Газета по-надвірнянськи
 

У світі слова

7 березня 2013, 12:02 | Рубрика: Свята Версія для друку Версія для друку 349 переглядів

У поезії зрілого майстра мовби прихована таємнича стихія внутрішньої первозданності, отой закодований шляхетизм, що, вочевидь, є генною спадкоємністю авторового роду-переводу. Кожен рядок випромінює добру позитивну енергію, що, як і стихія тиші і звуків природи, захоплює тебе якось неусвідомленоі ти стаєш співтворцем раювання духу. Нестор Чир, як мольфар, своїм сонетом, мов первоквітом, видобуває затаєні у природі значення і вивінковує ними думку.

Володимир Качкан,

доктор філологічних наук, академік, професор.

 

Цієї світлої, чистої ностальгії-віри, якою сповнена поезія Нестора Чира, так бракує сучасній літературі, що інколи його донкіхотський порив сприймається як тиха радість.

Євген Баран,

літературний критик, голова Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України, доцент, кандидат філологічних наук.

 *********************************************

Надвірнянські районна державна адміністрація, районна і міська ради, редакція газети «Народна Воля», ТРК «Надвірна», літстудія «Бистрінь», районна бібліотечна рада

щиросердечно віншують

із 75-річним ювілеєм

Нестора Івановича ЧИРА

керівника літстудії «Бистрінь», депутата обласної ради чотирьох демократичних скликань, члена Національної спілки письменників України, автора семи поетичних книжок, лауреата премій: Всеукраїнської ім. Ярослава Дорошенка, обласних ім. Василя Стефаника та ім. Марійки Підгірянки, районної ім. Надії Попович, члена ради облорганізації НСПУ, голову редакційної ради, упорядника, редактора та співавтора багатьох суспільно-громадських видань, літературних альманахів, поетичних та прозових збірок.

Дай Вам, Боже, днів щасливих,

Дай добра, здоров`я й сили,

Дай любові, згоди, втіхи,

Змоги дай життю радіти.

І ділитись словом щирим,

Теплим, лагідним, правдивим,

Адже Вас вітає радо

Наша вдячна вся громада.

Сердець тепло, і доброту, і вміння

У чесній праці показали Ви.

І дякують Вам юні покоління

За це Вам на дорогах росяних.

Хай і надалі лиш здобутки будуть,

Повториться прекрасне знов і знов,

Хай щирі й вірні друзі всюди

Несуть Вам свою шану і любов.

 *********************************************

Нестор ЧИР

Про вірші

Такі мої ці вірші, як дощі

Леся Шмигельська.

Такі мої ці вірші, як дощі,

такі, як діти, – то сумні, то гойні,

то виростають вишнею в душі,

то світяться, мов яблука червоні.

 

Я висіваю їх в полях світів,

на берегах незвіданих просторів,

а в серці залишаю лиш оті,

де мислі перед Господом в покорі.

 

Де чутно, як наповнюється ліс

Карпатами і шепчуться легенди.

Й не знати, хто у строфи їх заніс, –

чи то мольфар, чи з пісні перебендя.

 

…Такі мої ці вірші, як сніги,

коли доокіл хмуриться журою,

і дні не родаки, а вороги,

котрі ідуть туманами за мною.

 

Але вони мої до скінчу літ,

в них Україна сяє бірюзово,

і їх пташиний тихий переліт

сягає неба, як любові слово.

 

* * *

Боже Всевишній, зволож мої спраглі вуста,

голосом крові дозволь перевтілитись в пісню!

Може, тоді серед променів сонця навскісних

з’явиться ще раз надія земна і проста.

Може, спокутую душу, замерзлу в снігах,

вирветься стогін протяжний із неї стрілою,

вістрям кінчастим торкнеться чола над бровою

і – я воскресну в далеких незнаних світах.

Скресну-воскресну, щоб знов повернутись дощем

чи зорепадом, аж серце розбивши на скалки.

… Боже Всевишній, я вірую в Тебе ще змалку,

тож мої сльози укрий потаємним плащем.

 

***

Вже серце склювали ворони,

завіяло снігом вікно

душі, що стоїть безборонна,

укрита дірявим рядном.

А світ, наче море бездонне,

і космос, відкритий давно,

мене не приймають… І грім

у небі гурчить огнянім.

