Газета по-надвірнянськи
 

Повернення славного імені Лесі Верховинки

8 травня 2013, 18:03 | Рубрика: Культура, Мистецтво Версія для друку Версія для друку 463 переглядів

В енциклопедіях і довідниках значиться під літературним псевдонімом наша краянка Леся Верховинка. Леся (справжнє ім`я – Ярослава – Олександра Лагодинська-Кучковська: 3.04.1903, Делятин, – 21.02.1936, Делятин) – українська письменниця. Її дівоче прізвище Лагодинська, а після одруження стала Кучковська. До речі, свої твори у галицьких часописах, які виходили у Львові, підписувала Леся Верховинка або Ярослава Лагодинська.

У Делятині гарно зберігається оригінальної архітектури двоповерховий будинок родини Лагодинських (глава сім`ї – відомий правник, громадський діяч, посол австрійського парламенту Микола Лагодинський), де свого часу адвокатами працювали відомі письменники Марко Черемшина й Михайло Козоріс. Тепер тут примістилися Музей історії Делятина і два класи початкової школи.

Леся Верховинка за своє коротке земне життя встигла зробити літературну славу Делятину, що є північними воротами Гуцульщини. Вона спробувала себе у різних жанрах – поезії, оповіданнях, нарисах, п`єсах.

Приємно, що нарешті ім`я Лесі Верховинки викарбують на обкладинці ошатного томику найповнішого зібрання творів, який днями вийде до 110-ї річниці від дня народження нашої талановитої землячки у львівському видавництві «Каменяр». Та двічі приємно, що до появи у світ спадщини Лесі Верховинки, якою насолоджувалися читачі у період між двома світовими війнами, приклали руку єдина дочка письменниці Оксана Роздольська, яка проживає у США, делятинський львів`янин Олександр Жарівський, влада Делятина на чолі із селищним головою Михайлом Косилом, завідувач місцевого Музею Андрій Мисюк, краєзнавець Світлана Флис та ін.

Та чи не найбільше треба завдячувати п. Оксані, з кот­рою не раз зустрічався, яка залишилася малолітньою круглою сиротою, зуміла разом з рідними, проживаючи в Австрії та США, віднайти та зберегти рукописні й друковані прозові твори, документи, фотографії, листи. І дочекатися погідних днів, щоб у своєму 80-літньому віці замість квітів на могилу матері на цвинтарному пагорбі Делятина над Прутом принести ошатну книгу – найповніше видання. Цим самим відроджується ще одне ім`я українського красного письменства, незнане читачеві за радянських часів – ім`я Лесі Верховинки, талант якої розцвітав у міжвоєнний період, за панування Польщі на нашій галицькій землі.

Але у наші дні збуваються мрії літературознавця Марії Деркач, що «поруч Стефаника і Черемшини – могла б вона лежати – невеличка збірка оповідань із Гуцульщини Ярослави Лагодинської» («Нова хата», № 7-8, 1936, Львів).

Не зайве нагадати, що Леся Верховинка друкувалася й по той бік Карпат – на Закарпатті. Працюючи у фондах Закарпатського обласного краєзнавчого музею та Наукової бібліотеки Ужгородського національного університету, автор цих рядків виявив у часописі «Наш рідний край» (№ 3, 1932), який виходив у Тячеві на Закарпатті, вірш «Осінний вечір», а перед тим ця її рання поезія вже була вміщена у львівському часописі «Світ дитини» за 1922 рік.

Газета «Народна Воля» на своїх шпальтах уже подавала поезію та життєписні образки Лесі Верховинки. Тож у ювілейні дні наш часопис продовжує цю традицію.

Хочу нагадати, що літературний критик і письменник наш краянин Дмитро Юсип, ознайомившись із моєї подачі із творчим доробком талановитої письменниці з Делятина ще у 2003 році, який я готував видати окремою книжкою до золотого сторіччя майстрині слова (на жаль, через фінансові труднощі ювілейний збірничок не вийшов), писав: «Тому повернення славного імені Лесі Верховинки, повернення її творчості стане ще однією вагомою цеглиною у підмурівки нашого подальшого духовного відродження».

 

Василь ЛЕВИЦЬКИЙ,

член НСЖУ,

с. Білі Ослави.

Дива весни

«Знаєш, Олю, се весна вже

Прийшла до нас нині.

І зацвили вже сніжинки

По цілій долині»…

Так сказав раз малий Петрусь

До сестрички Олі.

«Годі в хаті нам сидіти,

Пограймось на волі!»…

«Що? Сніжинки вже зацвили?

А ми і не знали»…

«Я ще сам не бачив їх,

Та люди казали».

Плеще Оля в рученята,

Сміється щаслива,

І вже мріє разом з братом

Про весняні дива.

 

Осінний вечір

От і осінь вже настала,

Листячко з дерев струсила,

Пташків у вирей загнала,

Небо хмарами залила.

Вже осінний вихор плаче,

Зойка-стогне безупинно,

А ворона сумно кряче:

Ой, як зимно, зимно, зимно…

Не бігають уже діти

По дворі, ні по садочку,

Мусять в хаті вже сидіти,

Наче пташки у гніздочку.

А в хаті тепло-чисто…

Мамця між дітьми сідає

Й казку каже, мов намисто

На шнурочок насиляє…

 

Про сопілку калинову –

І про гордую царицю,

Про хатиночку цукрову

І про Ягу-чарівницю…

Про лицаря молодого,

Що збудив зі сну царівну,

І про Вітра всебуйного,

Що засватав королівну…

У дітий росте охота –

Слухалиб так до півночі,

Та приходить Сон-Дрімота

Й нишком стулює їм очі.

 

І до ліжечок маленьких

Мамця діточок вкладає:

Вмить у мріях солоденьких

Вся дітвора засипляє.

Сниться їм Святий Микола,

Що небавом прийде з неба,

Білі ангели довкола

Несуть все, що дітям треба.

Ось, цукорки і тісточка

Просто з Божої пекарні!

Той хоче коня й візочка,

Тій сняться ляльки прегарні.

 

Сниться вже й Різдво, ялинка

Прибрана в блискучі шати,

Радуєсь у сні дитинка:

Ах як любо спати, спати…

А осінній вихор хлипа,

Зойка-стогне безупинно,

Під вікном старенька липа

Все скрипить: ой зимно, зимно.

«Світ дитини», Львів, 1922 р.

 

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!