Газета по-надвірнянськи
 

Таким запам`ятала Мирона Свідрука

21 червня 2013, 14:33 | Рубрика: Духовність, Україна Версія для друку Версія для друку 282 переглядів

Спогади надвірнянки Стефанії Гринішак

(Продовження. Поч. у «Народній Волі» 17-19 від 22 лютого ц. р. і 20-21 від 1 березня ц. р.)

Після цього хлопці почали до нас навідуватись, щоб довідатися, що діється в місті. А хочу сказати, що наша хата, через своє розташування, мала для них важливе значення. На той час, там де тепер поліклініка, була на самому куті військова частина. Нової лікарні ще не було, був лише старий корпус. Так, що до військової частини нам було лише потік перейти і дві хати. Тому большевики були певні, що тут не може бути ніяких партизанів. Цим вирішив скористатися Мирон і розташувався з хлопцями у них під самим носом.

Була вже зима. Приходить до нас Мирон і каже нам: «Ви знаєте, що у вас має перебути людина, за яку будете відповідати головою». Ми з цим погодилися. Хочу сказати, що наша хата була стара і від вулиці ми її втяли, а лишили одну половину. Але комин був здоровенний і там ми зробили спостережний пункт. Жінка, яку привів Мирон, була дуже богомільна (молилася без кінця) і вміла добре варити. Пробула вона у нас, з перервами, більше чотирьох місяців. Ми ніколи не називали одна одну на ім’я. Конспірація була такою, що не знали навіть псевдо. Ми лиш знали, що її треба добре берегти (мені здається, що чоловіка мала письменника і його вбили москалі). Коли все було спокійно, то вона сиділа в хаті, а коли з’являлася небезпека – виходила і ховалася в комині, а ми її там чимось заложували.

Якось посилає вона мене в Яремче (це був 1950 рік). Там в аптеці працювала жінка, яка мала зв’язки з повстанцями. Я прийшла туди до неї і сказала, що я з Надвірної. Вона мене нічого не запитала і я її нічого, лиш сказала, що запрошує мене до себе додому. Там дала мені багато різних документів і медикаментів. То все я привезла додому. Тут мене моя гостя запитала, чи вона сказала, як називається. Я відповіла, що назвалася Іриною Шкляр ( чи це було справжнє ім’я чи псевдо не знаю). Другий раз я їхала до неї вже з Мироною Николайчук. Через деякий час моя гостя знову дала мені завдання поїхати в Яремче і сказати тій жінці, щоб вона приїхала до Надвірної. Я поїхала туди, але цього разу її не застала. Мені казали, що вона у відпустці. І так я стала виконувати доручення своєї гості, а Мирон з хлопцями робили свої справи і були з того задоволені.

Доручали також мені носити медикаменти партизанам у Молодків. А залишалися там «Голуб», «Орел» та інші. І ось «Орла» сильно поранили у руку, яка дуже гнила, та й ще, крім того, у нього задавнений туберкульоз. Тому мене заставили, аби я пішла до директорки тубдиспансеру Слави Чеховської. Тубдиспансер знаходився тоді там, де тепер ветаптека біля клубу НГВУ. Я заходжу туди і кажу: «Пані Слава, мене прислали до вас». А вона відповідає: «Я вас прошу, ідіть мені з кабінету. Мій чоловік заарештований у Станіславі, у мене дитина, лишіть мене у спокою». Я тоді прошу: «Добре, лише мені скажіть, як лікувати руку, яка гниє у людини, і туберкульоз». Вона сказала: «Візьміть гематоген і порошок реваноль. Як прийдеш, обмиєш рану, засиплеш тим порошком і так кілька разів». Іду та й беру. Вдень пішла на роботу, а ввечері треба було іти у Молодків і вчасно вернутися, щоб зранку встигнути знову до роботи. Там я робила «Орлу» перев’язку, а гематоген він мав пити, аби скріплювати організм, бо що вони там мали їсти? Як я робила йому перев’язку (а він був жовтий-жовтий), то зомліла, коли побачила ту рану. Та раптом почувся крик стійкових (хлопці перебували у селі і по черзі стояли на стійці, у разі небезпеки давали знати, що ідуть емгебисти). Мені наказали ховатися на якийсь стрих із квасолею. Я туди залізла, але ніхто не приходив. Тоді мені стало зрозуміло, в якій небезпеці щодня перебувають хлопці.

Крім медикаментів доводилося діставати мені ще й підручники. Адже у підпіллі було багато молодих хлопців, які були неграмотні і не мали ніякої освіти. Тому у бібліотеці школи-інтернату через знайомих для них я діставала книжки, щоб вони з них училися і складали на вишколі іспити. Їхні керівники казали з цього приводу: «Як буде Україна, щоб ми мали грамотні кадри».

Наша гостя ще далі перебувала у нас, але їй необхідно було щось робити. Тому одного дня вона раптово зібралася і сказала моєму чоловікові відвести її у бік Гвозда. Лиш вони перейшли гору, то відправила його додому. За деякий час вона повернулася і сказала: «Мені треба у вас ще побути». Однак, далі перебувати у нас їй ставало небезпечно, бо вже частіше почали навідуватись сусіди і хтось міг щось помітити.

(Далі буде)

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!