 

Та я не здаюся поривам.

Замаєний вітром Карпат,

мій дух у буденності дива,

в наївній напрузі від зрад,

став ясенем гордим, манливим

між інших гіллястих плеяд.

Бо на Україні я зріс,

немов над Дністром верболіз.

 

Подих весни

Ще триває зима, ще їй дихає

в спину ватага

і завчасних відлиг, і бурульок

веселий капіж,

але вже первоцвіт, набираючись

сил і відваги,

прорізає сніги, наче вправно

загострений ніж.

 

Ще у сутіні днів дрімотою

охоплені ниви,

і самотні ялини шумлять

у підніжжі Ґорган,

але вже в небесах рвійно вітер

весни буйногривий

розганяє нудьгу і похмурий

до болю туман.

 

Ще і зимно довкіл, і світінь

заовидна снігаста,

і кичери в імлі, наче тіні,

покірно мовчать,

але вже оживає найменший

камінчик смугастий,

і звучить джерело, знявши з себе

зимову печать.

 

* * *

«…сірі вузлики ранку».

Ліна Костенко

Я малюю твій сон на нічному вікні,

сірі вузлики ранку розплющують очі.

У цій магії раптом згадались мені

наші перші цілунки і чари дівочі.

Десь далеко іржав наполоханий кінь,

вибухали спросоння співочі пташата.

Сірі вузлики ранку, минаючи тінь,

тихо поруч пройшли, аби нас не злякати.

…Може й досі в коханні ми дружно живем,

бо з тих пір, як воно засівалось завчасно,

сірі вузлики ранку в красі діадем

нас вкривають таємно крізь простори часу.

 

Мова яблук

Не пісня я, а мова яблук

посеред літньої пори.

Живу хореєм, а чи ямбом,

лиш тільки, Боже, сотвори

в моїй душі ту Правду вічну,

яка не відає олжі,

щоб розливалася, мов річка,

у повсякденнім крутежі.

Як позове мене Всевишній

на суд, де безнадій нема,

то вимовлю словами тиші

направду, а не жартома:

– Серед усіх сакральних азбук,

як не хилився б я до них,

найкраща пісня – мова яблук

в шаленім всесвіті живих.

 

Осіння ностальгія

Багряна від листя дорога веде в безкінечність,

огранена майстром на білім, як світ, полотні.

О стишена осене, в тобі моя недоречність,

і серця тривоги, і скриті пророцтва сумні!

 

Допоки ще дзвоном відлунює стогін у скронях

і бачать зіниці живого крило журавля,

засвічуся сонцем, як зрощений мамою сонях,

й чийсь голос почую, що лине, мов день, звіддаля.

 

Це ти, моя доле, прикликуєш в небо безкрає,

у сон кольоровий, де тихо вмирає трава.

Над Прутом веселка для когось ще барвами грає,

а я за межею визбирую слізно слова.

 

Такі, щоби скласти дзвінку звукову амплітуду

для пісні, з якою за обрій колись відлечу.

Тож вірю, кохана: й тоді, як між зорями буду,

мене упізнаєш, вночі запаливши свічу.

Листопад 2012

А листя падало…

А листя падало,

а листя падало,

вкривалась осінню земля.

Пісні і музика

п`янкими ружами

до нас летіли звіддаля.

 

Як зупинилися,

то притулилися,

серця збентежуючи нам.

Як ми кохалися,

як ми любилися –

Відомо тільки небесам!

 

Імлистим вечором,

зомлілим вечором

розреготалася сова.

Злітали в реченнях

чомусь приречено

тобою мовлені слова.

 

А духи вічності

в глибинах плинності

нас повертали все одно

в отави скошені,

укритих росами,

до вуст солодких, як вино.

 

* * *

До рідного порогу і родини

веде нас пісня мами крізь літа.

На синім полі сонячні зернини

в туге колосся вітер запліта.

Тоді стаю я вічною зорею,

хоча душа живе ще на землі.

Звучить щемлива музика, а з нею

курличуть невгамовні журавлі.

В глибинах океанів піднебесних

для кожного є власний часолік.

Ми назавжди космічним перевеслом,

мов кодом Вінча, зв`язані навік.

м. Надвірна.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!