стихія тиші і звуків природи, захоплює тебе якось неусвідомлено – і ти стаєш співтворцем раювання духу. Нестор Чир, як мольфар, своїм сонетом, мов первоквітом, видобуває затаєні у природі значення і вивінковує ними думку.
Володимир Качкан,
доктор філологічних наук, академік, професор.
Цієї світлої, чистої ностальгії-віри, якою сповнена поезія Нестора Чира, так бракує сучасній літературі, що інколи його донкіхотський порив сприймається як тиха радість.
Євген Баран,
літературний критик, голова Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України, доцент, кандидат філологічних наук.
*********************************************
Надвірнянські районна державна адміністрація, районна і міська ради, редакція газети «Народна Воля», ТРК «Надвірна», літстудія «Бистрінь», районна бібліотечна рада
щиросердечно віншують
із 75-річним ювілеєм
Нестора Івановича ЧИРА –
керівника літстудії «Бистрінь», депутата обласної ради чотирьох демократичних скликань, члена Національної спілки письменників України, автора семи поетичних книжок, лауреата премій: Всеукраїнської ім. Ярослава Дорошенка, обласних ім. Василя Стефаника та ім. Марійки Підгірянки, районної ім. Надії Попович, члена ради облорганізації НСПУ, голову редакційної ради, упорядника, редактора та співавтора багатьох суспільно-громадських видань, літературних альманахів, поетичних та прозових збірок.
Дай Вам, Боже, днів щасливих,
Дай добра, здоров`я й сили,
Дай любові, згоди, втіхи,
Змоги дай життю радіти.
І ділитись словом щирим,
Теплим, лагідним, правдивим,
Адже Вас вітає радо
Наша вдячна вся громада.
Сердець тепло, і доброту, і вміння
У чесній праці показали Ви.
І дякують Вам юні покоління
За це Вам на дорогах росяних.
Хай і надалі лиш здобутки будуть,
Повториться прекрасне знов і знов,
Хай щирі й вірні друзі всюди
Несуть Вам свою шану і любов.
*********************************************
Нестор ЧИР
Про вірші
Такі мої ці вірші, як дощі…
Леся Шмигельська.
Такі мої ці вірші, як дощі,
такі, як діти, – то сумні, то гойні,
то виростають вишнею в душі,
то світяться, мов яблука червоні.
Я висіваю їх в полях світів,
на берегах незвіданих просторів,
а в серці залишаю лиш оті,
де мислі перед Господом в покорі.
Де чутно, як наповнюється ліс
Карпатами і шепчуться легенди.
Й не знати, хто у строфи їх заніс, –
чи то мольфар, чи з пісні перебендя.
…Такі мої ці вірші, як сніги,
коли доокіл хмуриться журою,
і дні не родаки, а вороги,
котрі ідуть туманами за мною.
Але вони мої до скінчу літ,
в них Україна сяє бірюзово,
і їх пташиний тихий переліт
сягає неба, як любові слово.
* * *
Боже Всевишній, зволож мої спраглі вуста,
голосом крові дозволь перевтілитись в пісню!
Може, тоді серед променів сонця навскісних
з’явиться ще раз надія земна і проста.
Може, спокутую душу, замерзлу в снігах,
вирветься стогін протяжний із неї стрілою,
вістрям кінчастим торкнеться чола над бровою
і – я воскресну в далеких незнаних світах.
Скресну-воскресну, щоб знов повернутись дощем
чи зорепадом, аж серце розбивши на скалки.
… Боже Всевишній, я вірую в Тебе ще змалку,
тож мої сльози укрий потаємним плащем.
***
Вже серце склювали ворони,
завіяло снігом вікно
душі, що стоїть безборонна,
укрита дірявим рядном.
А світ, наче море бездонне,
і космос, відкритий давно,
мене не приймають… І грім
у небі гурчить огнянім.
Та я не здаюся поривам.
Замаєний вітром Карпат,
мій дух у буденності дива,
в наївній напрузі від зрад,
став ясенем гордим, манливим
між інших гіллястих плеяд.
