В енциклопедіях і довідниках значиться під літературним псевдонімом наша краянка Леся Верховинка. Леся (справжнє ім`я – Ярослава – Олександра Лагодинська-Кучковська: 3.04.1903, Делятин, – 21.02.1936, Делятин) – українська письменниця. Її дівоче прізвище Лагодинська, а після одруження стала Кучковська. До речі, свої твори у галицьких часописах, які виходили у Львові, підписувала Леся Верховинка або Ярослава Лагодинська.
У Делятині гарно зберігається оригінальної архітектури двоповерховий будинок родини Лагодинських (глава сім`ї – відомий правник, громадський діяч, посол австрійського парламенту Микола Лагодинський), де свого часу адвокатами працювали відомі письменники Марко Черемшина й Михайло Козоріс. Тепер тут примістилися Музей історії Делятина і два класи початкової школи.
Леся Верховинка за своє коротке земне життя встигла зробити літературну славу Делятину, що є північними воротами Гуцульщини. Вона спробувала себе у різних жанрах – поезії, оповіданнях, нарисах, п`єсах.
Приємно, що нарешті ім`я Лесі Верховинки викарбують на обкладинці ошатного томику найповнішого зібрання творів, який днями вийде до 110-ї річниці від дня народження нашої талановитої землячки у львівському видавництві «Каменяр». Та двічі приємно, що до появи у світ спадщини Лесі Верховинки, якою насолоджувалися читачі у період між двома світовими війнами, приклали руку єдина дочка письменниці Оксана Роздольська, яка проживає у США, делятинський львів`янин Олександр Жарівський, влада Делятина на чолі із селищним головою Михайлом Косилом, завідувач місцевого Музею Андрій Мисюк, краєзнавець Світлана Флис та ін.
Та чи не найбільше треба завдячувати п. Оксані, з котрою не раз зустрічався, яка залишилася малолітньою круглою сиротою, зуміла разом з рідними, проживаючи в Австрії та США, віднайти та зберегти рукописні й друковані прозові твори, документи, фотографії, листи. І дочекатися погідних днів, щоб у своєму 80-літньому віці замість квітів на могилу матері на цвинтарному пагорбі Делятина над Прутом принести ошатну книгу – найповніше видання. Цим самим відроджується ще одне ім`я українського красного письменства, незнане читачеві за радянських часів – ім`я Лесі Верховинки, талант якої розцвітав у міжвоєнний період, за панування Польщі на нашій галицькій землі.
Але у наші дні збуваються мрії літературознавця Марії Деркач, що «поруч Стефаника і Черемшини – могла б вона лежати – невеличка збірка оповідань із Гуцульщини Ярослави Лагодинської» («Нова хата», № 7-8, 1936, Львів).
Не зайве нагадати, що Леся Верховинка друкувалася й по той бік Карпат – на Закарпатті. Працюючи у фондах Закарпатського обласного краєзнавчого музею та Наукової бібліотеки Ужгородського національного університету, автор цих рядків виявив у часописі «Наш рідний край» (№ 3, 1932), який виходив у Тячеві на Закарпатті, вірш «Осінний вечір», а перед тим ця її рання поезія вже була вміщена у львівському часописі «Світ дитини» за 1922 рік.
Газета «Народна Воля» на своїх шпальтах уже подавала поезію та життєписні образки Лесі Верховинки. Тож у ювілейні дні наш часопис продовжує цю традицію.
Хочу нагадати, що літературний критик і письменник наш краянин Дмитро Юсип, ознайомившись із моєї подачі із творчим доробком талановитої письменниці з Делятина ще у 2003 році, який я готував видати окремою книжкою до золотого сторіччя майстрині слова (на жаль, через фінансові труднощі ювілейний збірничок не вийшов), писав: «Тому повернення славного імені Лесі Верховинки, повернення її творчості стане ще однією вагомою цеглиною у підмурівки нашого подальшого духовного відродження».
Василь ЛЕВИЦЬКИЙ,
член НСЖУ,
с. Білі Ослави.
Дива весни
«Знаєш, Олю, се весна вже
Прийшла до нас нині.
І зацвили вже сніжинки
По цілій долині»…
Так сказав раз малий Петрусь
До сестрички Олі.
«Годі в хаті нам сидіти,
Пограймось на волі!»…
«Що? Сніжинки вже зацвили?
А ми і не знали»…
«Я ще сам не бачив їх,
Та люди казали».
Плеще Оля в рученята,
Сміється щаслива,
І вже мріє разом з братом
Про весняні дива.
Осінний вечір
От і осінь вже настала,
Листячко з дерев струсила,
Пташків у вирей загнала,
Небо хмарами залила.
Вже осінний вихор плаче,
Зойка-стогне безупинно,
А ворона сумно кряче:
Ой, як зимно, зимно, зимно…
Не бігають уже діти
По дворі, ні по садочку,
Мусять в хаті вже сидіти,
Наче пташки у гніздочку.
А в хаті тепло-чисто…
Мамця між дітьми сідає
Й казку каже, мов намисто
На шнурочок насиляє…
Про сопілку калинову –
І про гордую царицю,
Про хатиночку цукрову
І про Ягу-чарівницю…
Про лицаря молодого,
Що збудив зі сну царівну,
І про Вітра всебуйного,
Що засватав королівну…
У дітий росте охота –
Слухалиб так до півночі,
Та приходить Сон-Дрімота
Й нишком стулює їм очі.
І до ліжечок маленьких
Мамця діточок вкладає:
Вмить у мріях солоденьких
Вся дітвора засипляє.
Сниться їм Святий Микола,
Що небавом прийде з неба,
Білі ангели довкола
Несуть все, що дітям треба.
Ось, цукорки і тісточка
Просто з Божої пекарні!
Той хоче коня й візочка,
Тій сняться ляльки прегарні.
Сниться вже й Різдво, ялинка
Прибрана в блискучі шати,
Радуєсь у сні дитинка:
Ах як любо спати, спати…
А осінній вихор хлипа,
Зойка-стогне безупинно,
Під вікном старенька липа
Все скрипить: ой зимно, зимно.
«Світ дитини», Львів, 1922 р.