Бо на Україні я зріс,
немов над Дністром верболіз.
Подих весни
Ще триває зима, ще їй дихає
в спину ватага
і завчасних відлиг, і бурульок
веселий капіж,
але вже первоцвіт, набираючись
сил і відваги,
прорізає сніги, наче вправно
загострений ніж.
Ще у сутіні днів дрімотою
охоплені ниви,
і самотні ялини шумлять
у підніжжі Ґорган,
але вже в небесах рвійно вітер
весни буйногривий
розганяє нудьгу і похмурий
до болю туман.
Ще і зимно довкіл, і світінь
заовидна снігаста,
і кичери в імлі, наче тіні,
покірно мовчать,
але вже оживає найменший
камінчик смугастий,
і звучить джерело, знявши з себе
зимову печать.
* * *
«…сірі вузлики ранку».
Ліна Костенко
Я малюю твій сон на нічному вікні,
сірі вузлики ранку розплющують очі.
У цій магії раптом згадались мені
наші перші цілунки і чари дівочі.
Десь далеко іржав наполоханий кінь,
вибухали спросоння співочі пташата.
Сірі вузлики ранку, минаючи тінь,
тихо поруч пройшли, аби нас не злякати.
…Може й досі в коханні ми дружно живем,
бо з тих пір, як воно засівалось завчасно,
сірі вузлики ранку в красі діадем
нас вкривають таємно крізь простори часу.
Мова яблук
Не пісня я, а мова яблук
посеред літньої пори.
Живу хореєм, а чи ямбом,
лиш тільки, Боже, сотвори
в моїй душі ту Правду вічну,
яка не відає олжі,
щоб розливалася, мов річка,
у повсякденнім крутежі.
Як позове мене Всевишній
на суд, де безнадій нема,
то вимовлю словами тиші
направду, а не жартома:
– Серед усіх сакральних азбук,
як не хилився б я до них,
найкраща пісня – мова яблук
в шаленім всесвіті живих.
Осіння ностальгія
Багряна від листя дорога веде в безкінечність,
огранена майстром на білім, як світ, полотні.
О стишена осене, в тобі моя недоречність,
і серця тривоги, і скриті пророцтва сумні!
Допоки ще дзвоном відлунює стогін у скронях
і бачать зіниці живого крило журавля,
засвічуся сонцем, як зрощений мамою сонях,
й чийсь голос почую, що лине, мов день, звіддаля.
Це ти, моя доле, прикликуєш в небо безкрає,
у сон кольоровий, де тихо вмирає трава.
Над Прутом веселка для когось ще барвами грає,
а я за межею визбирую слізно слова.
Такі, щоби скласти дзвінку звукову амплітуду
для пісні, з якою за обрій колись відлечу.
Тож вірю, кохана: й тоді, як між зорями буду,
мене упізнаєш, вночі запаливши свічу.
Листопад 2012
А листя падало…
А листя падало,
а листя падало,
вкривалась осінню земля.
Пісні і музика
п`янкими ружами
до нас летіли звіддаля.
Як зупинилися,
то притулилися,
серця збентежуючи нам.
Як ми кохалися,
як ми любилися –
Відомо тільки небесам!
Імлистим вечором,
зомлілим вечором
розреготалася сова.
Злітали в реченнях
чомусь приречено
тобою мовлені слова.
А духи вічності
в глибинах плинності
нас повертали все одно
в отави скошені,
укритих росами,
до вуст солодких, як вино.
* * *
До рідного порогу і родини
веде нас пісня мами крізь літа.
На синім полі сонячні зернини
в туге колосся вітер запліта.
Тоді стаю я вічною зорею,
хоча душа живе ще на землі.
Звучить щемлива музика, а з нею
курличуть невгамовні журавлі.
В глибинах океанів піднебесних
для кожного є власний часолік.
Ми назавжди космічним перевеслом,
мов кодом Вінча, зв`язані навік.
м. Надвірна.